Андріан Волгін у полоні зробив  з книжки годівничку і годував хлібом горобців і синичок

Андріан Волгін проходить реабілітацію у шпиталі МВС після 46-ти днів, проведених у полоні в терористів. За історією цього чоловіка можна знімати фільм. У серпні 2014 року він сім годин самотужки вибирався з Іловайського котла, у жовтні втік з госпіталю, щоб визволити з полону побратимів, а в листопаді й сам потрапив у полон.
Переглядів: 770
| Фото: gk-press.if.ua

“Я був у полоні 46 днів. Журналісти кажуть, що я був 43 дні. Хоча, насправді, перші три дні про те, що я в полоні, не повідомляли. Якраз в ці дні щодо мене були найбільші тортури. Вони не могли повірити, що «каратель» приїхав на їхню територію визволяти друзів”, розповів боєць в інтерв’ю ”Галицькому кореспонденту”.

“Коли я лежав у госпіталі, я вирішив визволити з полону своїх товаришів і 26 жовтня поїхав під Горлівку, в Дзержинськ, і вів перемовини про звільнення своїх друзів. Там я стежив за проведенням виборів, спілкувався з місцевим населенням. Намагався зробити все, щоб довести людям, що добровольці – не карателі. Хотів очистити ім’я добровольців, реабілітуватися за тих маргіналів, які вирішили стати богами, бо в них є зброя. Боровся з цим.

16 листопада я поїхав у Донецьк. Там мав домовленість з людьми, які обіцяли посприяти мені у звільненні друзів з батальйону. Я на свій ризик зібрав речі і поїхав. Зараз мене називають дурним, кажуть, що треба було порадитись. А з ким радитись, якщо за три місяці не зробили нічого для звільнення полонених? Мене називають дурнем і навіть не здогадуються, що я протягом двох місяців їздив в Донецьку область. Ніхто не знає, що в червні я їздив сам у Донецьк і робив партизанську роботу. Ми зловили двох сепаратистів, забрали в них гроші, які мали йти на зарплати сепаратистам, нищили їх автотранспорт.

Хочеться сказати людям: ви спершу з’ясуйте, чому я туди поїхав, а потім називайте мене дурнем. Я діяв за покликом серця. Там були мої друзі, в одного з них мама потрапила в реанімацію. Тому я не міг спокійно лежати в лікарні, знаючи, що мої друзі в неволі”, продовжує Андріан Волгін.

Як людина з івано-франківською пропискою заїхала до Донецька?

“Зараз я припускаю, що вони пустили мене в місто, проте за мною був «хвіст». У Донецьку я мав зустрітись з чоловіком, з яким збирався їхати в Іловайськ, щоб домовлятися про обмін полонених. Коли цей чоловік не приїхав, я зрозумів, що треба діяти самостійно. Встановив спостереження за сепаратистом, який їздив на автомобілі, і хотів взяти його в полон, щоб поїхати в Іловайськ і здати. Проте мене випередили з перевіркою документів, і я потрапив у полон.

Було страшно, я боявся дурної смерті. Життя проскакувало перед очима. Але я знав, до чого йду, налаштував себе на те, що будуть бити, налаштував тіло. Тоді я не знав, вб’ють мене чи ні. Тільки коли просидів половину терміну, то дізнався, що мене точно внесли у списки на обмін і мене радше обміняють, ніж просто вб’ють.

Перші дні були для мене найтяжчі. Сепаратисти були здивовані, що я приїхав за друзями. Вони, як і більшість моїх рідних та друзів, не вірили, що я на це здатен. Думали, що я розвідник, що приїхав здійснити теракт.

Перші дні мене сильно били. Я дуже боявся за прооперований ніс. Коли мене витягли з багажника, то один сепаратист сказав, щоб мене не били по обличчю, і мені стало спокійніше. На мене психологічно тиснули, підвішували на мотузці вниз головою. Я висів хвилин 20-25, голова починала крутитись, нудило... Вони питали, чи я готовий зізнаватись, а я відповідав, що нема в чому. Просив відвезти мене до друзів. Зараз я дізнався, що до них дійсно приїжджали люди і питали про мене”.

Які були умови перебування в полоні?

“В полоні не було легко. Інформаційна блокада – це дуже важко! Спершу я почав знайомитися з однокамерниками. Було троє воєнних, а решта – звичайні люди з Донецька, які вчинили протиправні дії. Читав книги.

Я відмовився від їхньої їжі, щоб вони потім не казали, що годують нас, полонених! Тринадцять з половиною днів я нічого не їв, і так сталося, що знепритомнів. Я попросив відвести мене до друзів. Вони дозволили зателефонувати товаришам і принесли їсти.

Потім мене вже майже припинили бити, зрозуміли, що не здаюсь. Хоч деякі все одно продовжували бити, тому я зараз і в лікарні.

Нарешті починаю від’їдатися, бо втратив 8 кг. Їм через силу, бо треба відновлюватися. Тіло починає боліти зараз більше, бо тут я розслаблений і тіло відпочиває, а там я постійно чекав ударів”.

Тебе пробували вербувати?

“Було таке. Вони бачили, що я голодував, тренувався. Питали мене, чи я збираюся повертатися «на Україну», возили мене машиною і показували зруйновані будинки. Пропонували мені залишитися, займатися зі спортротою. Я відповів, що це нереально!

Цікаво, що коли я сидів у підвалі, то в мене трохи вікно відкривалося. Я зробив з книжки годівничку і годував хлібом горобців! Якось попросив шматок сала в їдальні, розвісив його вздовж вікна, а через сім днів прилетіла перша синичка. Приємно було спостерігати, як їх кількість збільшується. Коли мене звільняли, то щодня прилітало до 20-ти синичок! Це дуже підкріплює дух і не дає зламатися”.

Зараз Андріан каже, що планує трохи відпочити, п’є заспокійливі таблетки і дуже переживає.

“Приїхав у  Київ, побачив, що тут робиться. Реформи, які проводяться, ведуть до знищення середнього класу. Будуть тільки багаті і бідні, і це мене дуже хвилює. Тому я хочу приїхати в Івано-Франківськ до родичів, які за мене дуже переживали. Хочу завітати до бабусі, яка не знала, що я в полоні, і побачила мене по телевізору, вже коли нас обміняли”, каже боєць.