Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

IV

Якщо всередині 20-ого століття десь було кріпацтво, то це на Полтавщині, звідки був родом Микита Йосипенко. Всюди трубили про щасливе життя радянських людей. Закінчилася війна, появилися сподівання на відродження їхнього життя.

— Адже оно провчили хвашиста, як же ж тепер жить, коли не багато, не радісно! — не раз чув Микита  тривогу, перемішану із надією.

Микита завжди дивувався. Але  про себе, звісно. Невже всі навколо не відчувають  прірви між радісними піснями, щасливими газетами і кріпацтвом колгоспників під кумачевими стягами?

На колгоспну роботу ходили всі-старі і малі, вагітні і хворі. Залишалися удома хіба  ті, які не могли поворухнутися. Не раз бувало так, що жінки народжували у полі, хоча у селі був так званий фельдшерсько-акушерський пункт. Микита добре пам’ятає, як малим дивувався, чому деякі жінки влітку, коли подавали на молотарку снопи, не встигали витирати кров, яка текла їм  десь, як здавалося Микиті, від серця аж до п’ят, ніби з них витікало життя... 

Нижньої  білизни не було. Молотарка дуже шуміла. Було багато пилюки. Микита подумав, що раби на будівництві єгипетських пірамід працювали легше. 

Степан Процюк презентує читачам "Вікон" ще невиданий роман

До колгоспної роботи треба приходити на зорі. Хто запізнювався, часто катали селом на такій собі гарбі. Таке катання мало означати щось протилежне до дошки пошани. Це був стовп ганьби на колесах. Чимало селян  улюлюкали на спізнених,часто на невеличкий час, реготали, тримаючись за животи:

— Ах ти ледацюго чортова! Ха-ха-ха! Невмиванцю лінивий! Хо-хо-хо!  Мразь ти куркульська! Хі-хі-хі!

Якщо не був виконаний гігантський план по трудоднях, на селян накладали штрафи. Паспортів не було. Документів, які засвідчують особу, теж. Селяни мали працювати на колгоспних полях, як раби на пірамідах. Мали там народжувати дітей і помирати. Радянське селянське життя, особливо середнього та старшого покоління,  мусило крутитися довкіл босоногого дитинства без жодних шансів його розширити, крім певних можливості для навчання молодим активістам праці. Активісти мали шанси тяжко працювати на цілині, будуючи сибірські магістралі, а я еду, а я еду за мечтами, за туманом и за запахом тайги.

Якась диявольська сила робила з цих людей покірних волів. Овець, які йдуть на заклання із опущеними вухами і байдужим тілом. Зомбі.

...Раніше тут сміялися вечорниці, наповнені то хмільним, то перехмеленим Еросом. Степом линули пісні про життя, яким воно буває, байдуже, сумні чи радісні. А потім комуністи все умертвили шизофренічним прижмуром царя Голода, із варварськими ґотичними перстенями, якими були обліплені його сухорляві і сталеві руки.

Щось незнищенне і вічно квітуче, щось занадто людське було перебито. А перебитий хребет душі (наші душі теж діляться на хребетні і безхребетні) вже ніколи не оздоровиться.

І лише всепроникний цар Страх зависає на колгоспних, вже не козацьких, небесах степового краю. Навіть цар Голод послабив свої обійми, бо вже нема потреби  у його енергозатратах.

…….

Все мало бути не так. Вони не мали би збиратися, сторожко і квапливо,  для клятви на крові  у підпільній хаті. Але їм, звичайним хлопцям, тепер не уникнути  найсуворішого  підпільництва, яке, звісно, гарантувало лише чесну смерть у бою. Або  на тортурах (якщо там можлива чесна смерть) .

Хлопці були приреченими. Оточені з усіх сторін державною каральною машиною, обіймами тюрем та армій, вони н е мали шляху до відступу. Їм було неможливо покинути СРСР.

Але навіть якби така можливість була, більшість повстанців вже були охоплені демонічним душевним полум′ям.  Без фанатичної віри в Україну, без  нехтування власної смерті, без самоусвідомлення кожного учасника підпілля всередині країни   маленьким гвинтиком на  шляху  до української весни, будь-яка боротьба ставала би неможливою.

Частина з них, крім Микити з Полтавщини,   спершу, на початку тридцятих,  читали патріотичну  прозу Лепкого і Чайківського, а потім стали свідками  більшовицького приходу у 1939-ому році; і невдовзі , як вдячність за квіти червоним визволителям, які вручала частина населення,  порізаних животів вагітних жінок, розчахнутих діток і розіпнутих греко-католицьких священників із такими лицями, які було неможливо ні запам’ятати, ні забути… А  потім була тотальна українська поразки, поява лісових воїнів-смертників, голоду 1947-ого і нової хвилі  знущань над богозабутою країною-колосом.

Якщо би не ці обставини, то вони  розклали би велике багаття у предковічному лісі. Що не лікує залізо, те лікує вогонь. Вогонь вабить і очищає. Під полисками вогню і боєм барабанів відбувається приготування до великої Клятви.

— Бум-бум! Бам-бам! — нагадують барабани про  славних київських князів, зокрема   Святослава Завойовника, Святослава Хороброго, Святослава Воїна, похмурого і відчайдушного , із оселедцем на голомозому черепі, розширювальника земель Київської Русі, батька рівноапостольного князя Володимира.

Ліс і вогонь переносить до предківської доби могутності. Вогонь злизує всі сумніви і сум’яття.

Шеренги героїв, князів і  дружинників, гетьманів і козаків, тих, що не зрадили і несли крізь млу космічного холоду і байдужості знамено майбутньої держави, починаючи від володимирського тризуба, уявно проходять перед ними центральним і широким лісовим шляхом, що допіру був захованим від сторонніх очей.

— Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя!,

Всюди у лісі, здавалося би , кожне дерево чуло  ритми:

— Зродились ми великої години, з пожеж війни і полум’я огнів…

Уявний панегіричний і героїчний, монаший і монарший, пластунський і ангельський хори співали разом. Слова і музика линули над лісом, злітаючи до небес прудкими вогняними язиками. Спершу пройшла коротка злива, що н е загасила вогню, бо його захищали спеціально навчені люди серед дівчат у одежах.

Потім над небом появилася радісна велетенська веселка. Але швидко зникла, мовби вона була вічною емігранткою,  космополітичним дивом, яке поспішає всюди, де їй необхідно бути.

П’ять хлопців стали у коло. Дівчина у білих одежах приготувала велику глиняну чашу із червоним вином. Друга дівчина, у червоних одежах, подала кожному із п’яти, що опинився у колі, ніж. Хлопці зробили собі надрізи на руках. Третя дівчина, у жовтих одежах, по черзі зціджувала по кілька крапель їхньої крові у чашу. Четверта дівчина,  у синіх одежах, взяла їхню зброю, ці уявні мечі і щити, і вкинула у велетенську чашу. П’ята дівчина, у одежах, де вміщалися  усі попередні кольори, по черзі підносила чашу до губ кожному із них. Всі випивали вино, змішане з власною кров’ю, зброєю і кров’ю друзів. Це була старовинна клятва воїнів.

П’ятеро новонавернених, спершу по черзі, а потім разом, повторювали.

— Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
— Не приневолить мене виявити тайну…
— Не приневолить!

Бум-бум! Бам-бам! — бій барабанів час до часу нагадував звуки церковних дзвонів. Кров, змішана із вином і священною зброєю, зобов’язувала до  безповоротної відданості.

— Пімсти смерть Великих Лицарів!

Хтось дуже похилого віку, але із юнацьким станом, знову згорбленим, але  через кілька хвиль із юним лицем, на  якому вміщалися всі спогади і мерехкотіли всі тіні великих українських покійників, говорив:

— Маємо покликати на допомогу животворящу кров наших предків. Людину не прикопують, як собаку. Душі наших померлих у боротьбі за державу витають зараз над нами, просячи незримої присутності на юнацькій клятві. Згадаймо січових стрільців та  вояків УПА, замерзлих і пошматованих, згадаймо тих емігрантів, які так і не поцілували українську землю, згадаймо замордованих українських письменників, насильно розлучені пари, згадаймо переслідуваних удома і доведених до важких хворіб і меж відчаю .Згадаймо наших матерів і батьків, пращурів та прародичів, силу і славу володимирського тризуба! Згадаймо і пам’ятаймо, щоб уміти любити і ненавидіти!

Підчас цієї промови лице загадкового гостя урочистої лісової церемонії змінювалося багато разів. Він був до хлопчиком, то дідуганом, то суворим воїтелем середнього віку,то скорботною матір’ю, то батьком, що виряджає синів на війну, то катованим в’язнем чекістських підвалів. Він був усім і ніким, вічним першоджерелом і вмістилищем жаху.

Так само, як несподівано він появився, несподівано і зник.

Відтепер ніяке потьмарення духу не могло їх змусити до зради чи зречення своєї  віри. Вони стали учнями нового військового ордену і більше не належать ні собі, ні своїм рідним.    

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.