Юля Плисюк і Петро Буяк з Івано-Франківська очам своїм і своєму "Дніпру" не вірять: вони — в Улан-Баторі! Отож, дорогі, ми в Улан-Баторі! Яке ж це для нас було свято! Нарешті, ми зустрінемося із Тегшее, віддамо йому сало, познайомимось із його друзями...
Та сталося трошки не так, як ми планували. Ми набирали Тегшее, а номер його був — поза зоною. В Улан-Баторі ми більше нікого не знаємо, а навіщо, якщо президент байкерського клубу — наш друг?! І що ж робити? Ми попросилися в інтернет у першу-ліпшу кафешку, яку побачили. Я мушу її трошки прорекламувати, бо так вдячна її персоналу! Це кафе-бар “Піраміда”, тіпа у єгипетському стилі. Мало того, що офіціантки там говорили хорошою англійською, мало того, що дозволили абсолютно безкоштовно покористуватись Wi-Fi добрих дві години... Через декілька хвилин почалась сильна злива, із вітром, і Петро теж забіг всередину, аби не змокнути... А дівчатка принесли нам зігріваючий напій (до речі, дуже смачний, але не знаю, з чого він) теж абсолютно безкоштовно. Я ще раз і ще раз вражена монгольською гостинністю. Але і це ще був не кінець. Ми грілись, виписували усім знайомим, намагаючись знайти Тегшее, як Петро почув гуркіт мотору. Вискочив на вулицю і зупинив мотоцикліста. Хлопчина майже не говорив англійською, але нам вдалось пояснити, що нас повинен був зустріти Тегшее, і ми його дуже шукаємо. Цого (так звуть хлопця), сказав, що знає Тегшее, але як його шукати — не підкаже. А тоді подзвонив мамі... і передав мені трубку. З трубки пролунав чарівний ніжний голос, що я аж подумала, що це, може, його дружина, а не мама..., який ще раз розпитав, в чому ж у нас справа і промовив: ну, що ж, тоді ходімо до нас. Я не вірила своїм вухам. Мама мотоцикліста, почувши нашу історію, просто так покликала нас додому. Цого нас супроводив на стоянку, а потім і додому.
До речі, їздити Улан-Батором — хух, задоволення не з приємних. Машин — тисячі (кажуть, що в Улан-Баторі машин більше, ніж людей), культура водіння відсутня як така, правил ніхто не дотримується. Принцип один — хто перший впхався, той і правий. Всюди підрізають, вклинюються, а про пішоходів — окрема тема. Тут ніхто ніколи не стоятиме на червоне світло, ну хіба туристи. Та рідко хто взагалі дійде до світлофора! Пішоходи снують усюди, ідуть вздовж руху транспорту, просто посеред дороги. І нічого, нормально. Мені здається, що травмпункти тут просто процвітають.
Отож ми приїхали в помешкання Цого, він нам показав фотографії, розказав про своє істинне захоплення — машини і дріфт вулицями містами і ми дочекалися його мами з роботи. І тут я обімліла. Така красива жінка! Я б ніколи не подумала, що Цого — її син! А як гарно вона говорила англійською. Із Петром намагалась згадувати і російську. Словом, таку вишукану жінку я бачила в Монголії вперше. І мене ще більше здивувало, що вона так просто вирішила нам допомогти. Тож, сьогодні ми відпочиваємо в домі Ітгельми та Цого. А наступного ранку сказали до побачення, але не прощавайте - і пішли на пошуки Тегшее. Аж раптом бачимо — такий близький оку логотип. Охо, та тут продають наше мастило ZIC! Петру як раз слід було поповнити запаси.
Така мила продавщиця з радістю погодилась сфотографуватися :)
А потім ми знайшли ТелекомМонгол — це таке, як івано-франківський “Укртелеком” — місце, де можна недорого посидіти в інтернеті за старенькими комп’ютерами-розвалюхами. Там ми засіли і я почала штурмувати усіх друзів Тегшее. Більшість з них разом з ним їздили в Іркутськ на мотофестиваль, і більшість з них онлайн, отже всі вже повернулись, чому ж Тегшее нам не відповідає? Я написала усім! Мені здається, ми підняли на ноги усіх мотоциклістів Улан-Батора. Десь за годину це дало свої плоди: член їхнього клубу із ім’ям, яке я не можу прочитати, Aagiiaagii Aagii мені написав: “ok! wait”. Оце окей дуже тішило, але чого чекати, кого чекати...
А вже через хвилину нам почали дзвонити, писати із подібним: “всьо ок, Тегшее знает, жди”. Хух, ми в цьому місті не самі, це радує. А ще через 20 хвилин до нас подзвонив і Тегшее і сказав: “виході!”
Це відчуття просто не передати. Тегшее, до якого я колись так сором’язливо нав’язувалась в знайомства, з яким ми так подружилися, який дзвонив нам серед ночі і наказував привезти сала, до якого ми щотижня писали: “Тегшее, 100 дней (90, 80, ..., 50, ..., 3…) — и мы едем к тебе”, ось він, з шкіри й плоті!!! Ось, обіймаємо його!
Ех, ви не зможете нас зрозуміти :) Тоді Тегшее запитав: ви ж, напевно, голодні, якої кухні хочете, монгольської? Ми дружно кажемо: “нєєєєє”:) Останні два дні ми просто марили варениками! І кажемо “давай щось звичайне, європейське”. Тегшее “намьок понял” і повіз нас... в “Українську кухню”! Спочатку ми не вірили своїм вухам, а потім і очам. Так, в Улан-Баторі є ціла мережа ресторанів української кухні і, скажу відверто, вони доволі популярні!
Інтер’єр — ну як і є зазвичай в ресторанах національної кухні — усе “народне”, усього багато. Словом, українське по максимуму.
Хоч і незвично до болю, але як же гарно! Монголка в українському строї:).
Тож ми усі, Тегшее та його брати із байкерського клубу Red Falcons замовили обід. Незвичне видовище, правда?
Замовили ми звичайний борщ. Щодо цін... українську кухню тут вельми цінують. Борщ коштуватиме вам 35-40 гривень. Хоча, якщо врахувати, що це столиця, і що ви в такому унікальному закладі... мабуть, прийнятно.
Борщик!!! Як же ми за ним скучили. Пам’ятаєте, як Петро у фейсбуці писав “хочу борщу!”? Таки Всесвіт почув нас! Борщ був дійсно справжнім, дуже смачним, і дуже багато!:)
Тегшее нам розповів, що власник цього закладу — українець, що одружився тут із монголкою. Ми вже думали, що нам буде з ким поспілкуватися українською! Та, на жаль, його не було місці, а до нас підійшла адміністратор закладу — теж українка, із Кривого Рогу, якщо не помиляюся. На нашу українську мову вона невдоволено скривилася, але сфотографуватися із персоналом закладу дозволила.
Отака-от українська кухня в Улан-Баторі. Дуже смачна, затишна і із ввічливим персоналом. Ми були дуже раді туди потрапити. За що Тегшее та усім-усім нашим монгольским мотодрузям, дуже дякуємо!
Потім ми повернулись “додому”, в готельний номер, трошки відпочили і направились в гості у клуб до Red Falcons.
Ми просто сиділи, спілкувалися. А, до речі, виявилось, що російською спілкується в клубі лише Тегшее, тож він був для нас усім, бігали за ним, як за татом:). Ми розповідали наші пригоди, а Тегшее перекладав, а усі решта — реготали.
Вони слухали розповідь нашу з відкритим ротом. Щоразу порівнювали свій шлях до Іркутська (близько 2000 кілометрів туди й назад) і наш подоланий маршрут, у 5 разів більший. І ще раз, і ще раз казали, яка для них велика радість, що ми завітали до них. Наш друг, ім’я якого я не можу вимовити, дав Петру прізвисько — “залізне серце” — і це для нас означало величезний вияв поваги.
А потім Тегшее та його друзі зробили для нас неоціненний сюрприз! Вони запросили своїх знайомих - рок-гурт Алтан Ураг, музиканти якого — відомі в Улан-Баторі виконавці славнозвісного монгольського горлового співу! І як раз в своїй музиці поєднують і сучасні рокові, і національні мотиви.
Друзі, цей звук — це просто фантастика!!! Я не можу це передати словами і коли я чула записи... я й не підозрювала, наскільки проймає цей спів вживу. Цей чоловік, Баясаа, починав співати і “голос” його ділився на декілька окремих мелодій: одну басову основу і високі переливи вгорі. А самі пісні просто вражали. Перед кожною піснею Тегшее розповідав, про що вони, що вони символізують. Але це було зайвим, адже самі мелодії усе розповідали про себе. Протяжні, чи ритмічні, вони пронизували мене наскрізь, і про що ідеться відчувалось десь підсвідомо. Баясаа — справжній майстер горлового співу, він розповів нам про різні його види, про те, як важко йому навчитися, і що жінкам це вдається трошки швидше (завдяки відсутності кадика). Словом, друзі, ми зібрали такий класний матеріал для нашого фільму, що тільки заради цього можна було проїхати навіть більше, ніж 10 000 кілометрів, і долати усі броди, терпіти зливу і град.
Ну а ми віддячили монголам по-українськи: вручили наше сало, що готували... ого-го-го, ще 2 місяці тому, і провезли через всю Україну, трошки Росії, Казахстан і Монголію. Ви тільки подумайте, ця банка пройшла через 4 кордони, 8 митниць!
Сержант клубу довго мучився, щоб вскрити продукт:).
Усі не могли дочекатися, поки я наріжу сало...
Дуже скоро від цієї купки не залишилось нічого!
А це, мама, особисто для тебе. Палкий привіт і велике дякую за сало від Тегшее! Казав, що дуже смачне!
А вечір продовжувся. Ми далі розповідали про Україну, розпитували про Монголію. Хлопці ділились враженнями про Іркутськ, адже вони щойно повернулись із мотофестивалю. Ми ставали все рідніші і все балакучіші, мабуть, завдяки салу :). А потім знову лунав фантастичний горловий спів.
А далі ми захопилися й усі почали демонструвати свої таланти. Ось це, наприклад, на спині у Сержанта робота Тегшее.
Хочете вірте, а хочете ні, а закінчилось тим, що Петро із Тегшее співали в караоке монгольський реп!
А вже перед тим, як лягати спати, ми поїхали подихати свіжим повітрям. Є в Улан-Баторі пагорб, на якому встановлений пам’ятник радянському солдату. І звідти відкривається чудовий вид на усе місто.
Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.
