Валентина Корнійчук — учителька, майстриня поетичного слова, просвітянка, членкиня Союзу українок "Вікна" пропонують уривки з передмови до збірки поезій "СвітлоТіні думок і почуттів" до збірки Валентини Корнійчук "СвітлоТінь" членкині НСПУ, заслуженої вчительки України Оксани Тебешевської.
Валентина Корнійчук — учителька, майстриня поетичного слова, просвітянка, членкиня Союзу українок. Зі шкільних років писала вірші. Вони були надруковані в збірнику «Відлуння», часописах «Перевал», «Тижневик Галичини», «Новий час», «Дзвони Підгір’я» та ін.
У 2011 році світ побачила перша збірка поезій — «Причетність». Упорядкувала та видала книжку спогадів «Причали мої за обрієм…» , присвячену пам’яті поета і перекладача Василя Ганущака (2014), зібрала матеріали до книжки Василя Ганущака «Жбан запашного напою» (2017; упорядник Євген Баран). І ось нова збірка віршів «СвітлоТінь».
У книжці авторка представила читачеві широку панораму тем, мотивів, змалювала складний і багатогранний світ і себе у ньому, природно поєднала минуле з сучасним. Минуле для авторки — це не просто пам’ять, а одвічний поклик крові, степу, отого, де, за словами Ліни Костенко, «оживає пісня // давно занімілих племен». Кожен рядок, у якому Валентина Корнійчук пише про дитинство, юність, родину (розділ «Я почалась із листопада»), освячений великою любов’ю до бабиної «хати-сирітки», що «соломою пахне» і пам’ятає слова молитви і мудрі повчання («У бабиній хаті…»); вдячністю батькам за подароване життя, за «бурштинову <…> коштовність // Травинки кожної, листка», за «чорнобривців філігранність і вишуканість хризантем» («Я почалась із листопада»). І це не просто перелік художніх маркерів дитинства і юності, а поетичне оприявлення відвічного тяжіння серця і душі до материнської любові, до отчого порога, до рідного краю, чуття свого глибинного коріння. До щему хвилюють рядки, у яких духмяно пахнуть акації юності і «кадр за кадром» «прокручує життя свідомість», а в ньому – «Застигла на пероні // Мавка степова» (оригінальна образно-метафорична номінація) — безборонна і зовсім юна душа («Моєї долі там засіви і жнива»); пахучий мед бабунь Наталії та Антоніни, мамин оберіг – вишита сорочка, на якій «хрестики збирались (яка свіжа і тепла метафора!) у малюнок древній», а на ньому серед звичних зелених і жовтих кольорів «хрестик фіолету» («Вишита сорочка») — щось особливе, що виокремлює суто мамине, неповторне і єднає два світи в душі ліричної героїні-авторки — цей і той, у якому вже назавжди поселилася найдорожча людина; «кохання несподіваного дар», який «усмішкою лукавою сяйнув» («Моїх очей холодні їжачки»).
Поезія для Валентини Корнійчук — це духовна субстанція, у якій злилися воєдино розум і серце. Саме вона ошляхетнює світ, вигоює зболену думку, засіває зерна надії на добро. Оригінально описала авторка процес творення віршів:
Завжди, неначе вперше і востаннє,
Вбираєш в душу так, як віддаєш.
В дровітні слів метафор, рим шукаєш,
Пасеш рядки, як коней на світанні.
Слова — дрова, рядки — коні. Які оригінальні номінативні метафори! Читаєш, а уява відразу малює велетенську купу різної форми, кольору дров-слів. І просто дровами вони будуть доти, поки вміла рука не вискладає із них дивовижно-примхливі візерунки на долонях життя – поетичні рядки, які повинні бути вільними від пут. Життєрадісно-оптимістичне у них завжди поряд із сумовито-холодним. Чи не ці протилежності є визначальними для руху, поступу, оживання? Та навіть, коли муза печальна, «плачуть вікна дощами», «словам стає зимно», поет творить: З листя складаю строфи, Хризантемова рима… «Муза моя печальна». Чудові зорові образи! Не позичені, а власні (за Лесею Українкою). Це і є справжня поезія. З неї випромінюється світло, яке не здатні заступити навіть зловіщі тіні.
У поезії Валентини Корнійчук органічно поєднані глибокий ліризм і філософські роздуми про світ, людину, час. Особливо загостреним, іноді аж болісним, є відчуття незворотності кожної миті життя, яка, за словами Романа Лубківського, «немов метелик, ледь в руках дзвенить». Звідси — елегійно-скорботна тональність рядків («зимую з ялинкою вдвох», «вже поза межами віків – далекий ти», «відлетів ти за обрій, рідний…»), бо ніяк не загоїти смуток від втрати рідних, які уже ходять небесними стежками («А твій чумацький шлях// розкинувся у небі») і лабіринтами наших спогадів, де «палає й не згорає пам’яті заклятий міст»: Заклятий, заворожений на віки вічні. По той бік ти – мене по цей іще тримає Бог… «В. Г.» Антитеза передає драматизм втрати і радість (як рятунок) воскресіння людини у Слові — «глибокому, як коріння, і легкому, як перший сніг» («В.Г.»). У збірці є різні за змістом і формою вірші (ліричні, драматичні, наративні, сповідальні; римовані, вільні), але всі вони поєднані любов’ю до рідної землі, до свого народу, вірою у світле воскресіння добра, тугою за справжнім і пошуками суті, яку авторка заповзялася шукати в усьому (і в собі також!).
Про іншу збірку поезій Валентини Корнійчук "Причетність", яка побачила світ 2011 року, — в огляді Ольги Івасів "Жінка в рамці сучасної реальності".
