26 липня ми, окрилені успіхом у ремонті, прекрасною погодою і наближенням славнозвісного асфальту, їхали і їхали вперед. Та з дороги помітили ще здалеку якийсь монумент і не могли його проґавити. Виявилось, що цей комплекс присвячений їздовим, спортивним коням.
Як бачите, тут доволі часто зустрічається символ свастики. Монголи теж не в захваті, що нацисти такому доброму і сильному символу надали чорної репутації. Свастика була присутня навіть на гербі Чингісхана і символізує для монголів водночас сонце, знак вічності, знак життя й усі сторони світу.
А потім нам знову дуже підфортило. Ми змогли близько підібратися до верблюдів! Верблюди — дуже обережні тварини, до себе близько не підпускають. То ж я вважаю це великою удачею.
А ми ще й побачили білих верблюдів! Я читала, що це велика рідкість. Але в цьому стаді їх було навіть декілька.
Ми їхали і їхали вперед. Головна ціль — Баянхогор, адже за ним починається асфальт!!! Петро марив асфальтом, він тільки про нього і говорив. А я думала про те, що коли почнеться асфальт, мабуть, закінчаться “справжні” монголи, а ми в монгольській юрті так і не побували. Це треба було будь-що виправити. І в цьому нам допоміг ось цей чоловік!
Ми зупинилися запитати дорогу і тут же він нас запросив на цай. Уррра! Сім’я виявилась у нього великою і дуже веселою, із гумором. Хоч ми один одного абсолютно не розуміли, у юрті стояв справжній регіт.
Петро дуже швидко потоваришував іх господарем юрти. Ми, як завжди, вручили подарунки.
А потім Петро сказав: Юля дуже любить коней, можна вона їх погладить. До слова, ця сім’я розведенням коней саме і займається. У них було величезне стадо. Що, хоче погладити коня? Що там гладити? Треба кататися! І син уже побіг осідлати для нас коней.
Спочатку мені було моторошно, хто його знає тих монгольських коней. Але коли побачила, який він маленький... страх зник :) І ми з Петром сміливо каталися навколо юрти. А монголи із нас реготали і фотографували.
А потім господар юрти сказав: ну а тепер я хочу покататися на твоєму коні! І — погарцював, спочатку у колясці, а потім і за кермом, на Дніпрі у далину степу!
Тепер уже вся сім’я реготала з нього, а я боялась за нашу слабку оську. Але все гаразд, монгол виявився і хорошим вершником, і мотоциклістом. Уся сім’я вишукувалась до фотографії.
Казали, щоб ми приїжджали ще. А ми поїхали далі, ближче до асфальту.
Але побачили річку! І про асфальт враз забули. Востаннє так багато води, вдосталь щоб помитись і випрати речі ми бачили ще у Ховді. Тож таку чудову нагоду, що дарувала нам доля, проґавити ми не могли. Зупинилися, отаборилися і - пірнули у ріку. Ух, яка благодать! І не ми одні кайфували. Через півгодини до нас зійшлися стада кіз, овець та коней на водопій. Під вечір із тієї юрти, що на фото, до річки прийшла дівчина набрати води. Я підійшла привітатись і подарувала стрічечку із прапором України. Вона показала на волосся — зав’яже собі:) і пішла додому. А через кілька хвилин принесла нам домашнього сиру... Це було так мило:)
Петрик прав одяг, а коні пили :)
А наступного дня ми доїхали до Баянхогору. Далі дійсно почався асфальт, але не такий, на який ми сподівалися. Тут асфальт старий (років п’ять, мабуть), то ж він у тріщинах, ямах... Де-не-де його ремонтують, а об’їзд — по ненависній нам ґрунтовці. Ех, Монголія все не дає нам розслабитися.
Біля заправки Петро зупинився попідтягувати гайки, а я попросилась всередину зарядити ноутбук. І ось, який плакат побачили. Нічого вам не нагадує? :)
Ми їхали далі і дістались до ще одної цікавинки — ще одне пам’ятне місце на честь коней, що виграли перегони.
На колонах — безліч табличок, а на них — імена, роки і суми. Підозрюю, що це імена власників коней-переможців. Можливо, призовий фонд, що отримали, або і ціна цього коня-переможця.
В центрі — якісь буддистські боги у неоднозначній позі. Я в них не розбираюсь, якщо хто знає — підкажіть.
А позаду постаменту із богами — у два ряди викладені черепи коней. За звичаєм, господар приносить голову свого успішного коня до ось такого пам’ятного місця.
Цікаво, чи не так? В черговий раз переконуємось, наскільки важливими в житті монголів є коні, як вони їх люблять та поважають.
Ми поїхали далі до наступного містечка. Була обідня пора і так хотілось перекусити. А ще нестерпно палило сонце, то ж ми знайшли тінь — щойно зведений будинок. Подивитися на нас одразу виглянули місцеві маляри-штукатури. У нас залишилось ще дуже багато того сиру, що нам дали напередодні і ми ним поділились. Монголи були дуже щасливі. І взамін дали нам величезну піалку цаю.
Спочатку ми спілкувались із жіночками на першому поверсі. А потім, наче мурахи, повиповзали люди із усіх вікон.
А потім на балконі другого поверху з’явився прораб, який знав російську мову. І тут уже самоорганізувалась ледве не прес-конференція :)
Ми залишили їм подаруночки.
А одна найсміливіша дівчинка попросилась сфотографуватись на мотоциклі.
Як і всі монголи, вона була дуже маленька. І, коли фотографувалась поруч з нами на мобілку, казала: я наче ніж мамою і татом.
А ми поспішаємо далі. Знову деколи їдемо ґрунтовкою. І спостерігаємо монгольську крилату фауну.
Добрались ми, врешті, і до перетину нашої дороги із дорогою північною, більш туристичною. Це відчувалось моментально. Більше знаків, більше кафе придорожніх, більше юрт для туристів, де можна заночувати. Ми би проїхали повз, але помітили людей європейської зовнішності. Четверо французів-студентів тут зупинилися. Ми розговорилися і попросилися в їхню юрту переночувати. Так хотілось просто відпочити, посидіти ввечері і поспілкуватись із кимось, не тільки на мигах. Французи були в шоці від нашого мотоцикла, вони самі збирались за тиждень взяти на прокат мотоцикли і поїздити по Монголії, то ж запросили нас до себе, їм теж було цікаво поспілкуватися. Ми розслабились! Я пішла пограти у волейбол...
А Петро тим часом знайшов десь... індіанця! Ми прозвали його “Мачете”.
А наступного дня ми просто їхали, їхали, не зупиняючись ні на мить. Близько 270 кілометрів — і ось він, Улан-Батор!!!
Табличка під знаком міста говорила “водії, допомагайте один одному” і ми спочатку навіть не запідозрили про що це...
Але щойно заїхали в місто, одразу зрозуміли. Але про це — вже наступного разу!
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.