Отець зустрічає нас на порозі храму святого пророка Іллі. Це — центральний деканальний храм. Будівля хоч і новенька, проте вже обжита: на стінах — ікони, підлога встелена килимами. Храм уже встиг пережити бойове “хрещення” — розбиті вікна внаслідок обстрілу “Градами”. А ще, як результат обстрілів з міномета, частково пошкоджений дах. Дах уже підлатали, а от шиби у вікні вирішили не замінювати, кажуть, залишать для нагадування, що війна — це розруха, інформують ”Вісті Калущини”. Журналіст видання Тетяна Грегораш нещодавно побувала на Сході країни.
— Напевно, непросто в умовах кризи, тим більше, перебуваючи на Донеччині, будувати храми УГКЦ. Ще й під час військових дій.
— Ми храм почали будувати у 2010 році, — розповідає о. Василь Іванюк. — Але так сталося, що змушені були його будувати на парафії, де я живу. Потім храм перевозили на місце, де він перебуває зараз. Так склалися обставини, що ми не могли тут будувати греко-католицький храм. Але все вдалося владнати. До речі, перший поверх храму зведений із коломийського лісу, інші — зі львівського. Загалом було витрачено на будівництво близько 160 кубометрів лісу. Мрію зібрати у храмі всі копії чудотворних ікон України, що є в костелах, храмах України.
Все непросто, якщо боятися робити, а якщо робити — все просто. Труднощі всюди, і їх треба долати з Божою допомогою. Храм св. Іллі — вже 7-ий храм, який я тут збудував. Наголошую, збудував з Божою допомогою. Бо, озираючись назад, розумію, що без Божої допомоги в справі не обійшлося. Я вірю в дива, і вони зі мною трапляються.
— Напевно, маєте на увазі Ваші екстремальні поїздки на передову в найгарячіші точки військових дій?
— І це також. Я ніколи не їхав в бронежилеті, ніколи не мав при собі і зброї. Єдина моя зброя, котра завжди зі мною, — святий хрест і віра в Бога. З ним я їду до військовослужбовців, проповідую, везу допомогу. Їжджу завжди сам, бо ніким не хочу ризикувати. Раз вже вистрелили в мою машину, але, на щастя, маю добру реакцію, вдалося втекти. З того часу кожного разу їжджу різними автівками: позичаю у друзів, знайомих. Беру не надто нові, аби у разі пошкодження мати змогу віддати гроші за них. До речі, у Дебальцеве воює мій син Олександр. І з ним теж трапилося диво — він вцілів при звільненні Дзержинська. Хоча з бронежилета витягли 8 куль.
— Побутує стереотип, що на Донеччині не надто прихильно ставляться до греко-католицької церкви.
— Деканат доволі великий: від Артемівського до Красноармійського району. У нас тут — 16 зареєстрованих громад, збудовано 13 храмів. До війни на території деканату проживало 1 млн. 100 тис населення. Скажу більше, ми можемо зареєструвати ще більше парафій, просто не вистачає священиків. Бо ж на парафіях — здебільшого священики із Західної України.
— Чи є парафіяни?
— Я — місіонер, тому не числю на кількість. Для мене важливо створити інституцію церкви тут, на Донеччині. За першою спеціальністю я лісовод, тому знаю, що будь-який агроном спершу повинен визначитися з ділянкою, відтак — викорчувати всі корчі, потім зорати, культивувати. І аж потім — сіяти. Бо якщо б я прийшов сюди 23 роки тому і почав направо і наліво одразу сіяти, зерно би пропало, як в тій Біблейській притчі. Я роблю частину роботи, за мною йдуть інші. Але, можу сказати, що з кожним роком кількість парафіян збільшується.
— Як Вашому деканату вдалося вистояти під час ДНР?
— Ніхто із отців не перелякався, не здався і не залишив парафії. Більше того, були випадки, коли я фактично примусово змусив виїхати з окупованої території двох священиків. Мені стало відомо, що одного із отців розшукують. У другого дружина мала народжувати, тож хотілося, щоб і вона, і дитина почувалися в безпеці. Але священики навіть під страхом смерті просили, аби я дав їм виконати місію до кінця.
— Вам особисто не погрожували?
— Мене шукали. Але хто і для чого — не знаю. Чотири облави було на мене: ходили по сусідах, шукали, розпитували. Нам доводилося змінювати години Богослужінь, кожного разу призначаючи новий час. Більше того, годину знало лише обмежене коло парафіян.
— Кажуть, на війні люди стають більш віруючими.
— Напевно, так. Хлопці звертаються, дехто хоче висповідатися. Правда, здебільшого це хлопці зі східної частини України. Західняки чекають ротації, кажуть, будуть сповідатися у своїх священиків у рідних парафіях. Але зі всіма військовими вітаюся “Слава Ісусу Христу”. І вони мені відповідають.
— Ви проводите служби Божі тільки у храмі св. Іллі?
— Окрім головного парафіяльного храму, обслуговую 5 парафій по селах. У неділю, щоб об’їхати парафії, наїжджаю 430 кілометрів. У суботу — близько 300 км. За два дні — близько 750 кілометрів. І так щотижня.
— Чи можливе об’єднання українських церков в єдину церкву?
— Я впевнений в такому об’єднанні! Рано чи пізно всі віруючі люди об’єднаються. Більше того, такі прості, як ми, вже давно об’єдналися. У Краматорську працює рада церков, на якій обговорюємо чимало питань, звісно, обходячи гострі кути.
— Знаю, що окрім всього, Ви куруєте і волонтерську роботу. Допомагаєте дітям-сиротам, дітям-переселенцям, організовуєте духовно-молодіжні табори. Ще чимало іншого у Вашому послужному списку. Як вдається все встигнути?
— Я мало сплю, тому багато встигаю. Коли згадую слово “відпустка”, мрію хоча б про один день повноцінного сну, але ще тільки всього треба встигнути, тож — не до неї зараз.
