У кожного з них — своя історія боротьби на фронті. Сергій та Ігор потрапили туди ще під час першої хвилі мобілізації, у березні. Потрапили, як вони кажуть, добровільно, щоб захищати нашу землю. Віталій та Віктор мобілізовані пізніше, у серпні. Зараз вони з Ігорем приїхали додому на ротацію, а 29 січня вже повертаються у частину, Сергій поки лікується вдома. Пробувши по кілька місяців у зоні АТО, хлопці знають, що і чому там відбувається. Своєю правдою вони поділилися на прес-конференції, яку організували фахівці ТМ “Гостинний Дім”, які опікуються бійцями АТО.
— Я був мобілізований в числі найперших, коли ще “був” Крим. А от розуміння війни тоді ще не було. Нас призвали, і ми, як всі нормальні хлопці, прийшли. На обласному військкоматі зібрали 50 осіб. З тих 50-ти запропонували їхати 30-ом, деякі відмовилися. У наступних партій мобілізованих уже не питали, чи вони хочуть йти туди, чи ні, — розказує Сергій Лях, боєць 95-ої аеромобільної бригади.
Віктор Павлів, боєць 80-ої аеромобільної бригади, потрапив на фронт уже в серпні. Потрапив за власною волею:
— Моя перша мобілізація — це наш Калусько-Рожнятівський військовий комісаріат. Ми розносили повістки. Потім допомагали, збирали речі і відсилали на фронт. Бували випадки, що розпорядження на військкомат приходило о шостій вечора, а поки ми виписали повістки, занесли це у базу даних, то вже була десь 8-9 година вечора, а на ранок хлопці вже мали бути під військкоматом. Коли у червні скоротили штаб працівників, то якраз оголосили третю хвилю мобілізації. Я довго вибирав, де мені далі продовжити військову справу, і коли почув, що проводиться набір у 80-у аеромобільну бригаду, то я вирішив йти у десант. Про це ніхто не знав: ні сім’я, ні батьки, ні друзі. Для них то було як грім серед ясного неба.
Віктор Павлів та Ігор Паливода — дорогою додому
Ігор Паливода та Віталій Маліборський — також з 80-ї аеромобільної бригади, зазначають, що калушан у “вісімдесятці” — четверо, і всі вони гідно служать на Сході.
— От ми з Віталіком вчора говорили, що якби усіх калушан зібрати в один підрозділ, то він був би найнадійнішим. Я от щиро заздрю хлопцям, бо Віталік та Ігор в одному підрозділі, а я у своєму з Калуша один, — ділиться Віктор Павлів.
— Найприємніше, що з Калуша семеро хлопців, які їхали в АТО, дійсно, патріоти, ними можна пишатися. Ніхто не був зауважений у якихось пиятиках чи ще чомусь такому, — додає Ігор Паливода.
Військові зазначають, що зараз, коли розпочалася нова хвиля мобілізації, не потрібно брати тих, хто цього категорично не хоче.
— На фронті у цих людей виникають проблеми з психікою, вони пиячать тощо. У мене багато знайомих, які, якщо їм прийде повістка — “відмазуватися” не будуть. А тих, що не хочуть, — не треба змушувати. В принципі, навіть ми перед виїздом в зону АТО, підписувалися — хто хоче їхати на фронт, а хто — ні, — розповідає Віталій Маліборський.
Сергій Лях унаочнює — грубо, але зрозуміло:
— Це схоже на такий анекдот: якщо змішати кілограм цукру і кілограм лайна, то вийде 2 кілограми лайна.
“Режими тиші”, перемир’я йдуть явно не на руку нашій армії. У такий час супротивник вивчає позиції українських бійців.
— Я особисто ставлюся негативно до “режиму тиші”. Якби дали команду “фас”, то ми б уже давно все відвоювали. Щоб ви зрозуміли, як то проходить: супротивники беруть якийсь об’єкт і махають білим прапором. Наші генерали швиденько приїжджають і домовляються з російськими (це при тому, що російських військ начебто немає в Україні). Президент тимчасом розповідає, що наша армія укріплюється. Ми бачимо, як вона укріплюється, — стверджує Віталій Маліборський.
СТАРІ-НОВІ ПРОБЛЕМИ АРМІЇ
— Не вистачає якісного керівництва. Бо що, насправді, твориться в Нацгвардії і що твориться в ЗСУ? За весь цей період в Нацгвардію ішли гроші. Не знаю, скільки списувалось-не списувалось, але ми бачили, що кошти використовували і за призначенням — техніка, зброя і так далі. На ЗСУ ні копійки не виділено. Все, що нам дали, — то ця форма, ще й не найкращої якості, тому що вона горить, як “хебешка”. І техніки нам дуже бракує, — розповідає Ігор Паливода.
— Нас попередили, що форму треба ще й здавати, — жартує Віктор Павлів.
Ігор додає, що на чотири місяці їм дали по одному комплекту форми, тому хлопці вдягають її тільки тоді, коли приїжджають генерали чи преса. А от Сергій Лях форму отримав у серпні від волонтерів.
Віталій Маліборський підсумував:
— Я вам так скажу: я цю форму не ношу, бо вона незручна. Найкраща — це “німка”. Вона практична і я маю її два комплекти. Нам армія вділила лише по одному — а якщо я виперу його, то що, маю у майтках воювати, поки вона висохне?
Сміх сміхом, але в армії, справді, проблеми не тільки з командуванням, але і з екіпіруванням.
— Держава нас не вдягає, не надає амуніцію. Якщо ми проїжджаємо попри “нациків” (Нацгвардія), то у нас “тече слина” від техніки, яку вони фарширують, від екіпіровки, яку вони мають. Тобто фактично ми тримаємося завдяки волонтерам та друзям, які дуже багато допомагають, — каже Віталій Маліборський.
Віктор Павлів додав, що з такою формою та 4-ма магазинами, у той час, коли треба штук хоча би 10, війну було б важко виграти.
ДОБРОСОВІСНІ Й НЕ ДУЖЕ
Без підтримки волонтерів та всіх українців, армії б не стало. Хоча і категорію волонтерів “треба фільтрувати”, зауважують бійці. На думку Сергія Ляха, перевірка тих, хто в’їжджає та виїжджає із зони АТО, попри мінуси, мають і добрі наслідки.
— Я підтримую перевірки і введені перепустки. То стає зразу видно, хто з волонтерів піариться, а хто робить свою справу. А то приїдуть, кинуть тушонку, сфотографуються і все, — ділиться боєць.
— Часто привозять неякісні речі, аби побільше, — додає Віктор Павлів. — Краще вже менше, але надійніше, а то замість одного нормально спальника треба штук три.
Віталій Маліборський зазначає, що, приміром, з калуськими волонтерами він не мав жодного контакту, мовляв, ті зупиняються за 100 км від передової — і все, до них просто не добираються. Запровадження перепусток та перевірок військовий вважає необхідним:
— Що це за війна, якщо туди їздять автобуси сполученням “Харків-Луганськ” і так далі? Якщо сепаратисти собі за Росію, то хай їздять у Ростов, а з українськими містами в’їзд треба обмежити.
За словами бійців, воюють вони із “заробітчанами”. З’явилася інформація, що бойовиками керують люди з Івано-Франківська, говорить Віктор Павлів. Словом, війна перетворюється у бізнес, де кожен заробляє, як може.
Ігор та Сергій брали участь у звільненні Слов’янська, кажуть, що велика проблема полягає у тому, що ніхто нічого не знає, рятують хіба контакти бійців один з одним і голова на плечах.
СІМ’Ї СЕПАРАТИСТІВ — У НАШОМУ ТИЛУ
Цікаво, що, приїхавши у Слов’янськ, військові побачили, що там практично не було машин. Така сама ситуація в Краматорську та в інших містах. На Донбасі зараз процвітає мародерство.
— От подарували нам “Ниву”, і їдучи Старобільськом, я зауважив, як тут багато іномарок, за кермом яких переважно жінки. Я питаю у свого товариша, чи Старобільськ таке багате місто. А він мені каже: “Зупини машину і спитай у тієї жінки, де її чоловік”. Виходить, що всі ті бойовики свої сім’ї на крадених машинах відправили нам у тил, а самі воюють проти нас. На вихідних він бриється-миється, бере український паспорт, переїжджає наші блок-пости, а потім знов вертається в “ДНР-ЛНР”, заробляє, потім знову сюди і так по колу, — запевняє Віктор Павлів.
Хоча, зазначають хлопці, серед місцевого населення на Донбасі є і адекватні люди. Всі вже настільки звикли до того всього, що навіть не зважають на обстріли, мовляв, “ах, пробіжу, може, пронесе”. Віталій Маліборський розповідає, що коли “сипали “Гради”, зовсім поряд гуляла сім’я з дітьми. Їх запитали, чого ж вони не ховаються, а ті відповіли — “они нас не убьют”.
— Я завжди кажу, там 10% — за нас, 10% — проти нас, а 80% — “лиш би не стріляли”, — додає Віталій.
— А ще “лиш би давали роботу і гроші”. Усі вони на початках хотіли в Росію. Але коли побачили, що таке “ДНР-ЛНР”, їм стало ясно — “лиш би не стріляли”. Там різні думки, різне ставлення. Зрештою, просто інший менталітет, — доповнює свого товариша Сергій Лях.
Сергій Лях
За часів незалежності України на Донбасі нічого не змінилося, кажуть хлопці. Постійно працювала російська пропаганда. Послухати їхнє радіо — і сам в те віриш. Сергій додає, що винні, передусім, не місцеві жителі:
— То наша влада постаралася. Там 90-ті затрималися. Все було розбитим ще до обстрілів, біднота. Живуть тільки великі міста, але живуть знову-таки за кошт 90-их. Заробляє той, хто має яйця.
ПІД ДОНЕЦЬКИМ АЕРОПОРТОМ — УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ
На питання про доцільність оборони Донецького аеропорту, Віталій Маліборський відповів цитуючи товариша по службі:
— Хтось з військових сказав: “Якщо забрати Донецький аеропорт, що під ним лишиться?” Лишиться українська земля, і цим все сказано. Ми воюємо за Україну, а не за якісь об’єкти.
— Зараз у нас триває духовне очищення. До війни Дніпропетровськ, Харків, Одеса були дуже пасивними в національному плані. Тепер — зовсім інша ситуація. Недавно було повідомлення, що Одесу засипало снігом. Я ще таких відгуків про допомогу не бачив: готовий надати нічліг, готовий зігріти чаєм, готовий витягнути машину і так далі. До цих подій це видавалося нереальним. Я не є “м’ясником”, просто Україна платить зараз тому, що вона дорослішає, що приходить до тями. Крім того, що у нас є дух і моральна підтримка, ми воюємо з розумом, тому наші втрати порівняно з ворогом таки менші, — запевняє Віталій.
Військові кажуть, що ними, фактично, керують ротні. Молоді, але толкові хлопці. Прикро, однак, що існує несправедливість стосовно Збройних сил України.
— Збройні сили виконують “брудну” роботу, а “нацики” (Національна гвардія України. — Авт.) приходять тоді, коли вже все зроблено, аби попіаритися.
За словами хлопців, піарять себе і добровольчі батальйони, хоча там теж хороші бійці. Така ситуація виникла, приміром, під час звільнення Слов’янська:
— Коли ми вже не один тиждень виконували завдання у Кримському, прийшов батальйон “Золоті ворота” і “зачистив” для галочки село, яке ми вже давно взяли. Про досягнення ЗСУ ніхто не говорить. Наприклад, батальйон “Київ-1”, який не брав участь у звільненні Слов’янська, — нагородили, — обурюється Ігор Паливода.
ТРК “Незалежність”
Нагадаємо, що всі ці калуські бійці служать у складі аеромобільних бригад Збройних сил України. Однак авіацію зараз не застосовують через потужні російські системи захисту:
— Авіація більше використовується для “катання” генералів та перевезення “200-х” (загиблі солдати. — Авт.), “300-х” (транспортування поранених. — Авт.), — розповідає Віктор Павлів.
Якби була на те політична воля, навіть з тими силами, які є зараз, зазначають хлопці, то ми б змогли відбити нашу землю.
— Знаєте, чого немає такої волі? Бо наша влада живе окремо від нас і також займається заробітчанством. Іловайський котел показав, що ця війна — міжполітична, — стверджує Сергій Лях.
Прикро, що навіть вдома, у тилу, наші бійці продовжують воювати, воювати з бюрократією.
— Ще ніхто не отримав статус учасника АТО, хіба нардепи, генерали, їхні діти, жінки чи секретарки. Донині бійцям не дають довідки, що вони поранені під час бойових дій, — обурюється Віктор Павлів.
Боєць додає, що Калуш — це єдине “європейське” місто на Івано-Франківщині, у якому не надали ще жодної земельної ділянки хлопцям, які воюють в АТО. То нібито нема землі, то — заяв, хоча і те, й інше, за його словами, насправді, є.
— Коли зустрічають сільські голови бійців з фронту, то влаштовують прийом і зразу в конверт з коштами ставлять акт про передачу земельної ділянки. У Калуші цим ніхто не займається. Зараз ми зробили колективну заяву до міської ради.
Віталій Маліборський налаштований позитивно:
— Я — живий-здоровий, і слава Богу. Тут я — системний адміністратор, тому мені головне, щоб була ціла голова і хоча б одна рука.
