V
Федір невипадково опинився на пробах ролей. Його вже милостиво допустили до мистецької ідеологічної роботи.
Знімали масовки до художнього фільму, приуроченого вікопомному 300-літтю.
…Багато жінок-українок із серпами на колгоспному полі чекали на зустріч із багатьма чоловіками-росіянами із молотами в руках після заводської зміни. Нарешті хтось підказав, що треба урізноманітнити серпи та молоти, адже можна подумати, що це буде якась кривава бойня і якісь натяки на історичну ворожнечу у минулому, до прикладу, у полтавській битві.
Треба запальних щасливих пісень, що обіцяють комунізм і нове кохання вже завтра. Жінки-українки мають ніжно і покірно дякувати (у масовці може бути декілька чоловіків), звісно, без жодних двозначностей . А чоловіки-росіяни мають співати радісних патріотичних пісень із чіткими ідейними критеріями.
А потім великий хор, із ще чіткішими критеріями, із портретами вождів у руках і з страхом не помилитися жодною буквою у думках, мав виконувати монументальну хореографічну композицію «Навіки разом!!!!!!!». Там можуть навіть широкою матнею від шароварів підмітати сцену запорізькі козаки. У цьому танці/підмітанні/прибиранні бажаний легкий комічний ефект, але незлобливий;
что мол, поделаешь со спецификой варенично-салоидного и шароварно-гопакового младшего брата – мы же и таким его должны принять и полюбить. В конце концов, приняли, облагородили и вроде любим…
Федорова опера «Іван Богун» виправлена. На душі було так, мовби хтось кілька разів на день топтався ногами по його грудях. Зате він був допущеним як один із творців музики до фільму «Дружбою ми здружені», що мав допіру появитися, бо 300-ліття Переяславської ради невблаганно наближалося.
Федір Логвин міг врешті стати офіційним композитором. А це тягнуло за собою різні привілеї і навіть почесті.
І начебто не хотів цього. І начебто переконував себе, що музика і чесне ім′я дорожче. Але і водночас розумів, що тут (і машинально озирався) чесне ім′я можливе хіба у могилі. Він би міг ще витримати бідність, забуття. Але коли запакують у буцегарню, глумлячись, мовляв, твори тепер свою музику, скільки влізе, то…
Кому буде потрібна його безглузда смерть? Він не збереже тоді таланту, розумієте?! Скаправіє, скукоїжиться, перейде у землю. А все навколо цвістиме так само. Весна буде роздаровувати щастя із свого дівочого рукава. Зима буде заморожувати і усипляти своїм висохлим серцем. Кому він зробить краще, коли не піде їм на уступки?
Треба замиритися з ними і змиритися з собою. Музика є завжди музика. Так, тепер «Іван Богун» звучить фальшиво, місцями до непристойної перецукрованості. Але чи буде краще, коли взагалі ніде не згадуватиметься на офіційних заходах ім′я цього козацького лицаря-полковника?
Робота занесла його навіть прослухати деякі елементи хореографічної композиції «Навіки разом!!!!!!!». Мав там безпосередній стосунок до музики. Навколо буяв острівець штучних веселощів, а на серці творця щасливої і вірнопідданої музики було тоскливо. Особливо сьогодні.
Раптом щось запалило голову, мовби хтось черкнув сірником над волоссям. Відчув — щось трапилося! — навіть не піднімаючи голови.
Статна і красива дівчина стояла неподалік і неабиякою цікавістю дивилася на нього. «Хто це?» — подумав Федір.
Степан Процюк. Фото: Уляна Калагурка-Сіренко
— Мене попросили сказати, що Вас хоче бачити товариш Нікощенко…
— О, дякую. Так, так зараз. А як Вас звати? — несподівано заметушився (хоча це можна було списати на хвилювання щодо розмови з самим Нікощенком).
— Оксана? — це прозвучало настільки граційно, мовби вже багато століть інакше жіноче ім′я було неможливим для нього. — А Вас?
Федір.
Він одразу зрозумів, що Оксана не знає, хто він — не знає, що він, кінець кінцем, ще молодий, але вже прославлений композитор! Що ж тут робити, тихо лютився, якщо цього не знати? Хіба віники, хіба продавати, для хіба підмітання?
…так колись Настка Чагрівна, на щастя, не знала, хто той молодий чоловік, від якого було неможливо відвести погляду, а потім почула, що він –князівський писар, і стало страшно; якби ж вона знала, що це сам князь Ярослав Осьмомисл, одружений і небезпечний — а потім вже дізналася, але вже не боялася нічого, тільки його нелюбові — а потім її спалили бояри і князь не зумів захистити, хоч любив свою Настку, лише ганяв після її смерті конем по степу, дурівши від горя, хоч таке не пристало великому галицькому князю…
Але вона далі говорила — так ніжно, наче вкладала особливу пристрасть, Нікощенко просто хоче порадитися, а вона вже здогадалася, ваше прізвище Логвин, так же ж? — це миле цокотіння, у якому вчувалася якась влада голосу над іншою людиною, вони йшли поруч, десь лунали вже звичні пісні про нову любов і нове щастя, щось вривалося у Федорове серце — якась невелика рана моментально почала кровоточити- він намагався, розмовляючи з Оксаною, невміло закрити ту рану руками –але це було неможливо, кров не дуже хотіла згортатися, вона була молодою і червоною –кров наче тішилася, що може вільно витікати із його тіла –кров раділа, що цю молекулярну дифузію не можуть зупинити навіть пісні Георга Отса чи Лідії Русланової.
Rров наче насміхалася над хореографічною композицією, над якою дуже тремтів сам Нікощенко, а може, насміхалася і над самим Федором, а може, навпаки, оберігала його, даючи різні знаки або оберігала Оксану, насміхаючись над Федоровою оперою ;
і лише душеловці та серцезнавці, вдаючись до тонких маніпуляцій, переконують, що вони щось та й розуміють у людській долі та людському житті.
Сам Нікощенко маячів неподалік, десь метався до вліво, то догори, то вправо, і донизу, донизу, донизу. Кров із невеликої рани заливала і Нікощенка, і хореографічну композицію, залишаючи лише його і її, чоловіка та жінку, що мали несміло протистояти кривавому балагану. Кров можна зупинити лише іншою кров′ю, якщо все довкілля ще не встигло заразитися гемофілією.
Несподівано мозком прошвирнулося дурацьке видіння.
…ще буде забагато жіночої зваби і нескінченно ніжних рук, які несміливо тягнуться до тебе із кількох минулих життів, тягнуться так тонко і так вульгарно, так вульгарно-витончено, всіляко, бо ніде, Федоре, у жодному жесті чи житті нема доконечної істини;
а потім зникатиме і витонченість, і вульгарність, і сама любов; безнадійні води заливатимуть твій мозок і ненароджені плаценти твоїх ненароджених дочок;
холодні місячні зайчики і благальне квиління, ніби чиєсь доконечно віддане, але чомусь даремне жертвопринесення, востаннє промигне у твоїй свідомості;
а потім настане лише білий-білий безкрай, наче ризи ніде і ніколи невиданого священика - без тепла, без холоду, без любові;
тоді Вона обніме, прикладаючи до твоєї, колись перерваної пуповини смолоскип, що, спалахнувши, мусить усе довкола зцілити полум′ям…
Федір ще не зрозумів, що допіру діткнувся любові і смерті.
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
