У полеглого бійця залишилися мама, 9-річний син від першого шлюбу, дружина, 6-літня донька і 2-річний син Він пережив миротворчу місію у Косово та одужав після важкої травми. Продовжував сумлінно служити в правоохоронних органах, допоки не спіткала біда на сході України. Діти кажуть, що їх тато – Герой, а дружина досі не може збагнути як життя триває без Петра, інформують "Вікна" з посиланням на Сектор комунікація поліції Івано-Франківщини.
Петро Безпалько — заступник командира взводу спеціальної роти міліції Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, старший лейтенант міліції. В зону АТО вирушив 3 квітня 2014 року. Загинув 29 травня 2014 року під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ Національної гвардії України, який був збитий російсько-терористичним угрупованням поблизу міста Слов’янська. 2 червня 2014 року похований на території Меморіального скверу міста Івано-Фран
20 червня 2014 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу, нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).
Крім того, Петро Безпалько отримав медаль ООН «На службі миру» за миротворчу місію у м. Косово.
23 грудня 2014 року в місті Івано-Франківськ на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №28, де навчався Петро Безпалько, відкрито меморіальну дошку.
На той час у полеглого бійця залишилися мама, 9-річний син від першого шлюбу, дружина, 6-літня донька і 2-річний син.
Петро Безпалько народився на Городенківщині. Через деякий час родина переїхала до Івано-Франківська. Складно повірити, що у школі Петро займався бальними танцями і не просто так, а з перемогами на конкурсах. В університеті обрав юридичну спеціальність. Потім армія. Після цього декілька місяців пропрацював охоронцем. У 2001 році проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив університет для роботи в поліції. Службу у «Беркуті» почав з посади міліціонера окремої роти міліції швидкого реагування, потім працював інспектором групи бойової та спеціальної підготовки, а далі – заступником командира взводу.
За довго до війни на Сході України боєць ледь не втратив ногу. У квітня 2004 року по травень 2005 року Петро побував у гарячій точці. Він став патрульним Спеціального миротворчого підрозділу МВС України у складі міжнародних поліцейських сил Місії ООН. Йдеться про Автономний край Косово. Під час виконання службових обов’язків травмувався. Медики попереджали Петра і рідних, що нога під загрозою: її мали ампутувати. Але успішна операція врятувала ногу. Тоді Петра сам Бог вберіг. За місію в Косово міліціонер нагороджений медаллю ООН.
Ще одна місія розпочалася для Петра взимку 2013-2014 років. На жаль, остання… Під час подій Революції Гідності виконував завдання з охорони громадського порядку у Києві. У 2014 році захищав державність на блокпостах Слов’янська. Повертаючись додому, чесно відслуживши, сталася трагедія: гелікоптер Мі-8МТ на горі Карачун обстріляли і збили терористи. В результаті загинули 18 чоловік на чолі з генерал-майором Кульчицьким, серед них – Петро Безпалько.
Бійця не дарма тягнуло до правоохоронних органів з дитинства. Для цього були все: мужність, сила волі, справедливість і водночас людська щирість. Петро часто усміхався і не говорив про проблеми. Старався вирішувати все самостійно, щоб рідні не знали. На робочі пропадав часто, але дружина знала, що це улюблена справа чоловіка. Дома Безпалько був люблячим батьком і коханим чоловіком – ні слова про роботу.
Наталія Безпалько – дружина Петра пригадує:
«Про свою роботу розповідати не любив. Якщо допитувалася, запитував: для чого тобі це? Він мене від цього оберігав. Єдине, що сказав на весіллі: буду все робити, щоб ти не пошкодувала про те, що вийшла за мене заміж. Якщо зможеш прийняти мою службу, то в нас все буде добре. Я знала, що робота буде на першому місці. Тож мені доведеться миритися з нею, а не йому міняти службу».
На війну вирушив без вагань, бо розумів поняття «обов’язок». Можливо, внутрішні хвилювання були, бо ж там несолодко, а дома діти з дружиною чекають. Та їх Петро не показував. Завжди дзвонив дружині і казав, що все добре. Того дня теж так сказав, а потім довго не підносив слухавку.
