Степан Процюк

Публікацій: 52

Перевізник

Друзі-читачі, пропоную вам оповідання про вузловий момент в житті українського хлопця, а в майбутньому мецената і громадського діяча Євгена Паранюка, який у 1949 році виїхав до США. Більше про Євгена Паранюка — у «Вікіпедії».

Закінчення. Початок у попередньому блозі.

5

— Візьміть на спомин  бюлетень!  Хай Вам усім таланить в Сполучених Штатах Америки! — адміністрація роздавала спеціальний спогад про майже десятиденну спільну подорож океаном.

Було рано-ранісінько. Євген  раптом побачив якусь країну казки, де були цілі поклади маленького світла, цілі електричні лампові мережі, що творили іншу реальність, ніби ти після виснажливої подорожі потрапляєш, сходячи трапом корабля, до paradise.

Навколо сновигали невеликі кораблики, катери, віддалік бовваніли громади пришвартованих кораблів. Тут ніколи не припиняється життя і рух. Різні зміни працівників велетенського порту чергуються, щоб через океанічні артерії до некоронованої столиці світу повсякчас плило життя — різне, але прекрасне.

Цей окремий велетенський організм неймовірно вразив Євгена. Перше знайомство з Америкою перевершило всі його сподівання!

У гігантському приміщенні відбувався останній офіційний відголосок корабельної подорожі.  Прискіпливо перевіряли документи, бо  до США завжди є найбільший потік не лише найкращих, що вимушені тікати зі своїх країн, але і  відвертих переступників закону у різних частинах світу...

Збирали свої речі. Крихка подорожня спільнота розпадалася на очах. Всі хвилювалися, як житимуть далі, вже відірвані,  може, і назавше від рідних місць. На виході  багатьох зустрічали. Але були і такі, кого, у зв’язку із різними збігами, не зустрів ніхто і їм доводилося чекати…

Євген вийшов до виходу, за яким починалося інше життя — і побачив свого родича Штогрина. Він не раз згадував його тоді і багато літ опісля, бо інакше не мав би запрошення і першої підтримки.

Зустрілися. Євген відчув, що похитується від утоми.  Родич викликав таксі, цього маленького перевізника супроти корабля. Але розміри не впливають на суть, адже видимі і невидимі перевізники рухають нашим життям.

Жовте таксі покотилося якимись освітленими тунелями. Євген широко відкрив очі. Виявляється, американський paradise продовжувався далі!

…нехай тобі побуде, хлопче, ще трохи paradise.. швидко почнеться реальне життя, якого не уникнути у жодному кутку світу, навіть найвільнішому…

6

Через кілька днів,трохи оговтавшись у Штогриновому господарстві і одразу допомагаючи йому працею, Євген вперше  опинився у Нью-Йорку. Що й казати, окрім знайомої фізичної праці і прихистку у сім′ї родичів, все здавалося хлопцеві новим, чужим — і безконечно цікавим.

На родичевому господарстві, яке називалося «фарма», було спеціально  вибудовано ціле українське село. Там недавно знімали етнографічний фільм «Маруся», балетмейстера та режисера Василя Авраменка. Співав хор Кошиця, відбувалося ціле дійство. Оживав шматочок України, нехай етнографічної, але пісні і танці пробуджували туск,  притрушений чужиною, і розворушували оспалі людські серця…

…..

Перші відвідини Колоса  незабутньо вплинули на Євгена. З одного боку, він вже начебто був у Нью-Йорку, коли вперше із корабля ступив на американську землю. З іншого, по-справжньому, то були перші відвідини.

Так ще трапилося, що він опинився сам. Англійською тоді ще володів доволі примітивно. Особливо було важко розуміти швидку говірку, із заковтуванням, здавалося,  не лише складів, але і слів.  Обрубки речень, що залишалися після того заковтування і «економії», часто ставали нелогічними фрагментами, які було ніяк вловити як смислове ціле.

Хмарочоси здавалися йому якимись гігантськими наростами над землею із казок або снів. Поволі ставало дещо лякливо. Навколо чужі люди різних кольорів шкіри. Навколо – мова, яку він заледве розуміє та й то далеко не все…

Спонтанний депресивний настрій наростав до апофеозу.

Що він буде тут робити між цим чужинським і байдужим? Хто його вислухає? Холодні будинки нависали над серцем. Плетиво нью-йоркських стрітів та авеню тягнуло його у якісь лабіринти Мінотавра, жахливі підземні провалля, де запалений першим зіткненням із незвичним мозок малював картини  підпільних гладіаторських боїв без правил, намотування вивалених нутрощів га голову щойно вбитого, дикий рев глядачів:

— О! ООх! ОоООххх!

Здавалося, що все довкілля ревло, улюлюкало і насміхалося. Ніде не було чути і натяку на рідну мову. Здавалося, якби зараз почув українську, біг би за тою людиною за тридев′ять земель, щоб наздогнати, відчути якусь незриму пуповину, що передається саме через ті звуки, наголоси і слова…

Тільки згадка про велетенську Статую Свободи трохи заспокоювала. Євген подумав, що коли країна має такі монументи, то вона є щасливою.

7

Проминуло ще кілька тижнів. Євген Паранюк освоювався, звикав, знайомився із багатьма українцями, адже був компанійським. Потихеньку Нью-Йорк ближчав для нього: окремими шматочками стріт, взаємозв’язками стріт і великих авеню, найближчими душі архітектурними фрагментами.

Нині йшов слухати лекцію професора Миколи Шлемкевича про загублену українську людину.  Про Шлемкевича ходили легенди. Не всі земляки, щоправда, любили його. Прихильники  називали його новим українським пророком, який знає, як здобути державність, який зрозумів душу  українця, цей клубок важких суперечностей…

Людей було багато. Вони хаотично купчилися у проходах, витягували голову, і легенько сперечалися за свій крихітний приватний простір. Євген подумав, що вони ніби боролися, щоб краще чути, бути ближче біля професора.

Загублена українська людина, людина загублена українська,  українська людина загублена…

Лекція розпочиналася. Професор говорив трохи надривно, але впевнено і переконливо. Євген поволі запалювався, слухаючи лектора.  Врешті у голові вигулькнула нова мета.

Подумав, що стане новим перевізником. Не лише, як транспортник «Генерал Ган», що віз їх через великі води. Він стане перевізником, посередником, помежівником між  Статуєю Свободи і  його Україною, що тимчасово загубилася поміж  расами і континентами.  Він поповнить когорти тих, які  будуть відшукувати нашу людину будь-якою ціною.

Дивна  урочиста дрож пройшла хлопцевим тілом.  Він засміявся. Так сміються ті, які несподівано зрозуміли  для себе таке, що вже ніколи не зверне їх із обраного шляху.

Сонце над Нью-Йорком  світило так радісно, мовби у цю мить зробило Євгена   новим сонцепоклонником, який буде до скону – різними способами і шляхами! -  віднаходити своїх загублених братів та сестер.

Євген засміявся вдруге і втретє. Цей, майже ритуальний, сміх лагідно зливався із сонцем.