Михайло Пилип, як і влітку, відмовився фотографуватися | Фото: korrespondent.net 24-річний калушанин Михайло Пилип був мобілізований ще у березні під час першої хвилі призову. Пішов воювати у складі розвідувальної роти 95-ї аеромобільної бригади. З ним тоді до війська призвали ще четверо калушан.
— Їх відправили до Івано-Франківська. Тоді ще можна було відмовитися. Один із калуських хлопців так і зробив. Але для Міші це був неприйнятний варіант. Уже тоді він знав, куди їде. Але мені нічого не розповідав, — каже «Вікнам» мама Михайла — Людмила Пилип.
Жінка розповідає: син хотів стати десантником — як батько. Той повернувся з війни в Афганістані без обох ніг. Помер, коли синові виповнилося лише 10 років. Після смерті батька, можливо, через нервовий стрес, у Михайла почалися приступи астми. Приступи були наскільки частими і сильними, що хлопчикові з матір’ю довелося ледь чи не жити у лікарні. Людмила Пилип — медсестра реанімаційного відділення дитячої обласної лікарні. Медиком стала після того, як чоловік повернувся із війни, а до того — здобувала юридичний фах.
Побороти хворобу Михайлові допоміг його дідусь — Володимир Філіпенко. Він привив онукові любов до спорту. Михайло почав займатися плаванням, боксом. Разом із дідусем хворобу переріс і — переборов. Вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, здобув фах реабілітолога. Уже згодом віддав данину дідусеві і бабусі, доглядаючи їх, хворих. А одразу після університету пішов до армії.
— Просто лобом пробивав дорогу до армії, — пригадує Людмила Пилип.
Михайла до армії не хотіли брати — через стан здоров’я. Однак, він наполіг і таки пішов служити до 95-ї житомирської аеромобільної бригади. Восени минулого року повернувся. А вже у березні 2014 йому зателефонували із військкомату — була потребу у десантниках.
Травму Михайло Пилип отримав під час боїв за Слов’янськ — у липні. Вони із товаришами перекривали головну дорогу, по якій здійснювалося постачання боєприпасів терористам. Зривною хвилею його скинуло із БТРа. Отримав травму — як тоді думав, спини.
Однак, травмований Михайло Пилип упродовж двох тижнів не звертався за медичною допомогою: військові зайняли позиції у селі Крива Лука, поблизу Семенівки, і їх потрібно було втримати.
— З ними був отець Сава з Калуша, — розповідає Людмила Пилип. — Поїхав добровольцем підтримати хлопців. Це був героїчний вчинок, бо і ситуація була зовсім інша. Це зараз — зорганізований волонтерський рух, зараз у зоні АТО — військові капелани. А тоді ще й слово «війна» ніхто не говорив. Отець Сава поїхав спочатку у Житомир, потім випадково знайшов калуських хлопців. Його підтримка була просто колосальною. Він обходив гору Карачун із молитвами, роздавав дітям (військовим. — Авт.) образки. І ці діти залишилися живими. Він і досі їздить на святу гору Афон і читає молитви за наших військових.
Людмила Пилип каже: відчуває значну підтримку й від інших священиків — о. Федора та о. Григорія Морозів та парафіян Церкви Всіх Святих Землі Української УПЦ КП.
«ВІЙСЬКОВЕ» ЛІКУВАННЯ
Михайло Пилип звернувся за медичною допомогою лише після того, як командування відвело десантників у тил — щоб ті морально відпочили. Боєць АТО поїхав додому у відпустку, а там — із болями у спині — звернувся до Калуської ЦРЛ. У лікарні провели обстеження та виявили спинно-мозкові грижі.
— Головний лікар Калуської ЦРЛ Іван Красійчук — також «афганець», був другом мого чоловіка. Він настільки тепло нас зустрів, немов рідних. Таке ж щире і тепле ставлення ми відчували від усього персоналу та завідувача нейрохірургічним відділенням Калуської ЦРЛ Ігор Москалик, — розповідає Людмила Пилип.
Як військовослужбовець, Михайло Пилип продовжив лікування у Львівському та Житомирському військовому госпіталях. І там, пригадує Людмила, ставлення до військових зовсім не таке дружнє та щире. І навіть — не настільки професійне. Медики часто відмахуються від травмованих та поранених.
— Ви українці, чи хто? Не бачите, тут — ампутація, а ви — зі своїм, — пригадує Людмила Пилип слова військових лікарів, які дуже вразили її та сина. Адже, Михайло був на війні з перших днів. І саме у боях отримав травму.
У військових госпіталях Львова та Житомира, розповідає Людмила Пилип, сина практично не лікували, лише — знімали больовий синдром. Тоді жінка звернулася до Калусько-Рожнятівського військкомату та ОДА. І була приємно здивована, коли отримала повне сприяння. Син продовжив лікування у відділі вертебрології Івано-Франківської обласної лікарні. Стало легше, проте, біль у грудях не минав. Відтак, Михайло Пилип звернувся повторно до Калуської ЦРЛ, пройшов обстеження на МРТ, за результатами якого у нього і виявили компресійний неоперабельний перелом у грудній частині.
Ще у липні Михайло Пилип «Вікнам» розповідав: лікарі пропонують оперувати грижі, однак, на це він не зважується, бо ходить «своїми ногами», не зважаючи на біль у спині.
Військова лікарська комісія зробила заключення про те, що травма, яку отримав калушанин, пов’язана зі службою.
— Це було для мене дуже важливо. Щоб через кілька років не говорили: упав невідомо де. Адже травма — у боях за свою країну. Це — почесно, — розповів тоді ”Вікнам” Михайло Пилип.
Казав: мусить максимально берегти спину — щоб запобігти операції. На війні був кулеметником, тому доводилося тягати важку зброю і боєприпаси. Зараз йому це не під силу. Адже, спина дуже болить навіть від бронежилета. Пролікувати перелом, каже Людмила Пилип, можна хіба що десь у закордонних клініках. Але це коштує чималих грошей, які у матері із сина — немає. Але вони — ні у кого і не просять. На переконання Михайла Пилипа, є поранені, яким ця допомога у рази необхідніша. Сам же сподівається «вийти» із біди із Божою допомогою.
ВІЙНА — У СНІ І НАЯВУ
Після закінчення лікування Михайло Пилип мав повернутися до військової частини: з якою неохотою його раніше армія не приймала, з такою ж зараз — не хоче відпускати. Боєць АТО, за час свого лікування, тричі проходив лікарську комісію, і щоразу був визнаний придатним до служби. Щоправда, на той момент ще не було результатів МРТ, які виявили перелом у грудній частині. Чи зміниться ситуація зараз, невідомо. Адже, демобілізації у країні — немає.
Наразі Михайло Пилип проходить реабілітацію і лікування у реабілітаційному центрі для бійців АТО у Моршині. Отримав іменну путівку, у чому дуже посприяли працівники управління соціального захисту Калуської міської ради.
— Працівник управління Ірина Коваль сама телефонувала у військову частину з тим, що є іменна путівка. Ми відправили всі документи. Там — дали дозвіл. У військовій частині теж — хороші люди, просто Люди. У нашій міській поліклініці також пропонували путівку. Але вже — для мене. Я відмовилася — нехай лікуються діти. Але прояв турботи — зворушує, — каже Людмила Пилип.
Реабілітація калушанину пішла на користь. Людмила каже: син не міг спати, нервове напруження — не спадало. У реабілітаційному центрі із бійцями АТО працюють психологи, і це дає певне полегшення: сон став спокійнішим, хоча хлопець у снах — і далі «воює».
— Крім сина, у мене немає нікого із рідних. Мене постійно підтримували мої друзі — сім’ї Петрівих і Лазарівих; театр «ЛюбАрт» і його керівник Любов Липовська; волонтери, які працюють у філії Союзу українок — вони допомагали і грошима, і речами теплими для сина. Тут же, у Союзі українок, хтось залишив конверт із грошима — лише написано було на ньому: «Для Міші». Дуже нас підтримує директор ЗОШ №7 — Володимир Кіндрат (тут навчався Михайло Пилип. — Авт.). Допомагають і підтримують «афганці». Допомога від усіх цих людей мені дуже важлива. Одна справа, коли є родина, а у мене — «голі стіни». Тримаюся завдяки молитвам: на Бога надіюся, а людям — величезне спасибі і низький уклін — за ту неоцінену допомогу і підтримку, яку я відчувала увесь цей час.
