До війни чоловік працював програмістом Тарас Кравченко – старший сержант поліції, спецпризначинець. 40-річний боєць народився у Галицькому районі. Як почалася війна, вирішив не чекати, коли покличуть служити, а самостійно зголосився і пішов вчитися, інформують "Вікна" з посиланням на сектор комунікації поліції Івано-Франківщини.
Тарас Кравченко пояснює:
«Тоді я розумів, що є два варіанти: одразу йду або очікую. Але я сам хотів вирішувати свою долю».
До війни чоловік працював програмістом і непоганий заробіток мав. Але відсиджуватися дома не хотів, бо мав внутрішній обов’язок. Раніше Тарас служив у внутрішніх військах і за це отримав державну нагороду. Каже, прадід і дідо воювали і він повинен. А початок війни передбачав, посилаючись на те, що багато читав.
Коли потрапив на полігон, де тривали трьохмісячні навчання, хлопців вчили «беркутівці» . Тарас розумів, що певну базу знань отримає, а далі варто покладатися тільки на себе. Чоловік розумів тих, хто так і не вирушив у зону АТО. Впевнений, що не варто себе підставляти ворогу під приціл, якщо не готовий. Війна закинула Тараса в Іловайськ у серпні 2014 року. Про ситуацію в зоні бойових дій прикарпатець небагатослівний: колектив хвалить, їсти було що, тільки на сон часу постійно не вистачало.
«Ми розуміли, що людина, яка запанікує, загине. Потрібно було думати про себе і команду, заряджаючи патрони і стріляючи. Коли ти робиш свою роботу, час йде спокійніше».
Кожен з них чекав, коли все завершиться. Хлопці за декілька днів вивчили ворога і знали, коли буде атака. Тарас Кравченко розповідає:
«Найважливіша зброя, яка у мене є, це моя голова. Бо якщо у тебе є найпотужніша зброя, але ти не вмієш нею користуватися і боїшся вчасно застосувати, то що вона тобі дасть?».
29 серпня бійці виходили з оточення. Їх машину обстріляли кулеметами, а водія вбили. Добре, що в автомобілі верх був відкритим і бійці могли врятуватися, вистрибуючи на ходу. У першій черзі одного чоловіка ворог застрелив. Готувалася друга черга, у якій був Тарас. Коли він вискочив і падав, то думав, що поранення і смерть оминув. В цих декілька секундах навіть не зрозумів, коли куля влучила під самісіньке серце. Кров била струмом вгору, а Тарас, лежачи на землі, чекав кінця. Просив побратимів тікати, а його залишити, щоб і їх не зачепило. В якийсь момент заснув, за 30 хвилин прокинувся і зрозумів, що ще живий. А тим часом кров текла при кожному ударі серця. Тарас ледве поклав пов’язку, випив знеболюючі і міцно притиснув автомат, а болі вже не чув.
«Думаю, коли людина хоче жити, то медицина безсила. Я ковтав знеболюючі, начепив легеневу пов’язку і розумів, що це ще не кінець».
Знайшли Тараса за добу сепаратисти. Забрали на базу, зв’язали і грозилися допитом. Запитали лікаря, що з ним буде, а той відповів:
«Кілька годин проживе, а далі на ковбасу». Тоді терористи вирішили ледь живого Тараса обміняти, але якщо до ранку дотягне.
Чоловіка питали чи не загнеться і почули у відповідь, що не дочекаються.
Боєць слово дотримав і коли його обміняли, одразу доправили до вертольота. Тарас знітився і просився до машини, бо так боявся висоти і не розумів, як має перенести ще це. Побратими казали, що часу на машину немає. Вертольотом чоловіка доставили до військового госпіталю, в якому було так багато поранених, що поглядом Тарас не міг зрозуміти скільки їх. Лікарі уже на чолі писали номер пораненого. Тарас добре памятає, що був 121-шим. Йому сказали, що одне ребро роздроблене, а ще три - переламані. А ще порвані м’язи на руці і пошкоджена нога. Лікувався Тарас до нового року, а потім повернувся у батальйон – програмістику закинув:
«Людина змінюється, коли йде далі. Головне не повертатися по житті назад. Я вибрав шлях і ним крокую далі».
