З 5 по 9 серпня ми жили у місті Улан-Уде, столиці Бурятії, міста, в якому ми повинні виконати таку важливу місію. Пригадуєте, саме в Улан-Уде ми через 11 000 км везли ковану штабу від Василя Гудими. Тому як тільки отаборилися у нашого друга Паши (щастить же нам на Павлів!), одразу поїхали в кузню до ковалів, друзів Василя Гудими — Юлі та Булата. Кузня, як кузня. Нам ця “кухня” уже вся добре знайома.
Ми дізналися, що в Бурятії коваль — людина великої поваги. Він вважається крутішим за шамана, адже володіє такою сильною стихією - вогнем!
Як і в будь-якій майстерні, є свої цікавинки...
Роззнайомились нарешті вживу із Юлею та Булатом, поговорили про наші українсько-бурятьські справи, і всі разом поїхали на екскурсію містом. Перша цікавинка — пам’ятник Доржи Банзарову — першому бурятському вченому. Як на мене, Пушкін монгольської зовнішності:)
А цей ліхтар — робота кузні Юлі та Булата. Взагалі по місту є дуже-дуже багато їхніх робіт.
На центральній площі відпочивають люди, фонтан танцює під класичну музику, а дівчатка — відриваються.
На тій же площі — дуже гарний оперний театр.
В центральній частині міста доволі часто розміщені стенди із довідковою інформацією. Дуже корисна штука, яка нашим місцевим гідам допомагала пригадати цікавинки їхнього міста:)
А найпопулярнішою цікавинкою є величезна голова Леніна. Розміщена вона на площі, що оточена усіма урядовими будинками.
Показали нам і нульовий кілометр Улан-Уде
А потім ми поїхали на невеликий пагорб, де встановлений хрест на честь 350-річчя з дня заснування міста. Звідти відкривався дуже гарний вид на ціле місто. Красивим був і захід сонця. На жаль, краєвид трохи псував дим - навколо Улан-Уде горіли ліси і місто було наче в тумані.
Ми поїхали далі містом і зупинились біля російського драматичного театру.
Як ми зрозуміли, це дуже популярне місце у городян. Тут було багато і сімей з дітьми, і скейтерів, і велосипедистів, і навіть одне весілля, ну куди ж без цього.
На цьому наша екскурсія закінчилась і ми поїхали додому відпочивати та спілкуватися із Павлом.
Наступний день був весь у справах. Петро пішов у гараж провести черговий техогляд. Після Монголії мотоциклу треба було приділити добряче уваги. По плану - заміна масла, також довелося поміняти тормозні колодки, прочистити підшипники, замінити тросик щеплення і т. д. і т. д... Ну а я тим часом під супроводом друга Паші — Льоні пішла шукати інтернет. Дібравшись до місця призначення із Льонею попрощалася і таки засіла в мережі. А коли гроші закінчилися, пішла погуляти містом. Таки гуляти самому в чужому місті — доволі цікаво. Усе сприймається набагато гостріше, набагато більше помічаєш і дивуєшся усьому. Наприклад, пішохідна вулиця - офіційно Леніна, а серед людей — Арбат — так нагадала мені нашу стометрівку. Там багато, дуже багато клумб, і на всю цвіли чорнобривці...
Ще трошки я погуляла сама, а потім зустрілися із Петром. Як нам це вдалося, я досі не знаю: без телефона, не домовляючись про конкретне місце і час, ми просто вийшли один одному назустріч:) І вже разом пішли знову до ковалів.
Там Петрик за допомогою кліше, який для нас зробив Василь Гудима, накував нових монеток-медальйончиків, адже вони у нас закінчились ще в Барнаулі.
А потім Булат повів нас познайомити із своїм сусідом по майстерні — народним художником Бурятії, заслуженим художником Росії - Юрієм Мандагановим. Юрій — надзвичайно цікавий, талановитий чоловік, що працює у дуже своєрідній техніці — флорентійська мозаїка - живопис із напівдорогоцінного каміння. Ця техніка корінням відходить в італійське мистецтво XV-XVI століть, використовувалась для оздоблення палаців, меблів, але створювати такі сюжетні картини поки не береться ніхто.
А ми бачили роботи на власні очі. Перша, на жаль, не пригадую, як називається.
А ця — із серії “Баргузинскі сюжети XVIII століття” — Заходь сусід, зіграємо.
А наступного дня із самого ранку ми поїхали виконати нашу місію — прикріпити штабу із символікою експедиції, дарунок Василя Гудими, на міст дружби народів.
Ось сам міст.
...а ось і штаба, скоро вони поєднаються!:)
В Улан-Уде, як і в Івано-Франківську, ковані скульптури такого характеру страждають від вандалізму. Людям подобаються мініатюрні фігурки... і вони не соромляться брати їх собі напам’ять.
Юля розповідала, що тут також є дерево щастя. І так само як у нас, воно завішане колодочками. Під таким вантажем, на яке воно не було розраховане, дерево одного разу навіть завалилося. Але це все одно не зупиняє людей знову і знову залишати на ньому свої замки...
Ну що ж, усі в зборі, пора починати. Щоб зняти цей історичний момент нашої експедиції, приїхало навіть місцеве телебачення. І не з порожніми руками! Журналістка вручила на буузи, або пози... Смачна штука, ми куштували їх вперше.
І робота закипіла. Підібрали доречне місце, де штабу буде добре видно...
...і почали варити.
Останні штрихи — і символ мотоекспедиції “Дніпром до Байкалу”, дружній дарунок від Івано-Франківська, тепер щоранку зустрічатиме сонце на мості Улан-Уде.
Робота делікатна, залишаємо професіоналам, а самі спостерігаємо
А далі — Петрів зоряний час!
Журналісти розпитували і розпитували...
А Петро розповідав і розповідав...
Результат цих зйомок, тобто відеосюжет, можете переглянути тут.
А ми знову поїхали до кузні, попрощатися із нашими уже друзями... А ви знайомтесь ще раз, поближче. Це Юля.
А це Булат.
А це працьовиті майстри їхньої кузні.
І останнє фото напам’ять.
Петро відвіз мотоцикл в гараж, збиратися в дорогу, а потім ми зустрілись, щоб виконати нашу останню україно-бурятську місію в Улан-Уде. До речі, на попередньому фото ви помітили стильного молодого чоловіка справа?
Це не випадковий перехожий, це франківчанин! Знайомтесь, Олексій Васильєв, уродженець Улан-Уде, що зараз мешкає в Івано-Франківську і навчається в інституті культури і мистецтв під крилом нашого хорошого знайомого режисера Василя Юрціва. Ось такий от тісний світ. Але і це ще не все. Знаємо ми його теж не випадково. Адже Олексій -— племінник ще одного нашого друга, Дорже Батуу!
І наступна наша місія — знайти дім, де колись жив Дорже. Що ж, ідемо на пошуки. Знову перетинаємо Арбат...
Ще вулиця-дві — і ми знайшли цей будинок!
Переплутати його неможливо, адже тут навіть є меморіальна дошка про те, що тут жив дід Дорже — відомий в Росії композитор.
Ось, як будинок виглядає зараз. Дорже, фото для тебе!
А далі ми чекали трамвай, щоб поїхати додому. Попереду — збори і знову рушаємо в дорогу, дорогу додому:).
Усі публікації кількамісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” >”Дніпром до Байкалу”..