Сотні людей у Донецьку досі бояться покинути холодні і сирі бомбосховища. ФОТО

Про те, що бомбосховища Донецька – це пекло в реальності, говорять чимало жителів обласного центру. Бруд, сморід , сльози і кров. В бункері – саморобні лежанки, вкриті різнобарвним ганчір’ям. Ковдри усіх можливих кольорів. Постільна білизна різного ступеня свіжості. Сиро і холодно.
Переглядів: 783
| Фото: radiosvoboda.org

Ті, хто прожив під обстрілами хоча б тиждень, отримали посттравматичний синдром. Зараз в Донецьку сотні, а може й тисячі людей із посттравматичним синдромом. Їх давно не бомблять, не обстрілюють, та вони не йдуть з бомбосховищ. Виходячи на вулицю, здригаються від кожного різкого звуку, деякі падають на землю, б’ються в істериці…

Багато інфарктів та інсультів. Врешті, статистики посттравматичного синдрому немає ні в кого. Лікарі тихцем стверджують про самогубства. Скільки померлих від наслідків війни, теж не відомо, пише соціолог із Донецька Надія Надєждіна, передає Радіо Свобода.

«Якщо ніхто не може дати статистику загиблих то тим більш статистики померлих від наслідків немає», – говорять медики.

В усякому разі таких людей мабуть вже тисячі.

І в тому багато «заслуги» стану бомбосховищ. Нинішній їх стан залишає бажати кращого, як відзначали ще в травні рятувальники та фахівці управління з питань цивільного захисту і військово-мобілізаційної роботи. Зараз ці служби не діють, тому офіційних даних немає. Але якщо подивитися в інтернеті, то до цього часу висять оголошення про розпродаж бомбосховищ.

Вдалося з’ясувати, що технічна інвентаризація захисних споруд за розпорядженням Кабміну почалася в 2009 році, а в цьому році повинна була закінчитися. Та не закінчилась.

Із тих даних, що можна було довідатись, картина вималювалась дуже неприглядна. Протягом цих п’яти років інвентаризовано понад половину всіх захисних споруд області. В Донецьку це становить 56% від загальної кількості, в тому числі 88% об’єктів комунальної форми власності. За законодавством, для людей, що працюють на великих підприємствах, передбачені свої бомбосховища, а для непрацюючого населення – свої.

Більшість укриттів визнані не готовими до використання.

«Причина в тому, що вони побудовані в 60-80-х роках минулого століття. І якщо в період Холодної війни їм приділялося багато уваги, то сьогодні вони морально застаріли. Обладнання – в неробочому стані, наприклад, треба міняти фільтри вентиляційної системи і так далі», – повідомляло навесні МНС.

Треба врахувати й те, що частина захисних споруд прийшла в непридатність через закриття підприємств ще в 90-і роки. Більшу ж частину приватизували.

І коли прийшло горе, то людям просто нікуди було ховатись. Якби українська армія штурмувала Донецьк, як російська Грозний, то жертви б обчислювалися десятками тисяч. Цього не відбулось. І саме тому ситуація з бомбосховищами була згладжена. Як показала практика, під час надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терактів стан та кількість бомбосховищ мають велике значення.

Тодішній висновок комісії: «Не готові захисні споруди на таких підприємствах, як ДВЕК, «Точмаш», ДМЗ, Донецький державний завод хімічних виробів та багатьох інших». Це і стало смертним вироком для місцевих жителів. Саме в цих районах були найбільш інтенсивні обстріли.

От і постає питання, як виживати в цих умовах? Куди бігти в разі небезпеки городянам, захопленим зненацька вдома або на вулиці?

От і стали бомбосховищами підвали будинків, паркінги, підземні гаражі. При школах, ДК і лікарнях такими сховищами були підвали і нульові поверхи.

Втім, рятувальники скептичні: «Це місце для того, щоб хоча б було де пересидіти і перечекати небезпеку. Звичайно, у випадку прямого попадання ніщо не захистить, навіть укріплений притулок».

Якщо буквально кілька тижнів тому донеччани сприймали поширювану міською владою інформацію по бомбосховищах відсторонено, як складову сюжету військового бойовика, то тепер ставлення кардинально змінилось.

Що ж до конкретних сховищ у самому епіцентрі бойових дій, то картина зовсім неприглядна. У Ленінському районі, де йшли обстріли з мікрорайону Широкий, обладнане бомбосховище знаходиться в БК «XXI партз’їзду», яке знаходиться в трьох зупинках від військового училища. І все… До нього просто не добігти.

Місцеві жителі говорять про те, що підвали будинків закриті а бігти до сховища треба під вибухами, ховаючись від осколків.

«До БК бігти три зупинки, нас вже в живих не буде, поки добіжимо, якщо бомбити почнуть, – твердить мені молода жінка, поряд з нею двоє діток трьох і п’яти років. Меншенька намертво притискає до грудей ляльку, старша – кошеня. У всіх трьох в очах відчай і страх. Кошеня зіщулилось і навіть не нявкає, хоч дівчинка його сильно притискає. Не виривається. У мами в очах повний відчай.

Типове запитання: «Ну, ось, розкажіть, де нам ховатися? У нас стріляють кожну ніч, а всі підвали в будинку зачинені на замок».

Говорять і про те, що навколо бомбосховищ формується місцева мафія: пускають під час обстрілів тільки «своїх», а з інших вимагають гроші за укриття.

У Будьонівському районі кілька відкритих бомбосховищ у самому центрі, але все це здебільшого підвали будинків по вулиці Жовтня. Справжнє бомбосховище лише одне – за пам’ятником Пушкіну, побудоване ще в 60-х, але зроблене на совість.

Не встигли продати! В дев’яностих намагалися його викупити у міста під офіс. Потім невідомо чому відмовились. Але довго в ньому перебувати небезпечно. Сирість, пліснява, по стінах стікає волога...

В інших районах ситуація нічим не краща. Та, не зважаючи на жахливі умови, там живуть люди. Вибору немає. Вдома вибиті вікна, потріскані стіни зірвані дахи. Особливо це відчутно в Петровському районі, де пройшли інтенсивні бої та обстріли.

Жити в холоді немає можливості, і підвали стали прихистком. Багато ж людей просто бояться ночувати вдома, навіть якщо оселя уціліла. Тому бігають туди митися і готувати їжу. Більшу частину часу проводять під землею. Лише, коли виключають світло, доводиться готувати на багатті на вулиці.

У бомбосховище на території шахти «Трудівська» живуть ті робітники, які залишилися працювати. Їх залишилось дуже мало…

Така от а картина сьогоднішнього донецького життя. Один з жителів охарактеризував його трьома фразами: «Живемо в підвалах. Стоїмо в чергах за гуманітарною, готуємо часто на дровах на вулицях. Всі хворі, багато помре…»