Броньовані БТР-и терористів нині служать українським десантникам. Фото Тараса Греня Як більшість «трударів» у зоні АТО вони не називають для преси ні своїх імен, ні звань. Залишають все це на наступний день після перемоги. Вітаються просто «Здоров, брат…». Про свій подвиг розповідають спокійно. Так, як можна розповідати про будь-яку роботу. Хвилювання відчувається лише, коли розмова заходить про наші втрати. Але… Десантники вміють ховати біль. Знаючи, що краща данина пам’яті за загиблими — смерть десятка, а краще двох десятків ворогів. Вражає погляд їхніх очей. Спокійний і врівноважений. Просто не віриться, що кілька днів тому ці командири та їх брати по зброї (слово «підлеглі» не вживається у бойових частинах. — Авт.) пройшли крізь таке земне пекло, після якого біблійний аналог — це просто скаутський табір.
Наказ на проведення рейду був очікуваним. Десантники, якщо і не знали достеменно про задум керівництва АТО, то здогадувались про його наявність.
— Коли ми зібрали свої підрозділи і оголосили, що ідемо… То хлопці всі як один сказали — «так!». Не було жодного відмовника, — пригадав командир першої штурмової групи. — В десантників просто не прийнято відступати перед небезпекою.
В цей ризикований похід було вибрано 400 кращих бійців 95-ї аеромобільної бригади. Просились всі. Але рішення командира — закон. Неправдивим буде твердження — хлопці знали, що йдуть на смерть. Радше вони були переконані, що переможуть. І тепер ми знаємо, що воно так і сталось.
Перший бій ударні групи дали 18-го липня. В результаті було звільнено місто Лисичанськ, що на Луганщині. Терористи перетворили місто на потужно укріплений форт. Підступи до нього охоронялись кількома укріпрайонами, побудованими за всіма правилами військової інженерії. З дотами, дзотами, замаскованими вогневими позиціями, переходами та комунікаціями.
— Підготовка оборонних споруд найманців вражала, — пригадав командир другої штурмової групи. — Та підготовка наших розвідників та спеців була кращою.
Коли десантники вдарили, то сила і підготовка атаки просто приголомшила терористів. Поганий жарт з ними зіграла російська пропаганда. Вони свято вірили у власну непереможність та погану підготовку українських військових. Під час зачистки Лисичанська наші хлопці ледь не потрапили у добре підготовлену засідку. Однак БРДМ найманців було вчасно виявлено і знищено. Тепер ця груда брухту стоїть страшним чорним пам’ятником поблизу житлового будинку, яким пробували прикритись терористи.
— В Лисичанську ми натрапили на значні запаси зброї та боєприпасів, — розповів командир першої штурмової групи. — Це були і протипіхотні міни, і фугаси, і багато всього іншого. Відповідно до маркувань і дат, більшість військового реманенту передали в якості «гуманітарки» з Росії. Вразила захоплена броньована вантажівка. Таких у нас просто немає. Вона дуже стала нам в нагоді під час подальшого рейду.
Про те, що було далі, дуже важко розповісти навіть у необмеженому шпальтами інтернет-просторі. Бої, маневри, розвідки. В ті часи наші підрозділи перебували у складному становищі. Низка частин перекрила ключові шляхи поставок російських припасів. В оточені, під шквальним вогнем як росіян, так і їх поплічників. Наші солдати-піхотинці і десантники «вгризались» в землю. Зазнавали втрат, але — не здавали позиції. Та не лише вогонь ворога вражав їх.
Росіяни розпочали широкомасштабну інформаційну провокацію. На телефони українців почали приходити фейкові sms від «майже справжніх» бійців оточених підрозділів. В соціальних мережах було піднято «інформаційну хвилю» про нібито кинуті бригади. Однак… Однак хлопці стояли, не зважаючи ні на що. Вони виконали поставлену перед ними задачу — скували сили ворога, змусили його зменшити постачання, а головне — наші сили отримали такий потрібний час для перегрупувань та підготовки до звільнення Донбасу. Після цього бригади потрібно було ввести з-під вогню — «пробити» крізь системи ворожої оборони коридори для виходу наших військ. І герої 95-ки продовжили свій рейд тилами російських найманців.
— Дуже нам запав в пам’ять один блокпост поблизу залізничного переїзду, — розповів командир другої штурмової групи. — Перший знищив його, пройшовши наскрізь. Ми йшли за кілька годин тим самим шляхом і потрапили у засідку. Знищили засідку і пішли далі. За добу повертались назад і знову довелось з боєм проходити крізь нього. Тоді ми вже зрівняли цей блокпост з землею. І навіть трішки глибше, щоб більше «не проростав».
Звичайно, були й курйозні випадки. Так, наприклад, одного ранку десантники зайняли блокпост терористів. Вже за пару годин виявилось, що ця опорна точка стоїть на одній з головних ворожих магістралей тилового забезпечення. І чи у терористів зі зв’язком були нелади, чи вони настільки впевнені в тому, що в їх глибокому тилу все спокійно… Іншими словами — за добу, дякуючи російському та терористичному постачанню, арсенал та припаси десантників значно поповнився.
Далі відчайдухи з 95-ки зробили неможливе. Вони пройшли між Шахтарськом і Торезом. В місцях, де на той час було головне лігво бандитів. Операцію виконували під шквальним вогнем. Росіяни не шкодували боєприпасів. Обстріли важкої артилерії змінювались шквалами «Градів», після яких — міномети і знову артилерія. За даними радіоперехоплень було відомо, що росіяни просто не вірили в те, що після таких інтенсивних обстрілів хтось може залишитись живим. Та наші підрозділи навчились воювати. Грамотно розташована техніка, підготовка до руху колон, маскування, навички бійців. Все це, помножене на тепер вже бойовий досвід дало великий позитивний результат. Знищити наших десантників не вдавалось.
Та найбільшою операцією наших десантників можна вважати встановлення понтонного мосту через річку Міус. Під щільним вогнем з самохідок та «Градів», якими росіяни щедро поливали переправу, бійці за лічені години зібрали понтони.
— Від моста до кордону — всього 19 кілометрів, — пригадав командир першої штурмової групи. — Росіяни цим користувались. Та нам допомогли воїни 30-ї механізованої бригади. Разом ми побудували переправу.
Розуміючи, що відбувається, і терористи і їхні російські працедавці робили все, щоб знищити переправу. Кілька разів від вибухів вщент розлітались понтони. Та бійці нашвидкуруч відновлювали міст. І колони йшли далі. Загалом, цією переправою пройшло понад 200 одиниць техніки та кілька тисяч військовослужбовців. Це стало завершальним акордом у поверненні військовослужбовців сил АТО на «велику землю».
Взагалі питання російської підтримки в ескалації конфлікту на сході України — це окрема тема розповіді командирів штурмових груп. За їхніми словами, підтримка Росією війни там відчутна в усьому.
— Ви зрозумійте, що коли ми бачимо, як з ворог професійно проводить десантування на швидкості з автомобіля, здійснює перекат, займає позицію, робить постріли і пробує відійти… — продовжив розповідь командир другої штурмової групи. — То нам зрозуміло, що таким «трюкам» простого шахтаря за місяць чи два не навчити.
Крім цього, бійці демонструють залиті кров’ю автомати, виготовлені в Росії. За словами десантників, якби не російська підтримка, то такі штучно створені «політично-ракові» пухлини, як «ЛНР» та «ДНР», давно б померли своєю смертю.
Виходили десантники з свого рейду, як і належить, — останніми. На світлині можна побачити, скільки разів був прострілений БТР командира. На бортах машини — шрами від «Градів» та гранатометів. Два колеса знищено фугасом. Та десантники зробили свою роботу. Вони пройшли близько півтисячі кілометрів. Здобули цінні розвідувальні дані. Знищили кілька сотень одиниць бойової техніки противника та безліч живої сили. І головне — вони повернулись!
Зараз ці хлопці ще ховають від камер свої обличчя за балаклави. Вони ще не називають своїх імен та соромлячись не показують замозолені руки. Та пройде не так багато часу, як кожного з них знатимуть в усіх українських родинах. Адже всього кілька сотень наших десантників зробили те, що російська пропаганда та польові командири незаконних бандформувань вважали неможливим.
