Калуські шваби: 160 років разом із українцями

Їх перших вигнали з калуської землі. Хоча особисто вони не мали ніякого бажання покидати нас. Адже близько 160 років разом із калушанами ділили радощі і злидні життя і готові надалі бути разом.
Переглядів: 1201
Німці й українці разом на світлині зі студії Хабера | Фото: Архів родини Ліберсбахів

У вересні 1939 року у Москві підписали німецько-радянський договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною. У протоколі цього договору було вказано, що в Радянському Союзі не будуть перешкоджати громадянам німецького походження переселятися до Німеччини, або на території, що перебувають у німецькій сфері впливу. З такою ініціативою вийшов Рейх. Німцям потрібно було поповнити трудові ресурси, причому не на території самої Німеччини, а, в першу чергу, на землях країн, що були включені до складу так званої Великонімеччини, зокрема, західні землі Польщі.

Молодь повинна піти на службу у Вермахт та в спеціальні підрозділи військ, де треба було мати знання східної мови, умов життя і психології корінного населення. Так і сталося з калуськими німцями-колоністами. Їх попередили про переселення до Рейху, що мало відбутися восени 1939 року. У місті була створена переселенська комісія, до складу якої входили як представники колоністів, так і радянської влади. Завданням комісії було оцінити вартість майна кожної сім’ї, скласти перелік реманенту, що був у власності господаря, кількість худоби, птиці, обрахувати площу приватної землі. У Рейху обіцяли повернути все майно, щоб люди не шкодували за залишеним добром.

Виїзд колоністи провели високоорганізовано. Уже в грудні 1939 року старші за віком люди, жінки і діти поїхали потягом. Чоловіки і старші сини вирушили пізніше запряженими возами. Це було на початку січня 1940 року. У дорогу їм дозволили взяти найнеобхідніше: харчі, білизну, одяг і дещо з речей домашнього вжитку. Не дозволяли вивозити худобу, птицю, зерно, коштовності.

З розповіді мого тестя, покійного Йосипа Кушлика, який допомагав своєму другові готуватися до виїзду.

«Ми з Фредзьом висверлили коловоротом дірку в торці дишла, де його батько заховав золоті монети. Після цього я акуратно на карук затичкою заклеїв цей отвір і зашліфував. На торець наділи залізний обруч — і по роботі. Як вони доїхали до призначених місць зі своїм скарбом, я не знаю: війна, яка почалася, не дала можливості налагодити контакти. Господарям, які виїжджали, а також їхнім синам видали індивідуальні бляшані жетони, які треба було носити на шиї».

Переселили калушан-колоністів на Познаньщину, де їм справді компенсували матеріальні втрати, які вони зазнали в результаті переїзду. Тут калуські німці отримали добротні будинки, землю — і то значно більше, ніж залишили. І переселенці взялися за роботу. Трохи пізніше кожен господар отримав для допомоги двох остарбайтерів.

Життя налагодилося, але ідилія тривала недовго. Уже незабаром лінія фронту підійшла й до них. Почали повертатися додому поляки, а нашим землякам, колоністам, повертатися не було куди. Удома, в Калуші, на них би чекали арештантські вагони і Сибір. Як це й сталося з калуськими фольксдойче: Кох, Шинтаг Швайчак, Ліберсбах, яких на десять років відправили в далекі краї тільки за приналежність до німецької нації.

У кепці — Фердинанд Ліберсбах. На задньому плані — його сестри Казиміра і Цецилія

Калуські шваби диктували тенденцію в моді, були порядними та працьовитими

Щастя Франца

Франц Ліберсбах, дід моєї дружини, на той час — працівник ТЕСПу (Towarzystwo Eksploatacji Soli Potasowych Kałusz), який добре знав свою роботу і в політику ніколи не бавився, в 1945 році був заарештований. Разом зі своєю дружиною і двома синами-підлітками його відправили в переселенський пункт у Коломию, де формувалися ешелони на схід. Тільки бережливе ставлення до документів і щасливий збіг обставин врятували його від заслання.

Дід Франко зберіг листи свого старшого сина Фердинанда, якого мобілізували в Червону армію в 1940 році, — так звані листи-трикутники. Частина, в якій служив син, базувалася у Воронежі, а перед початком війни її передислокували на Західну Україну. Загинув Фердинанд 26 червня 1941 року, на четвертий день війни. Вірніше — зник безвісти. І до сьогодні ніхто в родині не знає, де лежать його кістки. У той же час на Пагорбі Слави в Калуші на одній із плит, де вибиті імена і прізвища полеглих за визволення Калущини, значиться і його ім’я — «Ліберсбах Ф. Ф».

Повідомлення Калусько-Рожнятівського об'єднаного районного військового комісаріату родині Ліберсбахів

Так-от, дід Франко взяв ті листи і дві довідки, датовані 1939 роком, про те, що він є громадянином Української Радянської Соціалістичної Республіки, і показав начальнику пересильного табору.

А ще напередодні в табір телефонували з Калуша, вірніше — з ТЕСПу, де теж просили відпустити товариша Ліберсбаха як одного із фахових працівників калійної фабрики. Адже питання пуску фабрики стояло на контролі у вищих ешелонах влади. Два тижні діда Франка протримали в таборі, але відпустили разом з сім’єю додому. За цей час з хати винесли все. На щастя, вікна і двері не встигли зняти, жартував дід, бо «на носі» була зима.

Франц Вільгельмович Ліберсбах у віці 70 років

Калуська родина Ліберсбахів. У середньому ряду другий зліва — Франц Ліберсбах. Зліва — його дружина Юзефа, справа — його теща Павліна Зборовська. Крайній справа — Зигмунд Зборовський. 1956-1957 роки

Шість поколінь і провалля

І знову земляки-колоністи були змушені вантажити хатнє добро на вози і поповнювати колони воєнних біженців, які втікали на захід. Переважна більшість з них осіла на території ФРН і НДР. Мала частина емігрувала за океан — переважно  ті, хто мав там родичів. Калуським швабам (так себе називали місцеві німці. — Авт.) не вдалося поселитися компактно. Відомо, що вони хотіли повернутися у Пфальц — на історичну землю, але цьому їм завадили французи, які на той час там управляли.

На сьогодні компактна група нащадків калуських колоністів проживає у Люнебургу, на півночі країни, Ганновері. 146 років калуська земля годувала і одягала колоністів. Майже шість поколінь народилися на ній, і не мали ніякого бажання залишати її. Увесь цей час вони були поруч і ділили з нами радощі і злидні життя. Їхня історія — то в якісь мірі і наша. І не їх вина, що їх переселили. А що їм залишалося робити? Перед ними був приклад німців із Поволжя, котрих вигнали з обжитих місць у Казахстан і Сибір. Калуських швабів чекала  така ж доля. І зазнали вони сповна всіх злигоднів війни, поневірянь і знущань, поки інтегрувалися в історичну батьківщину.

Будинки, в яких мешкали колоністи, в основному, збереглися. Це пов’язано з тим, що під час війни в них квартирувало угорське військо, а по війні їх заселили депортованими з Польщі українцями. На обійсті одно з найзаможніших колоністів Крама в 1950-х роках розмістили МТС — машинно-тракторну станцію — з усім наявним транспортним парком. Пізніше ця будівля використовувалася як пожежне депо зі стоянкою на чотири автомобілі. Калушани можуть знати це місце — це контора БМУ-37. На обійсті іншого колоніста, Вільгельма Ліберсбаха, в післявоєнні роки розмістили Заготскот. Пізніше тут була автобаза тресту «Укрхіммонтаж».

Клуб, який німці побудували для культурних розваг молоді, в повоєнні роки було перетворено в цех по виготовленню дубових бочок. Сьогодні цієї будівлі вже немає.

Колектив корпоративу ТЕСП. Біля старого клубу на вулиці Банянська

Духовий гірничий оркестр. У нижньому ряду другий зліва — Франц Ліберсбах

Копаний м'яч був однією з улюблених розваг молодих німців Калуша

Немає і школи, яка в радянські часи проіснувала під номером два (як початкова). Коли початкові школи в Калуші ліквідували, тут була ветаптека. Аж до біди в 1987 році, коли на вулиці почали утворюватися провалля шахтних виробітків рудника «Калуш». Тоді частину мешканців цього району було відселено, а їхні будинки розібрали в примусовому порядку, в тому числі — й школу. Шкода — гарний і добротний був будинок.

Пізніше випадки проваль почастішали, що практично зробило частину вулиці нежиттєздатною. До речі, землі, які використовує сьогодні Калуська сортова насіннєва станція, теж належала німецькій громаді. На згадку про себе колоністи залишили нам назву пасовищ, урочищ, сіножастей:  Шкарп — місце громадського випасу худоби (в місці, де обвідний канал впадає в річку Сівка, влада виділила 20 га землі під пасовище); Крамовий потік — урвище, до якого ходили за опеньками малі і дорослі; Журава — сіножаті пасовища після косіння трави — там ми вчилися їздити верхом на колгоспних конях; Цигарок, Під дубом — старе русло річки Сівка, в них водилася риба і купалися діти.

Карта-схема німецької колонії Ноу-Калуш

Походження колоністів Ноу-Калуша

Майже всі мешканці Ноу-Калуша на початку заснування колонії, 1784 року, були родом з південної частини Німеччини, в основному — з Пфальца і його окраїн. Колонією на той час називали населення кількістю щонайменше 20 родин. Чому саме з Пфальцу? Цей район завжди був театром воєнних дій — із усіма негативними наслідками.

Крім того, на цих землях практикувалося традиційне право успадкування, тобто батьківська земля рівномірно успадковувалася всіма дітьми. Тому з роками безперервного поділу утворювалася така ситуація, що сільськогосподарської площі не вистачало для життя родини. Тут потрібно сказати, що на інших землях Німеччини діяло інше право успадкування, за яким визнавався тільки один спадкоємець нерухомого майна. Цим спадкоємцем як правило був старший син, рідше — наймолодший син.

Добрі ґрунти, великі угіддя, які давали в східній Європі, крім того — без плати за землю з подальшими привілеями, були тою спокусою, яка манила південно-західних німців переселитися на Галичину.

Колонія була заснована в північній окраїні Калуша, і німці нічого не видумуючи, добавили означення «Новий» — по німецьки «Ноу»). Так і утворилася гміна Новий Калуш. До речі, така назва протрималася аж до 1947 року.

Історія калуських штабів зберегла імена перших поселенців Ноу-Калуша:

            Barboth Georg

            Bender Lakob

            Deich Gerbard

            Darneg Lohann

            Kikert Heinrich

            Hamer Thomas

            Lacob Lohann

            Geller Peter

            Kram Bernhard

            Liberbarer Daniel

            Mann Lakob

            Mom Adolt

            Mayer Georg

            Petri Georg

            Resh Lohann

            Sebastian Lohann

            Strinich Philipp

            Thomas Adam

]           Trable Lohann

            Strinich Philipp

            Thomas Michael

            Thomas Adam

            Trable Lohann

            Wentzell Lohann

            Wieland Valentin

            WilHarmy Andreas

            Wohn Michael

            Lender Fr

Близько 160 років німці разом з калушанами ділили радощі і злидні життя

Якщо порівняти цей список з тим, кого виселили в 1939 році (а там уже було 102 родини. — Авт.), то побачимо, що з початку поселення і аж до виїзду повторюються такі прізвища: Фікерт, Крамм і Ліберсбах, Манн і Себастіан, Штреміх, Трапле, Вільгельмі, Петрі.

Міцне коріння пустили німці в Калуші і місцевий люд ставився до них з пошаною за ощадність, порядність, старанність, працелюбність, за їхні знання в сільському господарстві. Калушани дивилися, як колоністи облаштовують своє помешкання, подвір’я чи вулицю, і це старалися впровадити в себе. Українці перейняли досвід обробляти землю загінно, суть якого — розмежовувати ділянки землі шириною 4-6 метрів, глибокими борознами. Завдяки німцям у хатах замість лавок появилися крісла, замість скринь — шафа, креденс, табуретка.

Німці були дуже чесними, ніхто не крав нічого, не було серед них п’яниць, жебраків. Щосуботи пекли хліб. Торгували на місцевому ринку молочною продукцією. Продукти були всі якісними. Ось як згадувала покійна цьоця Чеслава Воробець:

«У мене досі картина перед очима, як німкені торгують на ринку. У білих чепчиках, фартушках. Повикладають свою продукцію на ляду, все таке свіже, гарне. Все місцеве панство скуповувалося в них».

Відомі були на округу ковалі, брати Людвиг та Іван Дельво, стельмахи Яків і Осип Штемлер, столяр Кох Франц і ковалі Антон Себастіан і Вільгельм Крамм.

Вони нудьгували за Ноу-Калушем. Як тільки в 1990-х роках трапилася можливість відвідати рідний край, зразу цим скористалися. Приїжджали в серпні, коли спадала літня спека, зупинялися на постій у Мар’яна Ліберсбаха на вулиці Мостиська. І щодня, крок за кроком, оглядали вулиці рідного їм Ноу-Калуша та й усього міста. Віталися з місцевими, кого пам’ятали з дитячих літ, старалися зайти в гості, поспілкуватися, передати гостинця. Жваво обговорювали побачене: деколи — з посмішкою, інколи — з сумом. Були серед них ті, які добре володіли українською мовою: Карл Крамм, Сигізмунд Крамер і Мар’ян Штреміх, хоча початкову освіту отримували в німецькій школі, а в червоній уже вчилися на польський мові. Видно, дало себе знати спільне дозвілля в дитячі роки з українськими хлопцями.

Лист Сігізмунда Крамера, який покинув Калуш, але зберіг любов до України

Висловлюю вдячність Юліану Сосновому за допомогу в перекладі з німецької праць Карла Штреміха про побут і життя колоністів Ноу-Калуша.

Часу назад не повернеш, колоністів у їхні колонії — теж. Однак історію рідного міста вартує знати, щоб зробити з неї повчальні висновки.

Євген МАЗУР, калушанин