Отець Гнат Рожанський, співредактор "Кобзаря". Львів, 1867 рік Гнат Рожанський був третьою дитиною у сім’ї, старші брати — Микола (28.05.1839 —30.12.1920) та Хома (1841 — 29.07.1848). Шляхетська сім’я Рожанських мала окремий будинок №55 (на відміну від міщан та селян, які жили патріархальними сім’ями із кількох поколінь) і щитувалася гербом Порай.
Порай, або Біла троянда (Rosa Alba) – назва походить від кольору гербової фігури. Герб чеського походження. Засновник — злічанський князь Порай, син князя Славника та брат Святого Войтеха (Альберта Празького — першого слов’янина, канонізованого 999 року Римо-Католицькою Церквою). Герб постав на рубежі Х-ХІ століть. Після Городельської унії (1413 рік) шляхта гербу Порай разом з іншими шляхтичами служила в Галичині. Постійні війни приводили до збільшення їхньої чисельності. За службу шляхтичі отримували землю у власність. Вони були елітою, привілейованою верствою суспільства. Сучасних героїв АТО, ООС також наділяються землею
Під впливом старшого брата о. Миколи (у 1895-1914 роках — декана Калуського деканату УГКЦ) Гнат поступив на навчання до Генеральної духовної семінарії Святого Духа у Львові, в якій навчався впродовж 1864- 1869 років. Семінарія, яка була заснована 30 серпня 1783 року цісарем-реформатором Йосифом II для навчання священників греко-католицької церкви, з часом перетворилася на центр релігійного народного просвітительства. Так, у жовтні 1848 році в приміщенні семінарії відбувся «Собор руських учених». Її випускники — священники, окрім службової діяльності, відкривали народні школи, писали підручники та розробляли граматику української мови, опікувалися лісами та пропагували ефективне господарювання, санітарію в побуті, боролися з пияцтвом селян.
Мода на Шевченка в Галичині
Семінарист Гнат став активістом народовецьких громад.
Друге покоління народовців (кінця 60–70-х років XIX ст.) розгортало український національно-визвольний рух, перетворювало його в політичний. Ідеологи народовців організували: товариство клубного типу «Руська бесіда» (1861 рік), український театр (1864 рік), Товариство «Просвіта» (1868 рік), Літературне «Товариство імені Шевченка у Львові» (1873 рік). Заснували журнал «Правда» (1867 рік), часописи «Батьківщина» (1879 рік), «Діло» (1880 рік). Народовці досліджували історію українського народу, публікували твори українських письменників, відкривали читальні, бібліотеки, видавали шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та Шевченкові вечори-концерти.
Східноукраїнська інтелігенція сприймала творчість Тараса Шевченка як антикріпосницьку і, особливо, її соціальну складову. Галицькі ж українці бачили в поезії Шевченка універсальний маніфест національного духа та торжество національної ідеї. Український П’ємонт Галичина перетворив творчість Тараса Шевченка в потужну зброю боротьби за незалежність. Навесні 1862 року власник магазину Михайло Димет розповсюдив серед львівських семінаристів та студентів київське видання Шевченка, а Пантелеймон Куліш надіслав лейпцігське видання 1859 року. Написаний народною мовою «Кобзар» значно активізував громадське життя, започаткував модерну українську літературу.
Семінарист Гнат оцінив величезне значення творчості поета для соціалізації, світоглядного єднання та формування суспільної думки українців та впродовж свого життя колекціонував, пропагував та популяризував його творчість. Так, 1865 року Гнат Рожанський спонукав польського журналіста Гвідо де Батталію (1848-1913 роки, м. Калуш? — Авт.) написати й опублікувати нарис «Тарас Шевченко, його життя й твори». Навесні 1866 року Гнат, Олександр Барвінський (визначний український громадсько-політичний діяч Галичини, історик, педагог. — Авт.) та Гаврило Боднар (семінарист, пізніше парох у селі Свистільники на Рогатинщин. — Авт.) розпочали збір віршів для видання Шевченкових поезій. Тексти комплектували з публікацій журналу «Основа», львівського журналу «Вечорниці», газети «Мета» та рукописної копії поетичної збірки «Кобзар», відомої з перепису о. Миколи Михалевича та інших переписувачів.
У публікаціях часто зустрічалися помилки, неточності, пропуски тексту. Саме тому Гнат звертався за уточненнями до письменників, учених, церковних діячів, редакторів і видавців. У 1866 році Гнат Рожанський переписувався з Юрієм Федьковичем (1834-1888 роки, український письменник-романтик. — Авт.). Він спонукав письменника до перекладу «Слово о полку Игореве» українською. 21 травня 1866 року Гнат надіслав йому вірші Шевченка, написані польською, для перекладу. Під час пасхальних канікул 8 квітня 1866 року Рожанський відніс рукопис до друкарні Інституту ім. Оссолінських.
«Поезії Тараса Шевченка» опублікували в Львові, том 1 (271 с.+6 с. 1867 р.). Публікація формально вийшла накладом Корнила Сушкевича (1840–1885 роки, доктор права, громадський діяч, один із чільних народовців. — Авт.), адже семінаристам заборонялося займатися світськими справами, оскільки клір вважав, що українофіли пов’язані із соціалістичною та антирелігійною діяльністю. Одночасно було розпочато підготовку другого тому.
У 1867-1868 роках Гнат Рожанський та Гаврило Боднар опублікували другий том поезій Шевченка (344 с.+4 с.) накладом у 500 примірників. А 1869 року видали додаток до нього — випуск IV-й. На титульних сторінках обох томів був напис «Чистий дохід на стипендію імені Шевченка». Стипендія передбачалася для семінаристів та студентів гімназій. Гнат та його побратими започаткували моду в Галичині на творчість Тараса Шевченка. Правилом доброго тону серед русинів стало знання творів, віршів напам’ять, особливо «Кобзаря», та їхнє декламування.
Світоглядні уподобання та спільна справа — видавництва журналу «Правда» (1876-1880 роки) та часопису «Діло» (1880-1939 роки) — породили справжню чоловічу дружбу Гната з братами Барвінськими: Володимиром, о. Іваном, о. Іполитом, о. Осипом та Олександром. Вони вели активне листування, збереглося 79 листів.
Священник, сім’янин і просвітянин Рожанський
1869 рік був визначальним у долі Гната Рожанського. Він одружився з Катериною Левицькою, був висвячений (рукоположений) на священника греко-католицької церкви. Отець розпочав духовну службу асистентом пароха церкви святого Архистратига Михаїла в селі Станіславчик Бродівського повіту. Село, засноване в 1626 році, славилося своїми лицарськими шляхетськими й козацькими традиціями, рільництвом та вирощуванням хмелю, ремеслами та деревообробкою. Однак соціальне напруження викликав опублікований ще в 1866 році адміністративний закон про громади в імперії. Згідно із законом у сільських місцевостях було виокремлено дві адміністративні одиниці: поміщицький маєток і громаду. Це викликало незадоволення шляхти, оскільки її формально прирівняли та об’єднали з селянами в одну громаду. Власником церковних споруд була шляхетська громада (або держава в особі цісаря), яка призначала патрона (колятора) церкви. Патрон мав право «презенти» — відбору із запропонованих церковною владою кандидатів на посаду пароха (асистента, адміністратора, сотрудника). Місія священника, окрім професійних обов’язків, була спрямована і на об’єднання шляхетської та селянської (рустикальної) громад.
Отцеві Гнату вдалося здобути авторитет і бути своїм як для шляхти, так і для простих селян. Він опікувався народною школою. 5 листопада 1869 року на XIV засіданні Виділу (керівного органу) «Просвіти» був одним із перших прийнятий до Товариства і упродовж свого життя відкривав читальні в краї.
Фото з родинного архіву Андрія Кошелєва. Фотокопія блогера Яна Чернецького. Віднайдено ще одну фотографію о. Гната однак, вона низької якості
1870 рік розпочався в передчутті загрози нової війни. Ще в 1867 році Королівство Пруссія об’єднало 22 незалежні держави північної Німеччини у федеративний союз (без Австро-Угорської імперії). Знаючи про антиавстрійські настрої президента Північнонімецького союзу Вільгельма I Гогенцоллерна, народи імперії з жахом очікували війни. Однак, 19 липня 1870 року Французька імперія Наполеона ІІІ оголосила війну королівству Пруссія. Світ знову розділився на своїх та чужих. А коли чути голос гармат, то, як відомо, музи мовчать. Особливо це відчувалося в громадському житті та галицькій народовецькій періодиці. Так, 10 березня 1870 року Осип Барвінський писав брату Олександру:
«Люде домагаюцця щось доброго прочитати в «Правді», а тут нема що містити. [...] Ні белетристики, ні науки, доброго нема нічого, хоть гинь, ні звідки взяти! Із сіх українських матеріалів ще світицця дещо та не надовго. Повісті нема людяної до IV числа. Поезії тож. З науки самі переклади».
Отець Гнат виконував душпастирську місію на парафії та очікував народження сина. Первістка, що народився 26 серпня 1870 року, назвали на честь київського князя Бориса. Ім’я перекладалося як славний у битві, борець. Попри зайнятість професійною діяльністю, він усе ж знаходив можливість брати участь у загальних зборах Товариства «Просвіта», на яких виступав із важливими проєктами для розгортання суспільної праці. Активно обговорили й проголошення 4 вересня 1870 року Третьої республіки у Франції, міську реформу місцевого самоврядування в Російській імперії та інші міжнародні події. З сумом зустріли звістку про передчасну смерть 7 грудня українського композитора, священика УГКЦ та громадського діяча Михайла Вербицького (автора музики гімну «Ще не вмерла Україна»).
Напруження міжнародних відносин посилилося після створення 18 січня 1871 року німецької імперії на чолі з імператором Вільгельмом І. Його агресивна зовнішня політика наближала нову війну. Соціалісти й анархісти проголосили Паризьку комуну (з 21 по 28 травня 1871 року війська Версалю знищили близько 30 тис. комунарів. — Авт.). Світ швидко змінювався, революціонізувався. Ідеї соціальної рівності, братерства, справедливості завжди були популярними в середовищі українців. Вони базувалися на християнських цінностях та землеробській цивілізації. Ідеальним для українця вважалося бути належним до доброї старожитньої, української родини (фамілії), здобувати хліб насущний у поті чола свого, жити багато і щасливо. Тому ці ідеї використовували політики, а особливо — соціалісти. Вони маніпулювали ідеалами та підмінювали поняття соціальної справедливості, пропагували власні ідеї.
У Галичині розвиток соціалістичних ідей пов’язують із діяльністю Михайла Драгоманова. На його переконання, галичан слід було «європеїзувати», навернути до джерел європейської культури, виростити нове покоління європейських українців, які поведуть за собою й російських українців. Він не враховував реалій тогочасної суспільної організації галичан, ролі і місця церкви, греко-католицьких священиків. Ідеї Драгоманова на початок 70-тих років XІX ст. були надмірно радикальними та мало зрозумілими.
У високосний 1872 рік о. Гнат Рожанський став асистентом пароха в селі Суходоли. Мальовниче село Бродівського повіту на 1880 рік налічувало 782 мешканців, 114 дворів. Як і всі галицькі села, потерпало від малоземелля та неефективного господарювання. Неврожайні роки приводили до зубожіння селян. Вони змушені були позичати гроші у єврейських лихварів, закладати землю і, з часом, — залишатися без неї. Товариство «Просвіта» намагалося організувати кредитні спілки, магазини, склади, однак його спроможність була обмеженою. Упродовж всього свого короткого життя о. Гнат вивчав, апробував досвід, втілював різноманітні моделі ефективного господарювання, перетворився на експерта в цій сфері. Він рецензував дослідження практиків та науковців. Творчої енергії отця Рожанського вистачало й на вдосконалення діяльності Виділу «Просвіти». Так, на зборах 30 травня 1872 року він запропонував посилити інформаційну діяльність про нові видання з проблем народної просвіти та налагодити обмін інформацією з іншими виданнями.
6 листопада 1872 року він вдруге став батьком. Сина назвали Любомиром (06.11. 1872 — 06.02. 1925, громадський діяч і економіст, директор Українського Земельного Банку Гіпотечноґо у Львові, один із засновників Української Національної Демократичної Партії).
У 1873 році в Австро-Угорській імперії провели виборчу реформу. «Сеймову виборчу ординацію» («лютневий патент цісаря 1861 р.») доповнили загальним виборчим правом для чоловіків. 18 червня 1873 року в США феміністка Сюзан Ентоні була оштрафована на 100 доларів за спробу взяти участь у президентських виборах; а в Австро-Угорській імперії рівне виборче право для жінок було введене тільки в 1907 році (у Російській імперії жінки так і не отримали виборчого права. — Авт.). Отець Гнат допоміг Антонію Петрушевичу (18.01. 1821 — 23.09. 1913, український історик, філолог, дослідник історії Галичини, священник УГКЦ, посол, у 1858 — парох с. Новиця) на виборах до Австрійського парламенту. Виборча округа включала: повіти Калуш — Войнилів, Долина — Рожнятів — Болехів, Бібірка — Ходорів).
Вибори відбулися в гострій конкурентній боротьбі з полонофілами та москвофілами (русофілами). Ще в 1838-1840 роках теоретик російського імперського панславізму Михайло Погодін у Львові створив «Погодинскую колонию», яка відкрито пропагувала ідеї «руського мира» та «історичної місії» Російської імперії. Москвофіли пропагували «кровну спорідненість та православну єдність» великоросів, малоросів, білорусів. Не визнавали української мови підміняли її «язичієм» (сумішшю церковнослов’янської, російської та з домішками галицизмів і полонізмів. — Авт.). Формально фінансування діяльності австрійських москвофілів відбувалося через російські неурядові товариства: «Общество воспомоществования Славян» та «Галицкорусское общество» в Петербурзі. Вони впроваджували антиавстрійську, антиукраїнську політику. Їх лідером був о. Іван Наумович, за влучною оцінкою Івана Франка, — «Наум Безумович». Він змінив погляди після еміграції до Російської імперії та переходу до РПЦ. 1889 року в листі до Кирила Устияновича писав:
«Бедная Россия! При всем ее могуществе нельзя назвать ее великой. Она нерусская и Бог знает какая».
Наумович заснував газету, з часом журнал «Наука» (1871-1902 роки) та релігійний додаток до цієї газети «Слово Боже» (1879-1881 роки), «Товариство імені Михайла Качковського» (у протидії «Просвіті»; в 1878 році нараховувало 181 філію) та інші організації. Москвофіли отуманювали русинів, часто купували прихильність авторитетних галичан. Особливу увагу приділяли народній школі, нав’язували церковнослов’янську мову та буквар «Азбука для православных, содержащая в себе постепенное руководство в русско–гражданском и церковно-славянском чтении, ежедневные молитвы, заповеди и символ веры с кратким объяснением; молитвы на разные случаи и изречения, избранные из Священного писания, и краткое нравоучение, почерпнутое из сочинений святителя Тихона Воронежского».
Священник Рожанський на зборах «Просвіти», як згадував Іван Франко, запропонував дослідити та публікувати в українських виданнях «життя святих» (в українській світоглядній традиції) та славетних українців. З часом такі історичні розвідки та публікації стали постійними. Досліджували та видавали нариси про: слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, Антонія і Феодосія Печерських, видатних діячів церкви, княгиню Ольгу і Володимира Великого, Бориса і Гліба, матеріали про князів, гетьманів, запорожців, письменників, діячів культури; календарі. Упродовж 1869-1918 років було видано 348 популярних видань накладом майже 3 млн примірників.
Театр, антиалкогольна компанія і горяни
У 1874 році о. Гнат став адміністратором церкви Святого Миколая у селі Красне на Рожнятівщині. 1858 року тут мешкало 1139 жителів. Перша письмова згадка про древнє галицьке село датується 1450 роком. Воно славилося солеварнею, в давнину діяли дві соляні криниці: Краснянська та Лісна. Тут мешкали свідомі та соціально активні селяни. Цього ж року о. Гнат вступив до Літературного Товариства імені Т. Шевченка, внісши пожертву на його розвиток. 20.06.1874 року в нього народився третій син, якого назвали Богданом (ім’я означало «Богом даний»).
Рожанський продовжив культурно-просвітницьку діяльність: навесні 1875 року сприяв проведенню на Рожнятівщині гастролей театру «Руська бесіда» під керівництвом Теофілі Романович (1824-1924 роки, Коралевич, у дівоцтві Рожанковська, сценічне прізвище Романович, тітка Маркила Рожанковського, який згодом одружився з племінницею о. Гната Амалією. — Авт.). Вміла директорка та режисер, талановита акторка Теофіля Романович зачарувала глядачів вишуканою літературною українською мовою, досконалим сценічним мистецтвом. Отець Гнат був присутнім на всіх виставах, організував мешканців до перегляду театрального репертуару. У дописі до «Правди» інформував про перебіг та успіх гастролей, висловив від імені глядачів подяку керівництву і акторам театру «за їх красну гру на сцені» та підкреслював надзвичайно важливе значення театру для селян і міщан, які, «… шукали світла правдивого», яке їм «так мило і щиро уділяла» театральна сцена. Рожанський повідомив, що гастролі дали поштовх ідеї про заснування в Рожнятові філії «Просвіти» та побудови будинку для театральних вистав.
Виступи проходили з аншлагом, а Гнат Рожанський ще й проводив антиалкогольну кампанію. У селах краю стало звичним встановлення хрестів «Святому Трезвінню», створення «Братств тверезості».
1876 року отець Гнат був призначений парохом Церкви Чуда Архистратига Михаїла в Хонах (збудована в 1871 році) в селі Липовиця на Рожнятівщині. Назва села пов’язана з липами, які густо росли на берегах мальовничої річки Чечва. Як і більшість гірських сіл (750 метрів над рівнем моря) Липовиця перебувала на Волоському праві (Jus Valachicum). Як і в містах на магдебурзькому праві, так і в гірських селах, не було рабства. Економічну свободу, яку отримували мешканці села, — це звільнення від податків та повинностей на певний строк. Вони обирали собі кнезя (старосту, уповноваженого), який від імені селян укладав договір про оренду землі у місцевих феодалів — зем’ян (землевласників). Рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю здійснювалася в двох формах: панщині (відпрацюванні повинностей) та в грошовій формі. Земля у гірській місцевості була дорогою, тому грошова рента була високою.
Вільні селяни Липовиці навчилися виготовляти решета, які продавали на ринках та отримували стабільний прибуток. Як і всі села гірського масиву Горганів, липівчани брали участь в обороні краю від бескидників, татар та інших завойовників, у національно-визвольній війні та військовій кампанії Богдана Хмельницького 1648 року. У жовтні 1672 року, в період успішних військових дій коронного гетьмана Яна Собєського проти орди Хаджі II Гірея, спалили маєток польського феодала за самовільне збільшення панщини.
Горді горяни (улюблений вислів — «краще жити з вовками і медведями, а ніж з польськими шляхтичами») прихильно сприйняли о. Гната. Рожанський став ще й фельдкуратом (військовим капеланом резерву). Ще в 1868 році в Австро-Угорській імперії проведено військову реформу. Були офіційно визнано три релігії (християнська, іудейська, іслам) та чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська). Запроваджено інститут фельдкуратів (військових капеланів). 20 священників УГКЦ служили у війську капеланами (носили форму капітанів без офіцерських відзнак) та фельдсуперіорами (військовими деканами, носили однострої майорів); 140 служили в резерві. Перша самостійна посада додала клопотів о. Гнату, а просвітницька діяльність ускладнилася антиукраїнським Емським указом від 18 травня 1876 року Олександра II. До слова: за підрахунками істориків українську мову, з часів Петра I (1721 рік) забороняли (обмежували) 146 разів.
Тимчасова дезорганізація українського руху послабила культурні зв’язки між Галичиною та підросійською частиною України, але сприяла становленню національно-визвольного руху галичан та переростання його в політичний. 4 жовтня 1890 року за протекцією Михайла Драгоманова у Львові була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія. Розпочалася ера формування і утвердження української журналістики.
У липні 1876 року Іван Франко та Михайло Павлик переформатували студентський журнал «Друг» на позиціях народовців. «Друг» — літературно-публіцистичний і науковий журнал — двотижневик, заснований як орган москвофільської студентської організації «Академічний кружок». Видавався в 1874-77 роках у Львові. У наукових критичних матеріалах журналу обговорювали питання суспільної ролі літератури, науки, преси, значення творчості Тараса Шевченка, утвердження народної мови. Нагальна проблема із використанням української мови в публічному житті активізувала о. Гната. Ось як писав Антін Могильницький (народився 1811 року в селі Підгірки) у вірші «Рідна мова»:
«Кожен нарід, хоч би дикий,
Любить свій родинний край,
Любить отцівські язики,
Свою мову — свій звичай…».
За дорученням Виділу він переклав українською буквар В. Д. Черкасова «Наглядная азбука для обучения и самообучения грамоте» (1873 р.).
30 жовтня 1876 року у о. Гната народився син Горислав (ім’я означало «горить славою»; учитель, директор школи; прапрадід Андрія Кошелєва. Андрій активно досліджує історію родини Рожанських. — Авт.).
Прапраправнук о. Гната Рожанського шукає інформацію про свій родовід
Парох у Хотіні
24 квітня 1877 року Російська імперія розпочала одинадцяту війну проти Османської імперії. Національно-визвольний рух слов’янських народів на Балканському півострові перебував в стадії антиколоніальних, національно-визвольних революцій. Було проголошено незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії, Об’єднаного князівства Волощини і Молдови, статус автономії здобули Болгарія та Боснія. Втручання Російської імперії порушило баланс сил та інтересів провідних країн Європи. У відповідь, 13 липня 1878 року, було ухвалено Берлінський трактат, за яким здійснено новий переділ Балкан. Боснія і Герцеговина відійшли до Австро-Угорської імперії. Як наслідок, це призвело до перманентної кризи на Балканах та породило війни, які тривають і по сьогодні. Протидіючи слов’янському національному рухові, офіційна влада Австро-Угорської імперії посилила антислов’янську політику, від чого постраждали народовці та соціалісти. За соціалістичну пропаганду був ув’язнений Іван Франко, якого запідозрили у порушенні законів. Особливістю ментальності австрійців було всебічне дотримання та шанування законів, а професії правників були найшановніші. Вислів Марка Туллія Цицерона «для того, щоб стати вільною людиною, необхідно бути рабом закону» став практичною настановою для кожного австрійця.
Повсякденна просвітницька діяльність світоглядно єднала о. Гната Рожанського з іншими активними галичанами. Вірші Івана Франка «Каменярі», «Не пора» та інші о. Гнат сприйняв як появу в українському соціумі нового Тараса Шевченка. На відміну від багатьох «друзів», які після політичного процесу відкрито висміювали Франка, підтримував і заохочував його перекладати вірші Шевченка на іноземні мови.
1 листопада 1878 року в отця Гната народилася довгоочікувана донечка — Людмила (ім’я означало людям мила).
У 1879 році «Руська Рада» — громадсько-політична організація заснована 1870 року, проіснувала до 1914 року, перебувала під впливом москвофілів — організувала участь українців у виборах до Галицького крайового сейму. Виборчу кампанію проводила мляво, попри гучні публічні заяви, звернення про захист інтересів галичан. За результатами виборів делегувала до сейму тільки трьох своїх представників. У підросійській частині України значно активізувалися російські народники, які після невдалих «походів в народ» у європейських губерніях Росії, свою діяльність перенесли в Україну. 21 лютого 1879 року в Харкові народники вбили генерал-губернатора Дмитра Кропоткіна, брата теоретика анархізму князя Петра Кропоткіна. У 1881 році вони організували замах на Олександра II. Талановитий молодий український учений Микола Кибальчич — видатний винахідник та автор схеми першого у світі реактивного літального апарату — був повішений 3 (15) квітня 1881 року за участь у замаху. Царизм, скориставшись нагодою, посилив антиукраїнську політику.
Влада Австро-Угорської імперії також не вітала надмірну активність українців, сприймали її як антидержавну.
1 квітня 1881 року Людвіка Білінська — патрон церкви Святого Миколая села Хотінь, за поданням декана о. Ігнатія Губчека, призначила о. Гната Рожанського парохом церкви. У материнській церкві села налічувалось 1000 душ греко-католиків, у дочірній церкві Апостола Андрія Первозванного с. Загір’я — 400 вірян. Отець Гнат парафію отримав від старшого брата о. Миколи Рожанського — пароха в 1869-1881 роках. Нове призначення додало клопотів. Бути парохом у селах з населенням понад 1400 чоловік у передмісті рідного міста, продовжити місію старшого брата та займатися суспільною працею — все це накладало особливу відповідальність на діяльність о. Гната. Він продовжив згуртування громади, дбав про її господарку, допомагав нужденним.
Для активізації громадського життя він запросив у гості Івана Франка. 30 грудня 1881 року Івана Франко надіслав відповідь о. Гнату:
«Високоповажний отче! Ваші ласкаві запросини приїхати на якийсь час до Вас приймаю дуже радо. Щодо того, коли буду міг приїхати, то ще напевно не можу нічого сказати. Здається, однако ж, що ніяк не борше, але й не пізніше, як кінцем січня. Попереду прийдеться мені побути ще пару день у Львові і прилагодити матеріали до деяких праць, котрі я у Вас при вільнім часі хотів би полагодити. Впрочім, я постараюся в данім разі донести Вам, коли іменно прибуду. Поздоровляючи Вас сердечно, остаюсь Ваш щирий Ів. Франко».
(Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 302-303).
Літня повінь 1881 року знищила господарства мешканців Хотіня. Бурхливі води річки Лімниці знесли практично все село. Постраждала дерев’яна будівля церкви, яка була збудована ще 1835 року. Було знищене й помешкання о. Гната. І найменший син Володимир (06.08.1881 — ?) народився в чужій хаті. Велике спільне лихо об’єднало селян, а новим патроном (колятором) церкви обрано графиню Лось (шляхетська графська родина щитувалася гербом Домброва, меценати та прихильники українсько-польсько-російської співпраці. — Авт.). А в цей час у Львові засновано «Руське Товариство Педагогічне», яке безпосередньо опікувалося шкільництвом, пропагувало ідеї рідної школи. Згодом товариство очолив і був багаторічним головою професор Остап Макарушка — батько майора 1-ї УД УНА Любомира Макарушки (народився 1899 року в селі Сівка-Войнилівська. — Авт.). Спільними стараннями відкрили філії товариства і на Калущині.
Повсякдення місія священика, громадського діяча не завадили просвітницькій діяльності. Серед нових побратимів у суспільній праці були відомі калушани: Мілетій Теніцький, Петро Боднарчук, Григорій Козоріс, Ярослав Коритовський, Дмитрій Білан, Дем’ян Рубчак. Завдяки творчій, усвідомленій праці вони досягли успіху: відкрили Виділ «Просвіти» Калуського повіту, який очолив о. Гнат (співголова — Мілетій Теніцький); орендували хату у Калуші, поблизу церкви; відкрили читальню, забезпечили її літературою, меблями та іншим інвентарем; налагодили співпрацю з Виділом у м. Львові.
За 2 роки праці Виділ став найкращим поряд із товариствами в Гаях, Серафинцях, Тороках у Східній Галичині. Для посилення ефективності в єднанні галичан, народовці використовували вічеві технології та відроджували вічеві традиції як вияв народоправного ладу.
Ще 30 листопада 1880 року Володимир Барвінський організував у Львові перше українське народне віче, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав. Побутує думка про те, що і написання Іваном Франком історичної повісті «Захар Беркут» було схвальною реакцією на відродження вічевих традицій галичан у краї. Втрачаючи свої позиції, москвофіли демонстративно активізували свою діяльність, не приховували свої зв’язки з російськими властями, що привело до їх переслідування в Австро-Угорській імперії.
Вибори до Галицького сейму і смерть
3 лютого 1883 року раптово помер визначний українець Володимир Барвінський — редактор часопису «Діло». Новим редактором став доктор Антін Горбачевський, який був палким шанувальником о. Гната. На сторінках першої щотижневій газеті Галичини постійно писали про успіхи просвітян краю. У 1883 році відбулися вибори до Галицького сейму, що активізувало політичну діяльність народовців. Представляти українців, а відтак захищати їх права та відстоювати інтереси повинні були перевірені, свідомі, активні державні мужі. У той же час діяльність москвофільської «Руської Ради» вражала своєю неефективністю. З ініціативи народовців було створено «Головний Руський Комітет Виборчий» (д-р Антін Горбачевський, д-р Олександр Огоновський, д-р Корнило Сушкевич, д-р Юліан Цалевич, о. Олександр Стефанович, Володимир Підляшецький, Юліан Романчук). До складу увійшли і представники «Руської Ради». Вони досконало вивчили «Сеймову виборчу ординацію», виробили стратегію, затвердили план дій на кожному окрузі. Від народовців на окрузі (повіти Калуш — Войнилів, Долина — Рожнятів — Болехів, Бібірка — Ходорів) балотувався Юліан Романчук (24.02.1842 — 22.04.1932, визначний державний, громадський та культурно-освітній діяч, член-засновник товариства «Просвіти» (голова 1896-1906), співзасновник ЛТШ (1873), «Рідної школи», Учительської громади (другий голова), посол, лідер Українського клубу). Його суперником був голова суду в селі Войнилів К. Вольфарт (поляк).
Отець Гнат використав увесь свій вплив, авторитет для допомоги побратиму — народовцю Юліану Романчуку. Йому вдалося заручитися підтримкою декана о. Ігнатія Губчека та священників населених пунктів виборчої округи. Вони одночасно правили служби Божі за успіх, об’єднали симпатиків та організували свідомих помічників, провели загальні збори виборців — віче. Віче розпочали з молитви за успіх та початок доброї справи. Виступили авторитетні українці, які закликали до єдності та підтримки Юліана Романчука. Згадали про споконвічних ворогів галичан — зневір’я та «байдужого русина». Згадали й про «Микиту Хруня», який за гроші та горілку продає свій голос, та закликали підтримати кандидата від народовців. З програмою дій (політичним рефератом) виступив Юліан Романчук. Виступ сподобався виборцям. Інші кандидати, попри запрошення, на віче не з’явилися.
Перед днем голосування провели друге віче. Ефект був величезний. Уперше мешканці округу відчули себе великою, єдиною родиною, великою нацією, яка має своїх державних мужів. Австрійська влада на виборах скрито підтримували «Польський комітет виборчий».
29 травня 1883 року відбулися вибори до Галицького крайового сейму, які проводилися з масовими порушеннями виборчого законодавства: підкупом, фальсифікаціями, арештами. У 48-ми руських округах, де налічувалося 3 мільйони українців, обрали тільки 9 українських послів зі 142-ох. Діяльність українських послів довгих 6 років здійснювалася в пошуках тимчасових союзників, адже для внесення на обговорення проєкту постанови сейму необхідно було15 голосів. Розпочалася ера компромісів із владою.
2 червня (у суботу) о 21 годині 1883 року о. Гнат раптово помер в дорозі з села Перегінське до Хотіня у віці 39 років. У метричній книзі церкви Святого Миколая міститься запис та названо причину смерті — inflammationem pulmonis (запалення легень).
Часопис «Діло» ч. 58 24 мая (5 червня) 1883 р.
Кілери та замовники смерті Гната Рожанського досі неназвані
У понеділок 4 червня 12 священників відправили заупокійну службу і тіло перенесли до церкви. 5 червня о 5 годині ранку о. Бірчак, за участю чоловічого хору, розпочав похоронну службу при великому зібранні людей. У похоронній процесії брали участь 25 священників на чолі з деканом о. Ігнатієм Губчаком, патрон (колятор) церкви графиня Лось, вдова Катерина, діти Борис, Любомир, Богдан, Горислав, Людмила, Володимир та чисельні гості: професор Іван Верхратський (гімназійний учитель Івана Франка, науковець, просвітянин, громадський діяч, творець української наукової термінології. — Авт.), посадовці міської управи та інші. Над могилою промову виголосили о. Данило Танячкевич, близький друг покійного, студент Антон Глодинський (від Дублянської аграрної школи у Львові). Телеграми співчуття надіслали: о. Олександр Стефанович, автор першого молитовника українською мовою, громадсько-політичний, церковний і педагогічний діяч, священик УГКЦ; калуський посол доктор Юліан Романчук; Виділ Просвіти Львова; від редакцій часописів «Батьківщина» і «Діло». Уся могила була уквітчана вінками та квітами.
Великою була втрата для українців, але суспільна праця не припинилася. Декан о. Ігнатій Губчак продовжив справу о. Г. Рожанського, очоливши Виділ «Просвіти» Калуського повіту.
Іван Франко, який шанував і високо оцінював о. Гната, тепло відгукнувся про нього в своїй віршованій хроніці «Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р.» (подорож з Дрогобича до Калуша, відбувалася під проводом Франка 27 липня — 3 серпня 1884 року — Авт.):
«Дня 3 серпня. Калуш.
Залізниця свище! У Калуш помчить
Утомлену ходом мандрівку,
Щоб свіжою хвилею духа скріпить
І тутка братів в переднівку.
О так, передновок терпить духовий
Просторая руськая хата!
Тож того, що й тут посів сіяв новий,
Згадаймо — Рожанського Гната.
Честь пам’яті твоїй, гаряче душе!
Мов свічка яркая, згорів ти!
Та полум’ям своїм надовго, на все
Серць тисячі руських огрів ти».
Упродовж тривалого часу мешканці краю дописували листи до редакції «Діла», в яких описували славні діла видатного українця. У 1885 році на світлу пам’ять про о. Гната в «Братство тверезості» одночасно вступило 300 мешканців села Хотінь.
На жаль, могилу великого українця отця Гната Рожанського не вдалося віднайти. Пошуки тривають.
Ігор ІЛЬНИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук,
Олексій ОНІЩУК, краєзнавець
