Художник Вадим Канащук: “У мене вже забагато ідей, треба комусь їх віддавати — беріть і робіть”

Молодий художник Вадим Канащук захоплює своєю працелюбністю та ідейністю. У свої 22 роки хлопець написав близько чотирьох сотень картин, серед яких — чимало ікон. Вадим починав зі спорту, рік вчився на столяра, а в результаті — став художником. Уже незабаром калушани матимуть змогу побачити творчість Вадима Канащука “наживо”: 5 березня в арт-галереї міста відкриється ювілейна, вже десята виставка робіт молодого художника з Кіровограда.
Переглядів: 927

”Вікна” зуміли не тільки побачити, що ж чекатиме калушан в арт-галереї, але й побувати у творчій майстерні художника. У невеликій, та затишній кімнатці соціального готелю у Львові, де проживає Вадим Канащук, за великим горням чаю ми говорили про прекрасне й не дуже.

— З чого почалося твоє захоплення малюванням?
— У дитинстві я завжди був якийсь “задуманий”. Постійно вигадував всяке: любив робити щось з дерева, пластиліну, трохи малював. Взагалі, дуже мріяв вступити у вищий навчальний заклад. У Кіровограді, куди я переїхав у сьомому класі, вже почав займатися більше мистецтвом. Під час уроків малював у зошитах, за що мене часто сварили  (сміється. — Авт.). Потім я познайомився з художником Вадимом Корнійчуком. Він дуже добре малював, відвідував художню школу, брав участь у різних конкурсах. Завдяки йому я зрозумів, наскільки важлива працелюбність. Тоді мені до нього було ще далеко. Зрештою, я займався лише в школі на уроках образотворчого мистецтва під керівництвом вчительки Лариси Пустільнікової. Але і вона казала, що для вступу у виш на художню спеціальність я ще — заслабенький. Так і було: не знав, що таке гармонія кольору, кольорова гама, перспективність. Я писав суто те, що і як собі бачив.

— Знаю, що ти довго шукав себе у різних спеціальностях. Як, врешті, потяг до прекрасного переміг?
— Після закінчення школи поїхав у Львів і вступив у Львівський державний університет фізичної культури. Займався рукопашним боєм. Саме у гуртожитку “інфізу” я вперше зробив свою виставку ікон. Потім зовсім випадково познайомився з Любою Витвицькою-Бабенчук, яка пише ікони та іконостаси. Вона надзвичайно мені допомагала, підтримувала, а також — навчала.

Після двох років навчання в університеті фізичної культури, вступив у Молодіжний навчальний центр ім. Св. Івана Боско, де провчився рік. У коледжі я теж зробив свою виставку.

Лише в 2013 році вступив до Львівської Національної академії мистецтв (кафедра образотворчого мистецтва і реставрації, напрямок — сакральне мистецтво. — Авт.).

— Чи пам’ятаєш свою першу серйозну роботу?
— Ще під час навчання у школі мені подарували фарби і полотно. Я витиснув усі тюбики, хотілося фактури, експресивності. Вийшов у мене бузок — доволі хороша робота. В той час я робив абстракції, щось своє, відмінне від решти. Пробував себе у конкурсах.

З дитинства Вадиму до душі малювати квіти

— Коли переїхав до Львова, чи вплинуло на тебе як митця це місто?
— Львів на мене дуже вплинув. Особливо надихає архітектура міста. Коли дивишся на старовинні фасади, двері, вікна, то відчуваєш щось неповторне. Саме місто — дуже структурне. Коли я багато часу проводив на Сихові, то малював там, переважно, — абстракції. А от центр міста, як кажуть, старий Львів, діє зовсім по-іншому: тут малюється щось більш ліричне, задумливе. Непроста історія та непрості будинки впливають по-своєму.

— Розкажи про художню спілку “Alla prima”, засновником якої ти є.
— У “Alla prima” входить приблизно 60 активних учасників. Багато є студентів Академії мистецтв. Скоро ми маємо виставку в Українському католицькому університеті. Трохи складно у тому плані, що людей постійно треба “розбуджувати”, спонукати до дії. Треба ж, щоб ми підкорили світ, а не просто так сиділи. Я роблю персональні виставки, тому заохочую й інших студентів пробиватися, працювати над собою. У нашій академії трохи “сухенько” у цьому плані. Я звертаю увагу, передусім, на молодих, перспективних людей, які сидять вдома і нічим не займаються, але — мають талант. Їм треба себе показувати.

Зрештою, я роблю свої виставки, щоб люди бачили моє мистецтво, щоб інші надихалися картинами.

— Чи молодий художник, зокрема, ти, може заробляти на життя мистецтвом?
— До XX століття художникам було важко заробляти гроші. А зараз — простіше. Допомагає Інтернет — тут можна виставляти безкоштовно свої роботи, подаватися на конкурси, знайомитися з людьми. Та й робити ті ж онлайн-виставки може будь-хто. Ми от плануємо зробити зі спілкою віртуальну виставку, адже знайти приміщення — непросто.

— Чи пишеш з натури просто на вулиці?
— Зазвичай, малюю у закритому приміщенні, але буває, що й на вулиці. Наприклад, був я на пленері у Стрийському парку. Це був мій найперший пленер. Тоді мені вдалося написати роботи, які сподобалися людям. То було шоком для мене, направду. Там ще трапився курйозний випадок: усі роботи поскладали на землю і по моїй — пробігся пес. То, фактично, зіпсувало картину. Але я прийшов і виправив її — і вийшло ще краще за попередній варіант. Загалом, на вулиці я працюю влітку. Цьогоріч збираємося з спілкою шукати цікаві місця, аби малювати гуртом.

— Звідки черпаєш ідеї? Продумуєш картини чи ти — майстер імпровізації?
— Я дуже люблю експериментувати. Найкраще, коли довкола мене — кілька полотен і багато фарб. Ідеї приходять уже під час процесу. Дивлюся на полотно, продумую задній фон, вигляд, кольори тощо. Буває, просто накладаю фарби, граюся з кольорами і потім бачу картину — чи то пейзаж, чи портрет, чи натюрморт, чи абстракція. Гра з тонами загартовує око, тому це корисна штука. Часом, в результаті таких експериментів виходять дуже цікаві роботи.

— Яку картину було найважче написати?
— Якоїсь окремої — нема. Найважче писати ікони — тут потрібен непростий підхід. Це, справді, складний процес. То вже не сядеш і зразу напишеш. Треба і молитися, та й знати багато законів, прийомів тощо. Важливо вірити в ікону, створювати її з душею. Писати ікони можна, як на мене, лише за покликанням. Мені от просто пішло, хоча взявся до того я неспроста. Трохи підучився у Люби Витвицької-Бабенчук. Потім було ще кілька місяців науки в Українському католицькому університеті — і ще до академії зробив виставку ікон. Мені “пішло” — тому і вступив на сакральне мистецтво.

— Чи потрібні тобі певні умови для творчого процесу?
— На творчий процес, з мого досвіду, впливає хіба що настрій. Треба бути позитивно налаштованим, мати чисті думки, добрий гумор. Звісно, варто малювати у будь-якому стані і будь-де. Я, бува, і втомленим малюю. Це як спорт — загартовує. Таким чином, напрацьовуєш швидкість, техніку, відточуєш майстерність. Головне у цій справі — бажання, фарби і полотно, а ще краще — не одне полотно. Загалом, у такій непростій ситуації в нашій країні стараюся все-таки зосередитися на позитивному, бо похмурих та невтішних новин занадто багато.

— Як проходить твій звичний день? Вистачає часу на творчість?
— Зранку я йду на навчання, пари тривають до години четвертої. Тоді заглядаю у торговий центр “Скриня”, де проходить моя виставка. Ввечері — малюю. За день можу написати і до десяти невеликих картин. Звісно, є такі великоформатні роботи, які пишу в кілька етапів. Зараз у мене є ще кілька ідей, але їх уже забагато. Відкладаю то на потім. Треба комусь віддавати ті ідеї — беріть і робіть (cміється. — Авт.).

— Чи бувало, що на твоїх картинах люди бачили щось інше, аніж ти?
— Я часто спілкуюся із шанувальниками моєї творчості під час виставок, вчуся у них. Цікаво, що часом намальоване мною сприймається іншими як щось геть інакше. Але це добре, пейзаж як будиночок — нехай (cміється. — Авт.). Зрештою, у кожного — відмінний від решти зір. Інколи мені не подобається робота, але знаю, що вона класна і людям припаде до душі. Тут треба мати “чуйку”. Якщо вже щось не вдається — все одно намагаюся не змінювати оригіналу.

— У торговому центрі “Скриня” ти не лише виставляєш свої роботи, але й проводиш майстер-класи для всіх охочих. Чи багато людей беруть участь у таких заходах?
— Зараз люди дуже замкнуті. Вони можуть взяти і намалювати щось, але їм потрібен поштовх. Коли проводжу майстер-класи, спостерігаю за тими, хто приходить і щось пробує. Справді, є багато великих художників, яким і вчитися не дуже потрібно. Наприклад, минулого разу прийшла дівчина і намалювала квіти. Вийшла дуже гарна робота, тим паче, як на перший раз. А якщо би її трохи навчити техніки…

На майстер-класах Вадим допомагає творити всім охочим

— У тебе багато картин з квітами. Звідки така любов до них?
— У дитинстві мама називала мене ромашкою, це дуже запам’яталося. Ще в Кіровограді я зробив виставку робіт з квітами. Мою першу роботу придбала журналістка. Відтоді, я часто малюю саме квіти — це не так і важко, і це мені вдається. На тих же майстер-класах ми робимо зазвичай картини з квітами.

— Що порадиш тим, хто хоче стати художником?
— Треба велике бажання. Не зациклюватися на чомусь одному — пробувати все. І, звісно, малювати, змальовувати, напрацьовувати. Це дуже важливо. Потрібно також відвідувати і музеї, і виставки, і майстер-класи. Щодня створювати хоч одну роботу. Треба не сидіти на місці — а ходити, шукати і робити. Не варто боятися, слід вірити у свої сили.

— Я, приміром, й досі зберігаю свої дитячі роботи. Тепер вчуся на власних помилках. Насамперед, потрібно малювати для себе, аби ті роботи стояли стосиками по всій кімнаті. А потім уже — переходити на наступний етап. Треба мати і силу волі: назбирав тисячу гривень — закупив матеріалів, вималював їх — заставив свій будинок і знову накупив всього. Ото я вже розумію художник, з такого щось та й вийде.

— Ти родом з Кіровограда, зараз живеш у Львові. Як же ти сконтактував з Калушем?
— Ми сконтактували з Артуром Єфремовим (зберігач фондів арт-галереї. — Авт.) у соцмережі, і він запропонував зробити виставку у Калуші. Цього тижня уже надсилатиму роботи. Виставка відкривається 5 березня, тож, приїду завчасно, щоб допомоги з оформленням. Досі я ще жодного разу не був у Калуші, знаю, де він, хіба за картою. Хочу зазначити, що фінансову підтримку для виставки у вашому місті надає ТЦ “Скриня” (де також триває моя виставка та щонеділі проводяться майстер-класи). Допомагає також моя землячка — Людмила Шубіна.

— Які роботи привезеш у Калуш?
— Роботи будуть різні — ікони, пейзажі, натюрморти тощо. Я так практикую, хоча зараз художники виставляються на якусь тематику. До того ж, щодня створюю різні картини і погрупувати їх складно. Візьму десь картин зі сто, але, кілька, звісно, буде про запас. Хочу оригінально оформити виставку.

— Чому виставка має назву “Акварелі душі”?
— Ще свою першу виставку у рідному Кіровограді я назвав “Акварелями душі”. Взагалі, дітям чи художникам-початківцям дуже добре починати малювати аквареллю. Хоч і писати нею, водночас, — найскладніша техніка. Її можна використовувати у різних прийомах. Це не значить, однак, що мої роботи виконані суто акварелями, як дехто думає. Може, взагалі всі мої виставки так називатимуться, і в цьому буде своєрідна “фішка”.

— Як би ти хотів надалі реалізуватися як художник? Чи є уже якісь проекти, задуми?
— Я б хотів відкрити свою майстерню, а ще краще — власну школу. І не малу, а величеньку. Бажано, неподалік від Львова, може, у якомусь селі. Хотілося б там працювати — на свіжому повітрі, але щоб Інтернет був (cміється. — Авт.).
Щодо найближчих планів — малюватиму великоформатні роботи. Вони зараз, справді, рідкість, і роблять їх хіба що на замовлення. Такі картини забирають багато часу і зусиль, тому художники не хочуть вкладати у них ще й кошти. Але я от не зважаю на це — малюю для власного задоволення. Так, з фінансами не дуже легко, але я стараюся шукати різні виходи.

— Чи не втомлюєшся через постійну творчість?
— Я вночі відпочиваю (cміється. — Авт.). Сплю я, до речі, з відчиненим вікном і всім раджу так робити. Звісно, треба добре харчуватися і займатися спортом. Буває, що дуже втомлююся, тоді вже трохи перепочиваю. А загалом, варто дозувати відпочинок і творчість, та й одне другому часто не заважає. Люблю танцювати, стригти. Моє мистецьке кредо — “Картина живе тоді, коли на неї дивляться”.

Бажаю, аби люди не боялися “робити” власну справу. Ніколи не опускати руки. Треба шукати себе, долати перешкоди і досягати своїх цілей. І, звісно, — приходьте на виставку і надихайтеся! Сподіваюся, кожен знайде щось для себе.

— Дякую за розмову! До зустрічі в Калуші!

Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ,
студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка