Назар Олійник пішов у батальйон добровольцем. Після Іловайська ще чотири рази їздив на ротацію | Фото: report.if.ua Про ті страшні події та про те, як змінилося їхнє життя після Іловайська, ”Репортеру” розповіли два бійця батальйону – калушанин Назар Олійник та Іван Чайковський, який до війни працював у франківській міліції, інформують “Вікна”.
23-річний калушанин Назар Олійник пішов у батальйон добровольцем. Після Іловайська ще чотири рази їздив на ротацію. Він — командир взводу батальйону «Івано-Франківськ». Нині з ним воює ще й молодший брат – 19-річний Йосип. Зараз обидва у відпустці.
«Коли ми приїхали в Іловайськ, то навіть не мали чим воювати, – каже Назар. – Хлопці з інших батальйонів помагали. Нас прикріпили до «Дніпра». Ще з нами були батальйони «Київ-Миротворець», «Донбас», «Світязь», «Херсон». Про них всі в новинах згадують, а нас ніби в тому пеклі й не було. А ми там реально воювали, не боялися і не втікали. Та правильно, за документами нас там і не мало бути. По документах ми навіть і в полоні не були».
Найстрашнішим в Іловайську був саме відхід. Хоча, каже Олійник, там кожен день був страшним.
«Бачити своїх хлопців у крові… Перед очима досі один побратим…, – з довгими паузами розповідає Назар. – Він вистрибнув, зібрався відстрілюватися… і тут йому знесло півголови. Зараз вважається зниклим. Ще один на моїх очах просто крикнув і впав – мертвий. Поранені стікають кров’ю, ми їх тягнемо – це було найстрашніше».
Далі Назар теж потрапив у полон. Пригадує, що привезли їх на якусь базу, коли йшли, то бачили три хрести і ями біля них.
«Тоді в голові думка – оце, певно, й кінець, – говорить Назар Олійник. – Пройшли далі, а там ще одна яма, з відходами, а в ній наші хлопці – поранені, перебинтовані, але живі. Посадили, зав’язали очі, руки, позабирали ремені, шнурки. Так і ночували просто неба. Далі перевезли до чеченців. Там почали допитувати, хто з якого батальйону. Думали, що будуть викуповувати. Два хлопці сказали, що вони з «Донбасу», то їх одразу вбили, на наших очах. Для них добровольці – карателі. У нас була історія, що ми міліція, в Іловайську випадково. Та так воно й було насправді…».
Назар ще згадує, як їх повезли в Донецьк, в тамтешнє СБУ, де всі ходили з георгіївськими стрічками. Як місцеві діти та пенсіонери кидали в них каміннями, булочками, усім, що було під руками, били. Згадує, що поруч з СБУ стояла капличка, а там – фото Путіна і свічки навколо.
«Чи змінив мене Іловайськ? Може, страху стало менше, – говорить Назар і дивиться кудись вбік, ніби дуже далеко. – Але спершу було важко. Допомогли рідні, друзі, підтримали. Нині, коли з нами в АТО їдуть новенькі, то в них спочатку страх є. А в нас – ні, нема».
На річницю Іловайська, каже Назар, вони планують зібратися та відсвяткувати свій другий день народження. Обов’язково поїдуть помолитися на могили загиблих побратимів.
