Пост про вчительку і хризантеми з якогось переляку зібрав 42 тисячі переглядів і понад 200 коментарів. Спершу я пробувала комусь щось відписувати, пояснювати. Але потім забила. Це просто історія з мого життя. І я не впливаю на те, як люди інтерпретують прочитане і який власний досвід чи травми накладають на це.
Але, раз вам так цікаво читати про вчителів, то розкажу вам ще одну історію. Трапилася вона взимку 1990-1991 років. Я була щасливою першокласницею. Щасливою, бо моя перша вчителька була із тих, після яких пів класу вирішує теж стати вчительками. Бо це — найпрекрасніша, найблагородніша, найдобріша професія у світі.
Так от. Була зима… Знаєте, така з пухнастим снігом, високими кучугурами і тріскучим морозом. Одного сонячного дня наш клас сильно накосячив. Когось ми закидали сніжками, і на нас поскаржилися. Знаєте, що зробила наша вчителька? Просто посеред уроків скомандувала: “Одягайтеся! Раз вам так мало снігу - йдемо гуляти!!!”
Двічі просити не треба було. Ми зібралися зі швидкістю світла. Вчителька поправила кожному і кожній з нас оті теплі, але дурацькі шапки і кусючі шалики — незмінні атрибути дитинства початку 90-х. Позастібала наші неповороткі куртки/шуби/пальта, бо всі куртки/шуби/пальта початку 90-х були неповороткі і важкі, а ми в тих куртках/шубах/пальтах були, як колобки. Або як гноми. Бо ж ще ті шапки з шаликами… Щоразу після уроків вчителька ставала біля вішалки в класі і видавала нам ті куртки/шуби/пальта. І перевіряла, чи ми по-людськи то все на себе одягли, замотали і защіпнули. Ні, то не були її обов'язки. Просто вона нас любила. Торкалась. Обіймала. Одягала. Бо любов — вона така…
Короче!
Викотилися ми зі школи просто в сніг. Тоді, щоб ви розуміли, так було зовсім не прийнято. Ніхто не водив учнів посеред уроків на прогулянку просто так. Просто тому, що випав свіжий пухнастий сніг, або світить немилосердно лагідне сонечко. Але наша вчителька позбирала нас — цвірінькаючих, верескливих, червонощоких — і випустила грати в сніжки та валятися в кучугурах. Час від часу вона ловила когось із нас за неповороткий комір куртки/шуби/пальта і перевертала в сніг. Ми верещали від щастя, і кожне намагалося підвернутися їй під ноги, щоб саме його перевернули у сніг наступним.
Двоє однокласників спробували повторити трюк. Але для успішності його реалізації хтось із двох мав бути суттєво вищим.
"Тако це робицця! Тако!" — верещали однокласники і намагалися перевернути один одного у найближчий замет.
"Та ні, хлопці. Це робиться тако!" — весело гукнула вчителька і вклала в замет їх обох. А наступною в кучугури в своїй незграбній неповороткій шубі зі щасливим вереском вже котилася я…
Минуло 35 років. Я пам’ятаю.
Пам’ятаю сміх однокласників, і як по-особливому світило в той день сонце. Пам’ятаю голос вчительки і з якою інтонацією вона говорила ту фразу. Навіть пам’ятаю, як пахнуло в той день повітря.
Пам’ятаю, як вчителька витріпувала з нас сніг після прогулянки, і як ми всі разом розкладали сушитися по батареях у класі все наше намокле добро.
Минуло 35 років. Я — пам’ятаю.
І після закінчення молодшої школи я щиро вірила, що вчителі — це абсолютно святі люди, що їхня любов — безумовна, а серце — не має берегів. Потім я зрозуміла, що не всі. Але то вже зовсім інша історія.
Про що ж я ото?
Дорогі дорослі! Ви, саме ви маєте вплив на те, які спогади сформуєте в дітях, котрі випадково чи невипадково опиняються в житті поруч із вами. А спогади — це велика цінність. Спогади — це те, що нас формує, як людей. Це те, що впливає на вибір: “я ніколи так не робитиму” чи “я зроблю саме так”.
І не має значення, ви — вчитель, сусід, тренер, лікар чи випадковий перехожий. Ви можете формувати в дітей теплі і світлі спогади. Навіть, якщо вам здається, що ви зовсім не маєте впливу.
Дякую, Вчителько! Ви залишили мені, НАМ, багато цінного.
P. S. А ті мої хризантеми досі стоять. Від 7 жовтня стоять.
