Ось вона, республіка Алтай! Ми усі — щасливі! Фото Петра Буяка Привіт, дорогі наші! Сьогодні — 31 липня, ми, нарешті, в цивілізації — столиці Монголії Улан-Баторі. Довгостраждально ми дісталися міста, інтернету й інших так необхідних нам технологій, щоб мати змогу поспілкуватися із вами. Тож не гаятимо часу — надолужимо те, що упустили. Тут буде більше фото, ніж тексту, адже у нас трохи мало часу для інтернету. Востаннє ми писали вам із Барнаулу. Отож, 15 липня ми встали зраненька і поїхали із Ромкою Волковим в його гараж забрати мотоцикл. Останні фотопідписи напам’ять — і рушаємо далі за межі міста, де нас повинен чекати Павел Сухий — навколосвітній мотомандрівник на «Яві»-старушці, пам’ятаєте ж?
І дійсно, він нас чекав! Отже, далі мотоекспедиція “Дніпром до Байкалу” буде в два екіпажі! Петро і Павло! ...і Юля :)
І ми попрощались із Ромою і двинули у напрямку кордону із Монголією. Першим ділом дорогою нам трапився музей імені другого радянського космонавта — Германа Тітова. Кажуть (і це підтверджений факт), що він був навіть кращим за Юрія Гагаріна, але для радянської влади на той час було недопустимо, щоб героєм, першою людиною у космосі став чоловік із неросійським іменем Герман. Прославити треба було вихідця із простої сільської родини. Тож, перший політ здійснив Юрій Гагарін, а другий — триваліший і складніший — Герман Тітов. В районі Барнаулу він народився, тож, місцеві мешканці дуже пишаються своїм земляком. Тому музей — надзвичайно цікавий! Хоч там був вихідний, директор музею люб’язно дозволила нам оглянути експозицію? і навіть провела коротку екскурсію. За що ми щиро вдячні.
Експонати — надзвичайно цікаві, від приватних альбомів, записів щоденника, бортового журналу...
…до особистих речей Германа Тітова.
Інтер’єр дому його батька.
Музичні інструменти батька Германа Тітова. Він теж був людиною видатною, талановитою, заслуженим учителем.
Проїхавши декілька кілометрів, ми побачили дуже красивий храм і не змогли не зупинитися.
Ось вона, республіка Алтай! Ми усі — щасливі!
Алтайці — люди своєрідні, тож, і реклама, навіть соціальна, теж цікава.
На перевалі ми, за тутешнім звичаєм, пов’язали стрічечку — щоб задобрити духів гір, на добру і безпечну дорогу.
Там було написано, що до Улан-Батора — 1577 км. Це, мабуть, напряму. Але ж ми легких шляхів не шукаємо!
Дорога була важка: звивисті серпантини, постійний підйом. Але й мальовнича!
А ось в такому красивому, картинному місці і зупинялися на нічліг.
Вирішуємо, як поїдемо далі. Павел виявився чудовим попутчиком. Терпляче чекав, коли нам потрібно було зупинитися, легко йшов на компроміси, коли доводилось щось вирішувати. Ну, і, взагалі, він — дуже цікава людина із чудовим почуттям гумору. Нам їхалось разом дуже весело!
А наступних два дні ми постійно їхали по берегу ріки Катунь — притоки Обі.
Петро так довго милувався пейзажами, що аж почав поростати мохом і квітнути.
А на цьому мальовничому серпантині ми побачили цікавий пам’ятник...
Про що саме ця всі історія — ціла пісня на трьох табличках.
Ми поїхали далі. І нам трапився ще один цікавий мандрівник — велосипедист, що проїхав майже той самий маршрут, що і ми! Він теж виявився чехом, тож, Павлу було дуже приємно із ним спілкуватися... Ну, а ми майже нічого не розуміли :)
Я знаю, для чого потрібні дівчата у всіляких експедиціях — щоб у всьому знаходити красу :). Навколо нас росло просто море едельвейсів!
Фото на пам’ять — і ми рушили далі, залишивши вело-чеха далеко позаду :)
А це картинка — загадка. Вгадайте, що це? :)
Наближаємось усе ближче до Монголії, і знаки навколо стають все дивнішими.
Маленька поломка — тріснула ручка щеплення.
Заміни поки що немає, але ми щось придумаємо!
І ось ми в Ташанті — прикордонний пункт з боку Росії. Відбувся перший контакт із монголами. Одразу стало ясно — буде важко. Дуже мало знайомих слів і багато-багато жестів, щоб хоч якось порозумітися. Ці дівчата нам таки підказали декілька потрібних слів.
На обрії постійно з’являлись туристи. Це француз, теж — у навколосвітній подорожі. Сам-один, не знаючи, ні російської, ні англійської. Чесно — не знаю, як він справляється. Мабуть, має купу грошей — і не напрягається зовсім.
А це — ціла група туристів, здається, із Австрії. Вони від нас з Павлом були просто в шоці!
Обступили і розпитували, розпитували... Ну, і добре, бо на митному контролі у Павла була невелика неприємність і нам довелося добру годину чекати, тож, вони нам скрасили трохи хвилини чекання.
От такі от дамочки із Європи їдуть у Монголію! Теж є ким захоплюватись.
А це — монгольський закордонний паспорт із гербом. Це дуже цікавий символ, про його значення ми вам потім ще розкажемо.
Від нічого робити Петро зайнявся мотоциклом.
І цим зібрав навколо себе цілий натовп алтайців.
А цей люб’язний чоловік у джинсовці і шапці відкрутив із свого «Іжа» ручку щеплення і подарував Петру. Ось така алтайська щедрість. Дуже дякую йому за те, що тепер їхатимемо безпечно, і з щепленням, і з гальмами.
А цьому чоловікові дуже сподобалась Петрова борода. Так сильно, що аж хотів забрати її собі.
Прочекавши годину, поки Павло владнав свої справи, а потім прочекавши ще годину, доки на російській митниці був обід, ми таки потрапили на російсько-монгольський кордон.
Ось він, перший... ой ні, нульовий кілометр Монголії!
Але про кордони і далі — вже наступного разу!
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.