Юля і Петро присіли під берізкою для молодят у Рудному, щоб розвінчати міф, ніби вони — закохана пара? Як ви пригадуєте, в цей день ми на всіх вітрилах поспішали в Костанай. Але ми ще не були певні, що маємо там нічліг, тому коли побачили на горизонті містечко Рудний, заїхали у його центр, щоб потрапити до інтернету. Я чудом знайшла якусь інтернет-столову (саме так:)) і шукала контакти нашого хостера із каучсьорфінгу, а тим часом навколо Петра, як завжди, збирались люди. Коли я повернулась, наші плани змінилися кардинально. Виявляється, поки Петро розмовляв із якимись місцевими парубками, поруч на дорогій іномарці зупинився чоловік і почав розпитувати, хто ми. Сказав: а у нас компанія мотоциклістів-ендуристів, залишайтеся у нас в гаражі, поспілкуємося. Навіщо ж відмовлятися, звісно, цікаво. Наш новий друг Сергій поїхав відвезти свою маленьку дочку додому, а через кілька хвилин повернувся і провів нас до гаражу, тобто СТО, де більшість його товаришів мотоциклістів-ендуристів власне і працюють. Ох, як же радушно нас прийняли!
І, перш за все, дякуємо директору СТО — дяді Ігору — за те, що дозволив залишити під дахом наш мотоцикл і взагалі попри заклопотанність своїм кондиціонером провів із нами час.
А ми ж з дороги і видихнути не встигли, як на столі вже було пиво, рибка і поруч готувався шашлик. Говорили про мотоцикли, дороги, подорожі, поломки, розваги... усе це в перемішку із ревом двигунів і запахом солідолу та бензину - словом, як зазвичай відбувається у наших франківських гаражах. Як же ми за цим усім скучили!
Що мені подобається у отаких простих мотоциклістах - спільні теми для розмови можна знайти буквально за одну хвилину, а вже за півгодини ви спілкуватиметеся ніби давні знайомі. І хоч техніка зовсім різна, а значить і стиль їзди, і напрямки і подорожі — теж інакші, все одно є те, що цих хлопців єднає.
Ми спілкувались допізна і зовсім не хотіли прощатися. Та хлопцям завтра на роботу і Сергій запросив нас до себе додому, де познайомив із своєю чарівною дружиною Ельвірою.
Виявляється, вони готували для нас сюрприз, дуже особливе частування — бешбармак — національна казахська страва, яка готувається при урочистих подіях. В кастрюлі саме варилося м’ясо - баранина і конина. Ми ж, почувши про такий несподіваний поворот подій, озброїлись фотоапаратом, відеокамерою і намотували на вус кожне слово Ельвіри і Сергія. Тож, далі вас чекає буквально фото-рецепт із перших уст. Попереджаю — вегетаріанців та ярих захисників тварин прошу цей пост прогорнути зразу до кінця.
Отже, перш за все, відварюється м’ясо. Ми прийшли додому уже пізно, щоб процес прискорити, Ельвіра порізала м’ясо на менші шматочки.
А тим часом свого зоряного часу чекало дуже тонко розкатане тісто сочні, із якого Ельвіра потім робила лапшу.
А Сергій тим часом сервірував стіл і готував інші смаколики до столу. За словами Ельвіри у казахів готують зазвичай жінки, але обслуговують стіл, тобто подають їжу, забирають посуд — тільки чоловіки. І взагалі, чоловіки і жінки сидять за різними столами.
Нарешті і баранина, і конина зварилися. Їх витягнули із бульйону, і залишили охолоджуватися.
Ельвіра мені усе розповідала, а саме ні на хвилину не зупинялася — продовжувала готувати, та так майстерно і швидко, що камера за її рухами просто не встигала. Порізала тісто сочні на ромби і поклала все у бульйон з-під щойно звареного м’яса.
Після цього вже охолоджене м’ясо порізала на невеликі шматки.
Ми розпитували усе, усі назви і деталі, звичаї, чому так, і не інакше. Сергій і Ельвіра розповідали із захопленням, навіть натхненням. Видно було, що своїми традиціями вони пишаються і це було так приємно! Сергій тоді сказав: ні, раз на те пішло, ми повинні зробити все, як повинно бути. І пішов розкласти в кімнаті традиційний казахський стіл — дастархан.
Звісно, поруч постелив курпіше, уже нам із вами знайомі. І кімната вмить стала значно затишнішною.
Уже була дуже пізня година, а страва досі була в процесі.
Лапша саме теж підійшла,
тож, Сергій приніс табак — спеціальний піднос, на якому цю страву подають.
Відварену лапшу викладають на табак
(...а Юля все знімає, так-так...)
і поливають таким собі соусом: із бульйона, в якому варилося м’ясо трошки раніше був зібраний найжирніший бульйон, до нього додана цибуля, нарізана кільцями, і це все притомлене і трошки настояне.
Зверху викладається наша баранина і конина, а поверх — цибулька із соусу, і знову ж таки, поливаємо соусом.
А потім Ельвіра розлила у піали і шурпу — бульйон, в якому варилося і все м’ясо, а потім лапша.
Ось так виглядав наш урочистий стіл. Фотографій самої трапези немає, бо, повірте, коли їси ТАКУ смакоту мозок просто відмовляється робити ще якусь справу одночасно. Але ми продовжували говорити. Сергій розповів нам ще багато цікавого. Наприклад те, що назва бешбармак походить від двох слів і перекладається як “п’ять пальців”, “п’ятірня”, тому що раніше кочівники їли її не користуючись приборами, просто руками. Ми так і їли, Сергій їв руками, загортав кусочок мяса у лист тіста, як в конвертик. А Ельвіра їла виделкою, це, як вони кажуть, у сучасному світі не дуже строгий обряд, тому їдять кому як зручніше.
А ще Сергій розказав, про согом (взяти на согом) — процес забиття коня. Роблять це зазвичай наприкінці осені, бо тварини тоді найбільш насичені і власне тоді запасається м’ясо на цілу зиму. Перед забоєм коня його прив’язують в стайні, де б він зовсім не рухався для того, щоб набрати жирку. І стоїть він там 1-2 місяці! Жир вимірюється в пальцях. На два пальці — це так, слабенько. Три пальці — тааак, уже нормально. Чотири пальці — дуже жирний кінь, старші люди це цінують, а сучасні вже не всі полюбляють.
Мої враження щодо страви: це НАДЗВИЧАЙНО смачно! Я вперше куштувала конину, тож поняття не мала, як вона мені смакуватиме. А виявилось, що це м’ясо дуже смачне. І навіть сало на конині - теж пальчики оближеш. Без якихось особливих спецій, просто натуральний смак баранини і конини, а також лапша, зварена на бульйоні - виявилась надзвичайно ніжною. Простий, натуральний смак - і просто неможливо відірватися. А шурпа (бульйон) - це неймовірний напій, я просто не можу цього передати. Я собі думала - ну подумаєш, бульйон, ще й з такого специфічного м’яса. Але, як виявилось... ну я не знаю, може, там і є якийсь секрет, який Ельвіра таки від нас приховала... Та байдуже! :) Це було просто божественно! Страви доволі ситні, жирні, а язик відмовлявся слухати, що в шлунку місця вже немає :).
Ельвіра та Сергій, низький вам поклін, здоров’я вам, вашим донечкам і батькам! Ми так вдячні за вашу гостинність і цей неповторний кулінарний майстер-клас! Повірте, ні вас, ні цей бешбармак ми з Петром не забудемо ніколи!
Наступного дня ми попрощалися із Ельвірою і поїхали до хлопців на СТО забирати наш мотоцикл. Петро був настільки розчуленим прийомом хлопців із Рудного, настільки щасливий від цієї випадкової, але такої чудової зустрічі, що залишив на згадку про нас у цьому гаражі ексклюзивний сувенір — частину головного героя нашої експедиції — Дніпра! Тепер частинка Дніпра буде жити в Рудному!
Із хлопцями ми попрощалися, а з Сергієм поїхали трошки оглянути місто.
Перш за все, Сергій повіз нас на в’їзд до міста, до ковша, куди зазвичай приїжджають фотографуватися молодята.
Під цієї берізкою також обов’язково фотографуються і пов’язують стрічку на щастя. Ми теж присіли на дорожку, аби підтримати легенду, що про нас ЗМІ вигадали:).
Далі ми поїхали на центральну алею, де розташувався танк на честь воїнів, що загинули в Афганістані, ну і Ленін, куди ж без нього?
А буквально за два кроки — вулиця Івана Франка! Тут її називають на якийсь французький манер — Івана ФрАнко. Я намагалась розказати, що це ж український поет, на честь якого і місто наше назване. Та по Сергію зрозуміла, що звичку місцевих так просто не зміниш:)
А далі ми підійшли до пам’ятнику, який Сергій назвав “пять не пьющих”. Я разів чотири перепитала, чи він не жартує. Каже — ні, так і називається.
Хм, ну всяке може бути, тим більше пам’ятник такий, своєрідний...
Насправді, інтернет допоміг з’ясувати, що назва ця таки народна. А насправді пам’ятник — “Комсомольцам-первопроходцам”. Теж символічно, зате легенда весела :)
Повернулись до мотоцикла, а там нас уже чекають. Це місце якесь чарівне. Саме тут Сергій зустрів нас, і тут же доля нам підкидає нове цікаве знайомство — із фотокореспондентом місцевої газети “Рудненский рабочий”. Так що, дорогі друзі, заміточка про нас буде навіть у рудненській пресі.
А ми вирушаємо далі. Зовсім поруч, за 50 кілометрів, нас чекає місто Костанай, а в ньому - теж Сергій. Так, той похід в інтернет теж був корисним, так що... до наступної зустрічі :)
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.
