Кожного разу, коли Петро вдягає балаклаву, каже, що він схожий на рицаря. Фото Юлії Плисюк 10:30
Попрощалися із Мариною у Воронєжі і поїхалі далі в сторону Саратова. Із траси звернули в село 2-й лиман, щоб купити хліба. Вирішили ще попросити картоплі. А пані Наталя виявилась ще й місцевим пекарем. Дала овочі і пахучий хліб із родзинками. Дізнались майже усе один про одного:). Дочку її звати Юлею, сама, здається, із Тамертау, а в Івано-Франківську у неї колись була тітка.
12:40
Містечко Анна. Дуже красивий храм, зупиняємось, щоб сфотографуватися.
Місцеві чоловіки дивляться, як я налаштовую автоспуск в фотоапараті і бігаю в кадр, і регочуть з нас. А потім підійшли поговорити.
Один з них служив в Чернівцях і жив у Луганську. Казав, що Чернівці — дуже гарне місто і хотів би побувати там ще раз. Розказували, що гаішніки тут дуже злі. А нас питав, як перетинали кордон і почому спортивні мотоцикли в Україні.
А мене дуже розсмішив знак на узбіччі: «В Анну подведен газ в 19…». Якось воно… двозначно :).
15:00
Зупинилися біля цвинтаря, бо Петро хотів подрімати, а я тим часом написала пісню. На жаль, записати не встигли, плануємо це завтра зробити. Ви тільки нагадайте!
Кожного разу, коли Петро вдягає балаклаву, каже, що він схожий на рицаря. Мені чомусь ібльше на якогось телепузика змахує :)
18:30
Селище Старый ХопЕр. Для мене — «Старый Чопер» - так прочитала і більше з голови не вилазить. Заправились, я розговорилась із заправщицею, чи можна до когось на ніч попроситися. Зробила вона круглі очі…. Не заведено тут у них так. А тим часом почалась сильна злива, а чоловіки поруч як клали асфальт, так і продовжують, просто в калюжі… Ось вона — слов’янська душа. Що в Україні, що в Росії — технології однакові :).
Їдемо далі і у мене все-таки жевріє надія зупинитись у когось наніч. Хочеться нарешті із місцевим населенням познайомитися. Та і лісопосадки набридли. Звертаємо з дороги, бачимо біля гарного «теремочка» молодого чоловіка з бородою, кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. Думаю: оце «наш человек», треба зупинятися! Пояснили, що хочемо поставити палатку в дворі, заважати не будемо, просто хочемо відпочити. Пішов за братом. Брат вийшов… ну такий, як з відомих картин Копєйкіна. Мені щось стало не по собі, не хочеться із таким населенням знайомитися. Та і він не горів бажанням, відправив нас в лісопосадку. Але поруч стояв його сусід, міліціонер на пенсії і сказав: «Та куда ты их?! Эх, поехали ко мне». Так ми опинилися у дворі Ігора.
З перших же хвилин він розказав нам все: що народився в Самарканді, що в Україні познайомився ж дружиною-таджичкою. Що переїхав сюди, в будинок діда і тут прожив більшу частину життя. Народив двох дочок і з дружиною розлучився. І найбільша його мрія зараз — «найти ту, единственную». Це дійсно була провідна тема його розмов. Ну що, без застілля не обійшлося. Мене він назначив хазяйкою, дав багато м’яса і сказав приготувати, що хочу. От я і зварила борщ.
Прямо скажу: вийшов так собі на вигляд, бо Наталя із 2-го лиману дала якийсь дивний, біло-червоний буряк. Зате смачний, і Петро, і Ігор їли і хвалили.
Хух, я то хвилювалася. Ігор — явний поціновувач жіночих кулінарних талантів. Оце б він розказав у Тростянці, що приїхала якась українка, і то борщу зварити не вміє. А так Ігор живе сам, але будиночок і хазяйство — у повному порядку. І кури, і кролики, собака-друг, і шестьорка, до якої він так ніжно-ніжно звертається.
Ми довго з ним говорили, Ігор – людина із цікавою долею, побував по Союзу багато де: і в Україні, і в Узбекистані, і в Казахстані, і в Афганістані. Він з тих росіян, які Росію не люблять. Він каже, що в ньому три національності: німець (бо акуратист), єврей (бо все в сім’ю) і татарин (це вже, мабуть, особисті культурні вподобання). А в роду у нього насправді росіяни, українці і молдавські цигани. Ось так.
Я оце пишу і оглядаюсь навколо. А тут ростуть вишні!!! О-хо-хо! Буде у нас сьогодні десерт!
Так от, зранку ми зібралися, подарували Ігорю напам’ять сувеніри. А йому в цей час уже видзвонювали сусіди: чи провів він своїх гостей, чи ні? Цікаво, що він про нас буде розказувати? Виявилось, що той кучерявий чоловік з бородою — священнослужитель, а брат його — бізнесмен, ну отакий, не надто приязний. Ну і добре, значить, так і мало статися. Ігор дав нам в дорогу трошки провізії — і ми поїхали вперед. До Саратова трохи більше 200 км, значить, сьогодні ми під’їдемо якомога ближче до кордону з Казахстаном. А там почнуться випробування на виживання :)
22:50
Зараз ми в Саратові у керівника байкерського клубу Free Brothers Сергія Пожарніка. Дуже цікаві люди, але про них - наступного разу. Мені Саратов подобається. Знаєте чим? По ту сторону ріки — місто Енгельс. А трошки північніше — Маркс! Маркс і Енгельс :). Отака вона, Росія :).
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.