Юля і Петро, врешті, дібралися до безкраїх краєвидів, про які так мріяли! ...так от :) Із Енгельса ми поїхали прямо на кордонон із Казахстаном. А Казахстан став відчуватись моментально. Не знаю, може, я і проспала оту “буферну зону”, але для мене ландшафт змінився дуже різко. Враз — і зникли дерева, вмить — і простір навколо став абсолютно рівнинним. Ми зупинились біля магазину купити харчі, а на дверях напис: “Принимаем тенге”. Ну от, майже приїхали. Магазин такий, ще радянського зразка, ніяких скляних вітрин, усе на звичайних полицях. Ми купили там дуже смачний щербет, який їли днів так п’ять. А назустріч нам їхала дуже весела компанія місцевого обласного депутата із друзями. Чоловіки і жінки 45-50, абсолютно безтурботні, всі трохи старомодно але бездоганно одягнуті. Обступили мотоцикл, реготали, фотографувалися, усе так виглядали, ніби з радянського фільму 70-их, я наче в часову петлю потрапила.
Ми поїхали далі і прямо перед кордоном асфальт зник і перетворився на звичайну грунтовку, а оскільки почався легеньки дощик - потім і на брудне місиво. На жаль, фотоапарат у нас сів і фотографій немає, але казахстанський пропускний пункт вразив. Одна будка, один шлагбаум. Дивились на наш мотоцикл і на всі наші питання казали: “Да там... любое пишите...”. Словом, проблем ніяких, пройшли усі формальності майже миттєво. Але час уже був пізній, тож ми пошвидше знайшли місце для ночівлі.
А зранку побачили, що навколо нас просто кишить живністю. Цвіркунів — просто рій, і великі, товсті! А ще ми стали свідками кровожерного, страшного вбивства — ящірка вполювала і хвилини за дві розправились із величезним цвіркуном. Коник був розміром як пів’ящірки, але з такою кілерською майстерністю ящірки... у нього просто не було шансів.
Ми все гарно відзняли, тим часом поснідали самі — і поїхали на Уральськ, по-казахськи — Орал. Дорогою я почала чути якийсь дзенькіт на стороні коляски. Думали, ложки погано склала — та ні, все гаразд. А дзеньчить далі. Петро глянув — якась біда із амортизатором, треба подивитися. От ми доїхали до Уральська — і зупинилися біля першого ж СТО усе перевірити. Проблема виявилась незначною, але добре, що вчасно помітили.
Звісно, не обійшлось без надзвичайно корисних порад від місцевих кулібіних.
А я поки роздивляюся навколо. Перше, що кидається в очі - номера на машинах усі латиницею. Усі вивіски - казахською і, на наше щастя, дублюються російською. Тож маю нагоду скласти словник. Із вивісок маємо наступне:
Рахмет — дякую
Тез — терміново
Жондеу — ремонт
Жол полициясы — дорожна поліція :)
Люди усі цікаві, і в принципі привітні. Звісно, на 32 не посміхаються, але бажають всього доброго і дивуються нашому довгому маршруту. Взагалі, найпопулярніше слово на нашу адресу — “отчаянные”. Мені дуже подобаються місцеві жінки 40. Вони дуже цікаво, просто, але зі смаком, стильно одягаються. Дуже часто носять капелюшки, траплялись у сукнях з національними мотивами. Вони симпатичні й усміхнені, і хоч на контакт особливо не йдуть, від них віє добром. Молоді дівчата явно активно переймають модні тенденції глянцевих журналів, тому від українок хіба розрізом очей відрізняються. Щодо чоловіків - картинка поки що не склалася. Я поки з опаскою до них ставлюся. Не знаю, може, через очі, вираз обличчя здається “хитрим”. Я ще не розібралася.
Ми трохи поїздили по місту, нічого цікавого не знайшли і поїхали далі. Вперше нам почали траплятися старі заправки. Не вірте, що в Казахстані є тільки такі. Насправді більшість з них не функціонує і навіть на віддалених трасах будуються нові сучасні.
Ми їхали, любувалися краєвидом...
...зупинился на нічліг у любувалися заходом Сонця.
Наступного дня ми прокинулись доволі рано. Дуже незвичано - зранку булшо не жарко, а навіть прохолодно. А все через вітер. Він же і розігнав численну мошкару. Так що вітер тепер наш найкращий друг. До речі, пам’ятаєте, я казала, що після в’їзду в Росію комах якось побільшало? Тут їх просто міліарди. Особливо коників. Я ішла поміж дерев і відчувала себе якоюсь білосніжкою із діснеївських мультиків, коли при кожному кроці буквально з-під ніг випорхуж десяток метеликів, сотня коників, розбігаються ящірки, ховрашки, а навколо криками дають про себе знати різні птахи. В Росії ми бачили косульку, а тут перед нами пробіг заєць і попадало на очі багато, багато ховрашків. Смішно спостерігати вживу, як вони стають вертикально біля нірок, вдивляються, перегукуються, а потім тікають від небезпеки. Вони ж дуже часто перебігають дорогу. Ну а деякі — не встигають :(... А ще в цій місцевості дуже багато великих хижих птахів. Ще не з’ясувала, якого саме виду. Так багато, що вони вже і не викликають здивування. Вазагалі, тут на кожному краці такий нешинал джіогрефік — тільки сідай і спостерігай. Мрію побачити, як орел якогось ховрашка зцапає.
Це лірика, а ми їдемо далі. Заїхали в Актюбинську область. Актюбинськ по-казахськи - Актобе.
Взагалі в дорозі — все супер. Тільки от Петро мені закриває весь вид зліва від мотоцикла :). А це я сьогодні вперше закрила вентиляційні клапани в куртці — настільки пронизливий вітер! Невже доведеться якось і підкладку теплу використати? А Петро відправив її додому.
Нарешті, з’явились краєвиди, яких ми так давно чекали: лише пряма дорога і степ до самого горизонту. А горизонт тут видно дуже далеко!
І ще таке дивне відчуття щодо того, що населені пункти тут не кожних 10 км, як в Україні чи Росії, а лише через 40-50. А місто із інтернетом — так взагалі через 300-400. Так що... от тепер дорвалась, надолужую.
Області змінюються, а цікавинок щось не трапляється, я вже навіть почала думати, може, не ту ми дорогу вибрали. Може, варто було півднем, через Байконур, Аральське море, подивитися закинуті кораблі серед пустелі... І тільки я це подумала, як серед голого степу з’являється будиночок, а біля нього — яхта! Яхта!? Ми, звісно, зупинилися. Звісно, нам назустріч вийшов казах, якого ми вмовили розказати, що ж це за судно? Виявляється, яхту перевозять із одного моря на інше, і десь по дорозі її треба провести під лінією електропередач, а палуба — занадто висока. Звертались до влади, щоб вимкнути лінію на декілька хвилин — просять за це 17 тисяч доларів. Тож, яхта серед степу шукає кращих часів. Фото немає, знімали усе на відео, то ж побачите це уже в нашому фільмі. Але виглядала вона приблизно так, як цей велосипед...
А ось і звичайна, сучасна заправка. Бачите, нормальний ми бензин лиємо! Усе по фень-шую! :)
Ввечері ми вже потрапили до Актюбинська, я пішла шукати інтернет, зарядила фотоапарат, а Петру тим часом склали компанію місцеві мешканці. Це був перший випадок, якому так тепер дивується Петро, коли до нього під’їхав явно заможний чоловік на мерседесі і так просто заговорив. Спілкувались вони добру годину, коли я повернулася — подумала, що Петро старого знайомого зустрів. Взагалі вони були дуже доброзичливі, дали нам багато порад і ми поїхали далі.
Не знаю чому, але виїхати з Актюбинська у вірному напрямку нам було важко. І допоміг нам — таксист Алибек, перший бородатий чоловік, якого ми зустріли в Казахстані.
Ми зупинилися знову в наших улюблених лісопосадках і Петро зробив, мені здається, свою улюблену справу — заміну масла!
Наступного дня знову прокидаємося зраненька, нам подобається бути в дорозі, коли довго спимо, потім цілий день совість мучає — скільки могли проїхати. І не дарма ми виїхали рано — через кілометрів 50 нам доля дала подарунок — перших мотоциклістів-туристів у нашій подорожі! Це були двоє чехів. Чесно, не пам’ятаю, куди вони їхали. Та, мені здається, що й вони забули, куди вони їдуть, коли нас побачили — настільки дивувались мотоциклу.
Ми обмінялись своїми наклейками. Чехи реготали з нашої, та їхня задніх не пасла. На ній написано: “Цей мотоцикл проспонсорувала моя дружина”.
Фото на пам’ять — і в дорогу! В дорозі — ще одна цікавинка. Їдемо, а дорога чимось таким рудим всіяна. Ну що ж це може бути? Ну не цвіт якийсь випав же... Зупиняємось. А це сарана! Просто тисячі коників перестрибують через дорогу. Робиш крок — а вони з-під ніг вистрибують. Ну, деякі, звісно, не встигають... Вже потім ми дізналися з телевізора, що ми спостерігали цьогорічне лихо сільського господарства Казахстану. Мільйони тенге кинуто на труєння саранчі з літаків-кукурузників, а отрута її щось так і не бере. Ну що ж, виходить, наші три колеса внесли значну частку у добробут Казахстану!
Ми їхали далі і знову не могли зрозуміти, що відбувається навколо. Обабіч дороги стояв високий... паркан, але що ж він огороджує? Просто серед поля — взяв і обійшов. Деколи лінії паркану заходять так внахльост, але з отвором на метр — ну будь-хто обійде-об’їде. І взагалі, по цих горизонтальних балках полазити — мабуть, одне задоволення. Це аж тепер мої родичі розповіли, що це — снігостримуючі стіни. Без таких парканів степовий вітер намітає на дороги просто величезні кучугури, а така споруда цілком рятує ситуацію.
Доїхали ми до Хромтау. Як ви здогадались, тут добувають хром.
Далі не доїжджаючи до селища Комсомольськ, ми зупинилися на заправці, розговорилися із працівниками. І я вмовила охороня із нами сфотографуватися. Ну як вмовила... він особливо і не опирався. Просто зазвичай службовці при формі нам відмовляли.
Поговорили про життя і щедрі чоловіки пригостили нас місцевими солодощами і національними смаколиками - баурсаками. Дуже схожі на наші пампушки, ну тільки поменші. І тут їх готують постійно, завжди є в кожній родині на столі.
Поївши таких смачних баурсаків нам так захотілось домашньої їжі. Ну чи хоча б вмитися не з пляшки:). Ми вирішили спробувати попроситися до когось на нічліг. Навпроти цієї мечеті ми помітили дуже затишний будинок, де гралось на подвір’ї багато дітей і під’їхали до воріт. Справжня казахська сім’я, діти російську мову не дуже й то розуміють. Покликали маму. Ми пояснили ситуацію. Вона ввічливо вислухала, подзвонила чоловікові. Поки говорила, посміхнулася — думаємо, ну, значить, все добре. Таки нас пустили. Ми одразу вручили подарунки, дівчатка всі були задоволені. Їх в цій сім’ї аж п’ятеро. Ми сказали, що з радістю і в палатці заночуємо, просто хочемо поспілкуватися, погратися із дітьми, але Камшат (мама) сказала, що чоловік казав: якщо є можливість в домі, гостя на вулиці залишити не можна. Тому нас гостинно запросили додому.
Дім простий, але дуже просторий і видно, що тут панує повага і любов. Нас посадили за низенький стіл, ми сіли на дуже красиві ватні коврики (як пізніше дізнались, називається курпіше). Камшат нас пригостили, звісно, чаєм із молоком, домашнім маслом і славнозвісним куртом — такий собі сирний “снек”, сушений, дуже солений із таким специфічним ароматом старого сиру. Нам надзвичайно сподобався. Це дуже корисний продукт, калорійний і ситний.
Ми сиділи із Камшат, другою дочкою Орушан і найменшенькою Куанагат. Дивилися місцеве телебачення, почули вперше казахську естраду. В принципі, програми усі такі самі, як у нас. І мелодії естрадної музики — абсолютно схожі.
Ми розповіли про себе, розказали, що знімаємо фільм і напруженість зникла. Камшат розповідала про їх життя, все частіше посміхалася і мені на душі ставало так тепло. Камшат — дуже стримана, врівноважена жінка, але від неї, а особливо від її посмішки відходила така неймовірна любов! І всі її дівчатка — дуже схожі на неї. Взагалі, здавалось, що в цьому домі навіть від стін відходила повага і любов.
Ну а ця красуня як поклала око на Петра, так цілий вечір спокою йому і не давала.
Ми повечеряли і пішла надвір. Куанагат спала у візочку...
Ми думали, що займемося своїми справами, але малявка Олжан думала по-іншому :)
Як вона багато з нами говорила! Так по-казахськи!
А це донечка середуща — Нерешет. Не знаю чому, дуже мені мою подругу дитинства Юльку нагадувала мені.
А Олжан тим часом вже осідлала нашого Дніпра. Сама залазила, відкручувала-натискала все, до чого могла дотягнутися.
Потім змучились і сіли малювати.
А потім нас покликали і спати. Це була наша постіль, теж до речі, на курпіше. Забіжу наперед — спалося краще, ніж на перинах!
Але це було знааачно пізніше! Дівчата нам спати не давали, спочатку скромно, а потім сміливіше заглянули до кімнати, а потім — залізли і в ноутбук. Ми показували усі фотографії, відео і, повірте, це було для них в сотні разів цікавіше за телевізор. Час від часу мама кликала їх на мультики — та де там:).
Разом з дівчатами ми склали казахсько-російський словничок найважливіших слів. Прошу до уваги:
улькен рахмет — большое спасибо
салеметсизбе — здравствуйте
ул — мальчик
кыз — девочка
адеми — красивая
шаш — волосы
алыныз — пожалуйста
оте дамди — очень вкусно
калам — ручка
су — вода
уезен — река
коше — улица
гузетши — охранник
сауболыныз — до свидания
Але найпопулярніший вираз був у нас ”жепкояйнба”, що означає “я тебе з’їм”. Олжан і Петро до півночі таким чином їли один одного:)
Зранку під пильним поглядом наших красунь ми зібрали речі...
...зробили спільну фотографію напам’ять...
...і поїхали далі... чекайте продовження!
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.
