Степан Процюк

Публікацій: 61

Місяцю, місяцю (роман)

(Уривки роману про Григора Тютюнника)

6

Григір приїхав до Львова у січні 1961-ого. Стосунки з старшим братом  на кілька павутинок потеплішали. Мабуть, сам Гриша був найбільшою перешкодою, бо Григорій Тютюнник завжди врівноважений.

— Чого не скажеш про тебе, Гришо, — піддавав собі, як штурханця, дещицю самокритики.

Було сніжно, холодно, ніби у найкращі дитячі часи, які він пам’ятає мало і вибірково. Пам’ятає відчуття  торжественності. Зима тоді  була  особливою. То були казкові замки, а не шилівські снігові кучугури. Григір вилазив із них, як король із своїх володінь. Навколо світило  урочисте сонечко. Маленьке хлопчикове серце завмирало від передчуття великого щастя і нової , ще небаченої, краси.

Не пам’ятає тата, лише світлий, як новорічне сонце, образ. Григорій трохи нагадував йому батька. Який Гриша щасливий, що  здобув собі Старшого Брата, який  же ж він щасливий! Він пручається від Григорових порад, іноді майже невловимих, але і сталевих.

Він злий, він любить російську літературу, у якій так глибоко відбите життя людської душі, що наші всі панчі з корнійчуками ніколи не спроможуться навіть на блідий відбиток чогось подібного! Але Григоріів «Вир»…Він накрив  з головою.

Чесно, кажучи, ти не дуже знав і українську класику, бо в університеті все фокусувалося на російській .Ти любив Коцюбинського. Настроєм –але не покутянським діалектом! –тобі був близький Стефаник. Шевченко –поза каноном, звісно, але щоб так писав хтось із його знайомих або старших!

Григорові не подобалася ні кілометрові, за добрі гонорари, нечитабельні доробки всіх панчів з іванами ле; ні суконна мова і безконфліктність   «Прапороносців» Гончара (хоча він завбачливо тримав цю думку при собі, знаючи злопам’ятність молодого класика), ні нудьга і  зоднаковіння людей у товстих цеглинах романів Михайла Стельмаха.

— Але там хоч мова духм’яна, — подумав Григір.

Збиралися до пиятики таки у львівській спілці. Її голова, Петро Козланюк (Григір згадав, що він, крім публіцистики, де завжди вказував своє наймитство до приходу радянської влади, мав ще нудну пропагандистську прозу про якогось Юру, чи то Крука, чи Жука).

Львівські письменники, особливо борці на ідеологічному фронті, пили багато. Та що там багато!? — часто до повного безпам’ятства.  

Тарас Мигаль мав , кажуть, в УПА близьких родичів. Тепер, щоб вижити і процвітати, Мигалю слід було особливо потоптатися по всьому, чим він дорожив у молодості. Йому  начебто це вдавалося, але  мигалівське  серце просило рот про велику кількість горілки. Тоді  памфлети про українських буржуазних націоналістів йшли легше . Григір не надто розумівся у цій темі, але не поділяв ненависті до «бандер». Чомусь ніяк не міг їх ненавидіти. Але, ніде правди подіти, глибоко  не цікавився цим.

Козланюк спершу говорив багато і натхненно: і про втілення у життя великих партійних накреслень, і про славний шлях львівської спілки, і про великі соціалістичні метаморфози у душах Петра Карманського, Михайла Яцківа і ще якихось старих письменників.

Алкоголю ставало дедалі більше. Григорові поволі крутилися джмелики в очах. Але голова була ще відносно ясною. Стіл був закладений шинкою, казенною горілкою і, казали львів’яни, дуже якісним самогоном-калганівкою, малосольними огірками, булками і тістечками, оселедцями (через кілька літ Григір згадає ці оселедці, якими закушував Мигаль, через назву його книжки , спрямованої проти українського буржуазного націоналізму – «Оселедець на ланцюзі»; книжку, через її звичні пропагандистські прийоми, Григір не хотів навіть відкривати);

Якийсь невідомий Григорові поет, підкреслюючи своє сільське походження і вливши у горлянку кілька  моцних склянок, затягнув:

А я силом їду на білім конеку,

Звідают мя люди,звідают мя люди,

Ци маю фраєрку?

Григір спідтишка глянув на старшого брата. Його суворе пошрамоване лице було незрушним.

Григір скривився від  тих «звідань» і «фраєрок», як від сала на шоколаді. Було удвічі неприємно, якщо вже признаватися самому собі.

По-перше, це були чужі йому слова і пісні, хоч убий.

По-друге,  Григір раптом подумав, що у 1933-ому Західна Україна жила доволі заможно, коли… коли його земляки і близькі помирали лютою смертю.

По-третє, Григорій сприймав цю пісню спокійно.

— Напевно, звик уже, — подумав Григір. Певно, вже трохи озападенився. Поет-лірик із кількома влитими чарками у горлянку не зупинявся:

Ни маю, ни маю,

Лем би –м хтів лиш мати…

— Коли він уже замовкне? — Григір пробирався між столами на перекур.

Відчував , що його  таки дратує цей — лемківський? — діалект. 

Голова львівської спілки сидів неподалік його. Тобто, уже не сидів, а хитався з боку в бік, а потім взад і вперед. Хитання взад і вперед більше подобалося Козланюку.

Здається, це не були особливі ритуальні похитування східного мудреця. Вже раз він був би полетів сторч головою до підлоги, якби його спритно не підхопив під руки один молодий письменник, із виразними серпасто-молоткастими  орієнтаціями.

Товариш Козланюк прочумався і раптом вигукнув:

— А зараз я вам заспіваю щось особливе!

Триста літ, триста літ минає,

Як наш брат в кайданах вмирає,

й весь український народ!

Наступила така тиша, ніби навколо вимер світ. Григір побачив бліді перелякані лиця і зрозумів, хоч не дуже дослухався і ніколи не чув такої пісні, що вона антирадянська.

Але товариш Козланюк вже ввійшов у раж і викрикував :

— Ба більше, товариші! Ба більше! Я ще проспіваю її завершення:

Розривай, розривай кайдани,

хай ще раз Украйна повстане

на українській землі!

Григір уже  зрозумів. П’яний у стельку спілчанський керманич , втративши контроль, почав співати пісні, які чув у своїй молодості. Григір уже хотів по-щирому розсміятися, але відчув на своїй руці важку руку Григорія:

— Цить!

Тиша була такою дружньою, що її можна було розрізати ножем на кілька  нерівних частин.

— Ох..

— А-у-ууу..

— Так би мовити…

Товариш Козланюк, здається, дещо отямився. Раптом він зблід як єгипетський папірус і заточився, хапаючись за серце. Григір подумав, що, навряд, чи це  хапання за серце  можна вважати театральним жестом. Підстаркуватий і п’яний керманич направду перелякався.

Хтось уже брав товариша Петра під руки.

Перестрашений молодий писака, із виразними радянськими орієнтаціями опинився перед дилемою. Можна мати біду, відвернувшись від товариша Петра (ану ж йому дозволено робити провокації?). Можна мати біду, проводячи товариша Петра додому (можуть дорогою арештувати!)

Григорій подумав, що апостол Петро  тричі зрікся Христа.

Тарас Мигаль, хоч сам був п’яним, у душі радів, що не відкрив навіть пів губи, щоб підтримати націоналістичне козланюківське соло. Ще Мигаль подумав, що йому би також личила посада голови львівської письменницької організації, де треба правдивого ідеологічного  вишколу, щоб тут знову час до часу не росли бандерівсько-націоналістичні бур’яни!

Григір все прокручував у голові рядки, раптом побоявшись їх забути:

Триста літ, триста літ минає..

Хай ще раз Украйна повстане…

Накинув пальто — і задер голову до зір. Григір був полонеником любові до Місяця, але щойно, із п’яною піснею старого пияка пережив якесь потрясіння. Якась по-дитячому радісна  врода зірок нині переманила, Григоре, твою душу від цупких тенет любування нічним циганським сонцем.

Повітря було морозним, а небо ясним. Львівські зорі над  головою самотнього курця світили  так само ясно, як у Києві чи Шилівці.

Далі буде...

Перша частина роману за посиланням.