Калуський “Пікассо” Володимир Безрукий зберігає всі малюнки з Майдану та війни. ФОТО

Намальований ним портрет Сергія Нігояна “облетів” за хвилини усю Україну. Потім були інші люди Майдану, обличчя війни — нескорені, увіковічені ним на папері часом під обстрілами. Одним з таких нескорених є і сам автор малюнків — калушанин Володимир Безрукий.
Переглядів: 175
Сергія Нігояна калуський художник намалював першим. Не знав його до того, просто помітив серед натовпу

Володимир Безрукий народився в селі Діброва, звідки родом батьки, жив у Калуші. Після закінчення школи поступив до ВПТУ №7, де вчтвся на електрогазозварювальника, а в 1991 році — строкова служба в армії. Служив 2 роки у внутрішніх військах в м. Павлоград, охороняв військовий завод. На цьому військове життя Володимира не закінчилося, сталося так, що записався добровольцем до миротворчих військ, поїхав до Югославії, де служив до виведення військ. До речі, саме після повернення в Калуш після Югославії і почав малювати, інформують ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”.

 
— В школі дуже рідко малював, навіть, чесно кажучи, соромився. Знав, що вмію, що вдається малюнок, але якось було не до того. Вчителька з малювання у школі №3 навіть поставила двійку за чверть в 6 класі, сказавши, що можу малювати, але не хочу. Я й зараз малюю тільки тоді, коли хочу сам, спеціально, під замовлення, не малюю, — коментує Володимир Безрукий. — Але завжди було таке внутрішнє відчуття, що помалювати я встигну, що це від мене нікуди не втече. Можливо, то дідо заклав те відчуття, оскільки саме він дуже хотів, аби я став художником. Щоб заохотити, в дитинстві давав мені по 10 копійок за малюнок, а ще — мріяв, аби я вступив до Косівського художнього училища. Але дідо помер до часу мого вступу, а я обрав для навчання далеко не художній факультет.


Доля все одно раз за разом зіштовхувала Володимира Безрукого з людьми, які наполегливо радили почати розвивати талант. Одним з таких порадників став художник Володимир Романів. Саме він, побачивши роботи Володимира Безрукого, дав зрозуміти що треба малювати. Відтак саме він допоміг у підготовці до вступу на художній факультет Прикарпатського національного університету. Через рік після закінчення університету Володимир Безрукий вступив до Львiвської нацiональної академiї мистецтв, під час навчання в якій калуський художник зрозумів, що йому цікавий не тільки живопис, а й скульптура.


Потім в житті склалося, як і у всіх — діти, робота, справи, буденність, суєта, які крали весь вільний час. Зрідка малював, в основному, під час пленерів у Бубнище тощо.


Майдан ввірвався в життя різко, як вихор. Володимир розповідає, що в перші дні не знав про його існування, бо не цікавився політикою. Більше того, на той момент десь рік жив без мобільного телефону і телевізора — не хотілося.

— І дні стали довші, і встигати почав більше, коли перестав користуватися цими ґаджетами, — пригадує Володимир Безрукий. — Але то від одного почув про події на Майдані, то від іншого. Якось випадково побачив новини, не вірилося, що таке може бути, що в наш час ще й під прицілом камер можуть бити людей. Дітей! Тому поїхав. І вже з 3 грудня був в Києві. Думав, що на кілька днів, і все закінчиться. Але на Майдані відбув свій День народження, а ще — дні народження сина, мами, доньки, Новий рік, перший Святвечір, другий.


Саме в Києві Володимир, спостерігаючи за людьми, життям Майдану в цілому, відчув, що хоче малювати. Знайомі, до яких одного разу заходив, жили біля Академії мистецтв, тож там, можна сказати випадково, купив альбом, і почалося. Спершу — спонтанні ескізи після якогось страйку. Потім — портрет Сергія Нігояна.



— Сергія Нігояна намалював першим. Не знав його до того, просто помітив серед натовпу. Тоді ще не дуже багато було людей з бородами. Підійшов до нього, здається, то було 28 грудня, познайомилися, вразило, як він говорив українською мовою, за кілька днів, 2 січня, його намалював, — пригадує Володимир. — Потім намалював ще один портрет. Загалом — сім. Сергій тішився, робив ксерокопії, возив показувати батькам. Мама сказала, що гарно вдався, єдине — сум в очах. Хто тоді знав, що то за сум?.. 


Володимир пам’ятає і ту останню для Сергія ніч, в яку разом з Олегом Івахнюком і Романом Волосянком вийшли близько 5 ранку на барикади, що на Грушевського.


— Як йшли — не дуже пам’ятаю, бо був сонний і змучений, — пригадує Володимир. — Київські хлопці попросили провести їх до “передку”, ми допомогли. Там ще десь з півгодини розливали коктейлі. Відтак відійшли перекурити, якийсь чоловік запропонував чай. Аж тут, пам’ятаю, побачили, як когось несуть. Ті, хто ніс, теж падають, пригинаються, бо по них стріляють дробом. Ми ще не знали, що вбито Нігояна. Серед тих, хто виносив тіло Нігояна, був і калушанин Володимир Тарнавський. Аж тут на Грушевського почувся сильний стукіт — як в церкві дзвін. То стукали залізом по залізу. Закінчилася стрілянина, і люди почали сходитися на звук. Олег Івахнюк сказав: “Здається, Сергія вбили…”


Після стерті Нігояна, каже Володимир, Майдан вже не був таким, як до того. Але малюнки людей, тих нескорених, продовжували народжуватися. Намалював у той час багатьох, які щось робили, а не відсиджувалися за спинами. Додому поїхав вже тоді, коли Майдан знову став мирним. Повертався зрідка, коли передбачалися якісь акції.


А далі була війна.


— Після сутички на Майдані в мене була травма ноги: викачували з коліна воду, ходив в залізному корсеті. Тож одразу піти на війну не зміг. Чесно кажучи, мені не хотілося, щоб війна починалася, боявся, що вона буде довгою. Та й зі мною на строковій службі служили багато солдатів зі Сходу, які були дуже хорошими хлопцями. Але коли Олега Івахнюка поранили, зрозумів, що треба їхати. Домовився з побратимами, що приїду в батальйон “Донбас”. Нікому особливо не говорив, що їду. Доїхав до Курахового, але більшість з батальйону в той день зайшла в Іловайськ. Першим, з ким познайомився, був Андріан Волгін. Хоча до того часу багато один про одного чули на Майдані, — продовжує розповідати Володимир.



У той же вечір намалював Андріана, ще двох хлопців. Через два дні батальйон вдруге зайшов в Іловайськ, просився, щоб взяли, але оскільки був без документів, чоловікові відмовили. Натомість — закріпили за охороною бази.


Всі малюнки, намальовані на війні і на Майдані, зберігаються у Володимира. Було кілька виставок “Нескорених” в Івано-Франківську і Києві. Є плани. Є багато ідей, каже Володимир Безрукий з позивним “Пікассо”. Він думає, що треба, напевно, повертатися знову на Схід. Відчуває, що так буде правильно, розуміє, що треба встигнути намалювати тих, хто за нас ризикує життям. Аби, поглянувши на їхні портрети, можливо, і кожен з нас щось зрозумів...