"Я думками досі на фронті — у спілкуванні, в листуванні", — каже "Скарлєт". Фото: архів Наталії Скарлат і "Вікна" У військкомат — разом із трьома синами
Наталія Скарлат (позивний «Скарлєт». — Авт.) працює добу через дві у постійному пункті дислокації 79 окремого батальйону Сил ТРО, а два з половиною роки була головною бойовою медикинею спершу в третій стрілецькій роті, а після загибелі Мар’яни «Квітки» — у другій. До війни майже 30 років працювала зубним техніком у Калуській стоматологічній поліклініці та виховувала трьох синів. Дзвінок подруги із Берліна 24 лютого перевернув і її життя.
«Коли почалось повномасштабне вторгнення, то з ним прийшла тривога, паніка, біль, жаль та невідомість. Розуміла, що небезпека близько, адже влучили за 35 кілометрів в обласному центрі. Понад 30 років тому, коли закінчувала Івано-Франківське медичне училище, отримала військовий квиток. Тому як військовозобов’язана вирішила, що більше користі можу принести у скрутну хвилину для країни на фронті».
З нею у військкомат пішли й троє синів-студентів: Станіслав, Олександр та Євген. Усі пройшли медкомісію, але хлопців завернули.
Спочатку, пригадує, її записали у «мінометку», а вже на Пасху у складі Калуської ТрО поїхала на Запорізький напрямок. Саме там з червня 2022 року 79 окремий батальйон утримує позиції.
«Зараз батькам (86-річному татові та 78-річній матері. — Авт.) легше, що я вдома. Мама каже, що уже і не дивиться зранку, що на нашому напрямку відбувається. Я їм добре «з’їла» здоров’я за два з половиною роки на фронті. Розуміли, що це страшенний ризик, адже не на прогулянку з цікавості поїхала... Але з іншого боку — знали, що мене не переконати. У нас просто родина патріотів — за жовто-блакитні прапори страждаємо ще з радянщини. Стрийко загинув, бо допомагав «бандерівцям», мамині брати також були покарані за український стяг на сільраді. Старший син у мене художник, молодший — вчиться у Тернополі, а середущий — пішов на військову кафедру, закінчує шостий курс медичного університету і йде на інтернатуру у військово-медичну академію. Каже, що ця війна не швидко закінчиться і хоче бути корисним як медик. Прийде час та вік і доведеться ставати до лав Сил оборони, тому він буде фахово це робити».
«Важко втрачати побратимів, а ще важче — зустрічати їхніх рідних»
Військова пояснює, що в перші дні був вибір вмотивованих патріотів, котрі переживають та хочуть захистити Україну, свій дім. Зараз велика потреба у людському ресурсі, адже першопрохідці — втомлені.
«Якщо ми не стримаємо їх там, то прийдуть до нас, і це буде жорстко, бо ці потвори не мають, ані серця, ні душі. Жалю немає ні до старого, ні до малого. У них позиція: винищити український народ та забрати землю».
«Скарлєт» зізнається: втрачати завжди важко, а ще важче після цього — зустрічатися з рідними бійців. Але на війні без смертей, на жаль, не обходиться. Зараз особливо багато «300-их» та «200-их» від ворожих FPV-дронів та скидів.
«У населеному пункті, де ми базувалися, тільки перейшли з позиції на позицію — прилетів КАБ (керована авіаційна бомба. — Авт.) і загинули двоє хлопців. Коли по рації надійшла інформація, що засипало Назара «Вишню» і Володимира Волошиновича, я полетіла рятувати, відкопувати, але то не було кого. Ми просто збирали їх по периметру розриву — дві пачки залишились від потужних хлопців. Це було не легко».
Також співрозмовниця пригадала важку евакуацію пораненого взводного першого взводу, родом зі Старокостянтинова Хмельницької області.
«Евакуаційної машини не було. Усе, що заїжджає на позиції, фактично нищиться. Сховатися уже нема де — москалі вичисляють і просто закидають FPV-шками або скидами, не дають жодній машині толком вижити. Інколи за два-три дні не стає транспорту, який пригнали на фронт. Ми вивозили його «бобіком» і я весь час тримала бійця у свідомості, поки не передала на «швидку». Він упав в кому, але, слава Богу, вижив та потроху відновлюється. Коли записала його дружині голосове, то розповідала, що Андрій впізнав мій голос і дуже втішився. А я думала, що мій голос він буде ненавидіти до кінця своїх днів, бо не давала йому закрити очі, поки довезла до своїх».
Бійців треба було «капати» від контузій — доводилось це часто робити в бліндажах, бо вони відмовлялись від госпіталізації, адже через три дні повертались на позиції.
«Немає заміни, потрібно охочих, не боягузів, хоча страх — природна річ. Без нього всі були б «200-ті». Це дурість не боятися. Коли боїшся, переживаєш, то стаєш уважнішим — прислухаєшся, що, куди, звідки летить і так рятуєш собі та побратимам життя».
Наталя називає себе емоційною людиною, важко переживає втрату тварин, а про побратимів — то й мови нема.
«Коли чуєш по рації чи передають, що загинули хлопці, з якими ти їв, жив, то тут не стримуєшся. Я від початку війни в окопах та бліндажах з хлопцями. За всю війну в хаті жила від сили два місяці — і то на початку, коли окопувались. Потім викопали бліндажі, окопи нормальної висоти, щоб можна було сховатися і перебігати з місця на місце, то жили постійно на позиціях: перша, друга, третя роти. Найближче ворога бачили за два поля — це десь чотири кілометри. У 2022 так багато FPV-скидів не було. Тепер снаряди легші, але прицільність — вища».
«Скарлєт — наш пацан»
Наталія Скарлат «притягнула» з фронту за собою безсоння. Там не пила снодійні, бо могла бути потрібною в будь-яку хвилину.
«Бути в адекваті та реагувати на все потрібно швидко. Заспокійливі навіть хлопці не хотіли вживати. Як і у повсякденному житті — бійці по духу сприймають навіть поранення на позитиві, але є і ті, що бояться висунути голову з бліндажа. Всі ми люди зі своїми нюансами, рисами характеру, сприйняттям реальності, відповідно до своєї сили духу та волі».
Наталія ніколи не відчувала утисків у чоловічому колективі. Каже — скоріше, навпаки: казали «Скарлєт — наш пацан».
«В одній кишені бетадин, в іншій — лейкопластир з бинтами. Тільки хлопці «царапнуться» — зразу заливала, бо у ґрунті найбільше інфекцій, мікробів, вірусів, тож страхувались, щоб потім заражень не було. Готувала їсти, розмовляла з ними багато. Навіть за ходою «вичислила», які в кого проблеми, відволікала, вислуховувала, радила. В кожного є вдома негаразди: чи з дружиною, чи з батьками, чи з дітьми. Та й емоції накочуються. Доводилось бути і психологом».
На запитання, як зараз мотивувати людей, співрозмовниця зазначає:
«То має бути внутрішня мотивація і бажання жити у вільній країні. Якщо ти не хочеш бути рабом, а щоб твої діти жили у правовій, незалежній державі, при хороших законах, справедливому правосудді, стабільній економіці, то ти мусиш, щось для того зробити. Найперше — відстояти незалежність, дати можливість розвиватися і жити класно своїм дітям, онукам».
«Я страшна попрошайка, бо збирала на все, що треба»
Щодо загроз своєму життю на фронті, то у «Скарлєт» було кілька таких випадків. Окремі вважає своїм другим днем народження.
«У 2022 я попала під жорсткий артобстріл з побратимом — мене контузило, тоді я втратила свідомість на якийсь час. Рознесло хату, ми заховались у невеличкій ямці, куди встигли завернути — дивом залишилися живими. Пізніше машиною розвернулась на мінному полі. Останній раз контузія була в кінці вересня і після того я перевелась в Калуш. Тоді, поки бинтувала пораненого у посадці, над нами висів дрон. Коли скочила в машину, то «камікадзе» в неї вдарився, але тільки розбив лівий стоп. Я почула удар, глянула у бокове дзеркало і побачила, як залишки FPV зі снарядом впали поруч. Передала по рації, хлопчину відвезла медикам. Коли повернулась назад за дві години, цей снаряд здетонував».
Наталія на передовій була ще й водійкою. Доводилось хлопців возити у госпіталі, на ВЛК, лікарські консультації. Він витримував і живих, і мертвих, і їжу, і воду, і боєкомплект.
«Я страшна попрошайка, бо збирала на все, що треба. Як правило допомагають в основному друзі та родина. Донати були й п’ять, і десять гривень, тому щиро вдячна всім, бо нема малих донатів. Збирала на бус, потім — на його ремонт після двох «поранень», екофлоу, генератор. Я його забрала сюди, щоб поставити «на колеса» і тоді відправлю побратимам».
Щодо забезпечення медикаментами, то дуже допомагала сестра зі США. На початку доводилось у Польщі переплачувати, поки не скасували оподаткування.
«Забезпечення тактичною медициною було на найвищому рівні. Третю роту та інші підрозділи поповнювала аптечками, бо мала надлишок. Дивилась, кому чого бракує. Решту віддавала на мед- та стоп-пункти батальйону. За цей час я «обросла» волонтерами — окремі досі цікавляться, що нам потрібно. У мене після прильоту у 2022 році згорів власний бус на війні, а це було не просто авто, а лікарня на колесах. То волонтери почали все привозити ящиками — доводилося навіть відмовлятись. Або я складала список вручну, фотографувала й кидала, то дехто впізнавав по почерку і хотів долучитись. Зараз менше допомагають — всі втомились: життя дороге, заробітки ніякі, не знаю, як той народ виживає. Тож не дивуюсь, що немає донатів так, як би хотілось».
«Багато було поранених тварин. Я їх там і колола, і лікувала»
Чотирилапих на фронті є багато, і побратими сварилися, що біля їхнього бліндажа — цілий звіринець котів та собак.
«Кажуть: «Не пали контору, бо якщо є живність — значить, є люди, хтось їх годує, інакше — чому вони туди йдуть?». Декотрі загинули від обстрілів, деяких — вдалось вивезти. Хлопці багатьох позабирали додому. Я з отцем Федором Морозом передавали тварин у Калуш. Два коти втекли від мене, вискочили з пачки. Двох собак та кота привезла додому. Здебільшого вивозили із зони бойових дій у населені пункти, де немає обстрілів, де живуть цивільні, там і випускали. Багато було поранених. Я їх там і колола, і лікувала. Приходили із розсіченим стегном чи за вухом. Надавала допомогу всім — і людям, і тваринам».
«Хочу одного ранку відкрити очі та розуміти, що війна закінчилася»
«Я, напевно, найбільша грішниця у бажанні долі ворогу — я б цього сусіда залила бетоном. У них настільки пропаганда працює, що з дитячого садка діти хочуть вбити своїх українських ровесників. Нема з ким там говорити та й далі жити через кордон — не знаю якої висоти має бути стіна та захист. Вони, як чума, лізуть по світу, переконують та перетягують людей на свій бік, цілі країни. Ми мусимо тримати цю нечисть, а тут потрібні бійці».
З 1 жовтня напряму йде мобілізація через рекрутинг, тому, хто чує себе в силі, має бажання, є патріотом, Наталя Скарлат пропонує приходити й вибирайте собі підрозділ та посаду. Потрібні пілоти, розвідка, піхотинці.
Щодо особистих бажань, то найбільше, чого прагне сержантка, — це одного ранку відкрити очі та розуміти, що війна закінчилася. Просто хочеться жити та цінувати кожну хвилину, спілкуватися з рідними, зустрічатися з друзями, відвідувати побратимів.
«24 липня 2022 року загинув мій двоюрідний брат під Харковом. Олександр Король був з Дніпра, дуже позитивний — я його сприймала, як рідного. Постійно кликав мене у гості, адже бувала там не часто. Завжди бракувало часу, в пріоритеті були інші заняття, все відкладалось на потім. А потім… Мене судомило на подвір’ї в день його похорону і вже не обіймеш і не поговориш. Пригадую у Буковель на лижі, якби не він, то я б і не поїхала. Саша зняв хату, подзвонив мені. Я завантажила дітей у машину і вперше та, напевно, і востаннє там побувала».
Під час відпустки, крім військових справ та ремонту автомобіля, жінка старалася бути по максимуму з рідними. Діти відпрошувались з університетів, щоб провести цей час з матір’ю.
«Я думками досі на фронті, у спілкуванні, в листуванні — завжди в курсі ситуації та й робота зараз зобов’язує. Чекаю, щоб мама відновилась після операції на 100% та й моє здоров’я підкачало. Втім не виключаю, що повернусь».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
