Іван Семенович Клейнота в наші дні Перша частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ".
Друга частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина II. Угорники".
Третя частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина III. Підпечери".
Отож 20 вересня 2020 року я навідався до Івана Семеновича Клейноти і почув з його уст захопливу розповідь про пережите. Виявилося, що переді мною не випадковий помічник підпілля ОУН, а член ОУН зі стажем п’яти років боротьби. І не рядовий підпільник, а зв’язковий між обласними проводами ОУН — Станиславським і Тернопільським, а понад те — ще й повстанець УПА із сотні «Причепи» (Катамай Микола). Ось його розповідь:
— Народився 22 червня 1928 року в селі Підпечари. В ОУН я вступив ще школярем. Того дня я був у школі, коли приїхали німці і всіх учнів нашого класу взяли на машину, щоб вивезти на роботу в Німеччину. Привезли у Станислав — нинішня вулиця Лепкого була повна дітей, звезених із сіл. Була довга колона і нас поставили в кінці колони. Але сільський і районний старости отримали повідомлення про вивезення школярів і прибігли у Станислав, підійшли до нас і сказали: «Потихеньку по одному непомітно втікайте», і ми повтікали — лишився лише один наш найменший однокласник. Його німці взяли потім у приміщення для перевдягання. Але він був такого малого зросту, що німці не мали таких малих розмірів ні одягу, ні взуття, тому його відпустили додому.
Повернувшись зі Станислава, я того ж дня отримав перше завдання від підпілля, хоча мав лише 15 років. Тоді пішов на зв’язок від Станислава до Тернополя. Далі виконував зв’язок регулярно. У селі були визначені три коні на зміну, і я весь час ними їздив зв’язковим. Так їздив за німців, так ходив і за москалів. Пізніше мене залучили до сотні «Причепи». У сотні отримав зброю і псевдо «Шабля».
Після закінчення війни стало дуже важко. Москалі з війни кинули армію на Галичину і заповнили гарнізонами всі села. Восени 1945 року прийшов наказ не стріляти москалів. Бо москалі ніде поза населеними пунктами не зупинялись — тільки серед села, займали 3-4 хати і кругову оборону, а жителі села ставали заручниками. А в повстанців не було ні зброї, ні набоїв, ні харчів, ні обмундирування. Тому й прийшов наказ від командування припинити бойові операції. Але сотенний «Причепа» наказу не слухав — влаштовував засідки і наскоки, в яких і добував необхідне. Зброю, боєприпаси та все інше необхідне ми здобували самі. Я спочатку мав москальський автомат, але той був важкий і незручний, а потім мав німецький автомат. Ідемо на похід, а сотенний питає: «Хлопці, як патрони?». Відповідають: «Та ми сушили на сонці». Прийшли, треба стріляти, а патрони не стріляють. Або стріляють із запізненням, коли відкриваєш затвор, щоб подивитись — чого не стріляє. Порох відволог, тліє й вибухає із запізненням. Тому щоразу на перепочинку давав сотенний команду: «Сонце блисне — сушіть патрони». Сотенним «Причепою» був Микола Катамай із Ямниці. Тож він завжди під час переходу з Чорного лісу за Дністер коло Ямниці відлучався додому.
Але з роками повстанці гинули і вибували через поранення. Восени 1946 року в сотні залишилось не більше 30 стрільців, і тих зимою довелось розпустити. Пішов додому і я. З «Причепою» залишилось 5 вояків. Їх оточили в хаті, де вони загинули в бою з НКВС, повбивавши багатьох енкавеесівців.
Після розпуску сотні я опинився в місцевій боївці, переховувався в лісі, часом приходив додому. На старий Новий рік 1948 року настала відлига і йшов дощ. Сховавши зброю, я прийшов увечері з лісу додому і довідався про перебування в схованці тих трьох повстанців. А залишатись на одному місці впродовж тривалого часу було небезпечним через можливі доноси сексотів чи отримання МДБ інформації від захоплених і катованих підпільників. Необхідно було регулярно змінювати місце постою. Тому я пішов до них і попередив про необхідність негайного переховання. Криївка була ненадійна — між стінами в стайні. Вони пообіцяли піти вночі. Однак чомусь залишилися, а вночі випав сніг і було неможливо непомітно кудись перейти. Зранку вже була облава, мене схопили в батьківській хаті.
Капітан НКВС хотів мене зразу застрелити, але слідчий — капітан МДБ не дозволив стріляти, бо хотів щось у мене випитати. Далі був бій, з якого повстанцям не вдалося вирватись. Москалі ракетою запалили стайню — все горить... Загинули 3 москалі і 3 повстанці. Мене взяли допитувати в гарнізон, що був у хаті вивезеного в Сибір священника. Щоб родину не катували, я сказав, що видів і знав про переховування повстанців. Мене лупили 3 дні. Хоч я все взяв на себе, мене катували. Хотіли випитати про підпілля, тому капітан не дав застрелити мене. Мене нещадно били аж до непритомності, викликали сільську медсестру — щоб привела мене до тями. Далі її вигнали, а мене знову катували до непритомності. Таким кинули в пивницю, і коли винесли з пивниці до кухні — не пам’ятаю. Не пам’ятаю, як лили на мене воду. Опритомнів, увесь мокрий, дуже хотів пити. Відкриваю очі — коло вікна сидять два автоматники. Випросив у них баньку з водою. Вони дали і я перекинув ненароком воду на себе — побиті руки не слухались, але ковток ще встиг зробити. Коли пустили до мене медсестру, вона принесла молока, яке їй дозволили мені дати. Але я взяти молоко не міг — так руки були побиті. Тому вона напоїла мене зі своїх рук і шепнула, щоб я тримався і нікого не видавав. А прийшла друга ніч — знову катували всю ніч, і так само третю. Як на четвертий день мене повезли у Станислав — був глибокий сніг.
Привези в колишню ґаздівську хату на Софіївці. Полковник (насправді підполковник Зибанов. — Авт.) з родиною і дітьми жив на другому поверсі, а на першому — допитував і катував підпільників. Тож жінка і діти вдень і вночі чули стогін і крики катованих. Там у підвалі було напхано багато людей (Вовчук, інші односельці та жителі інших сіл). Камера була така повна, що всі стояли, а я не міг стояти. Тож вони всі стояли, а я лежав. Ні сидіти не міг, ні говорити не міг — нічого не міг. Мене забрали на перший поверх, скатованого і немічного кинули на підлогу в сінях. Привезли якусь поранену дівчину, кинули її мені на ноги і кричать до неї: «Ґдє праваднік? Скажи, ґдє праваднік?» Вона при захопленні стрілила собі а скроню з пістолета, але вижила. Дівчина не могла говорити, тільки стогнала і час від часу дригала ногами, тож вони продовжували її катувати. Ноги її були в гарних червоних чобітках. Я знепритомнів. Коли опритомнів зранку — бачу: вона вже мертва і вже боса: чоботи з неї кати вже вкрали. Тижнів через два мене вивезли у станиславську тюрму.
Колишній будинок станіславського РВ МДБ на вул. Миру, 136
Пам’ятаю камеру в станиславській тюрмі — №19. 26 квітня 1948 року мені й татові трибунал дав по 25 років концтаборів і ще 5 років позбавлення прав. Ще й казали, що нам пощастило, бо наприкінці 1947 року відмінили смертну кару і тому нас не розстріляли. Батько був інвалідом — у нього не служила ліва нога, але його відправили в концтабір. А мене ще рік мене тримали в обласній тюрмі, ще допитували то полковники, то генерали. Однак я нічого їм не сказав, і мене відправили етапом у концтабір. Коли привезли в Дудінку, там уже лежав сніг. Звідти перегнали в Норильськ.
В таборі була цинга, у в’язнів випадали волосся і зуби. Їм від цинги варили вільху і давали пити відвар, але він мало помагав. У табір привозили саньми морожену бульбу, оленів на м’ясо. Естонці й латвійці були слабшими і вмирали, а литовці й українці були живучіші.
Був там і француз — приїхав до СРСР із Франції вивчати комунізм. То його комуністи кинули в концтабір на 10 років для повного і всебічного вивчення комунізму. Той француз попав у нашу бригаду. Ми будували нікелевий комбінат. Я мав професію столяра. В тому ж таборі пройшов курси на електрика — вночі не спав, а ходив на курси і вчився.
Після смерті Сталіна ми підняли всі табори на страйк, домовившись попередньо. На роботу не пішли водночас. Вони стали стріляти, але ще гірше зробили — ми згуртувались. Ми шпіків між собою знайшли і ліквідували їх. І в Москві дійшло, що треба щось міняти, і генералів повиганяли. Приїжджі з Москви начальники вмовляли припинити страйк, кажуть: «Все, що ви робили, то ви робили вимушено, і ми вам прощаєм, бо ми будемо робити порядок».
Після того почали випускати з таборів. Спочатку випустили німців і японців. Коли випускали нас, зробили заборону повертатись у свою область. Батьки були вивезені в Томську область, і мені дали 8 років заслання в Томській області — село Зирянка Зирянського району.
Працював на тартаку. Начальник місцевого КДБ спробував завербувати в донощикия. Вербував крайнє підло — брехнею і шантажем: «Твого тата діти в партії можуть бути і на посадах, а твої — не будуть. Ти взяв з тата гріхи, твій тато чистий, а ти замазаний. А будеш на нас робити — тобі все пробачать». Проте я не здався.
Попри зароблені в концтаборах і засланні болячки, Іван Семенович не втратив оптимізму і почуття гумору
Після відбуття заслання в Томській області приїхав у 1965 році в рідне село — на роботу не беруть і не прописують. Тоді ніде по області не брали на роботу і не прописували. Начальник на ТЕЦі в Калуші взяв на роботу, але гуртожиток не дають — бо не прописує міліція. Пішов у міліцію до капітана: «Я ж там не краду, там працюю, тож припишіть». А він відказує: «Як припишу — мене завтра з роботи виженуть». Мусів я поїхати у Станислав в управління КДБ, сказав черговому на вході, той зателефонував і послав на 4 поверх у кабінет. Пояснюю: «Паспорт є, але російський, треба прописати». Вони між собою переговорили і відправили додому. Наступного дня після роботи комендантка гуртожитку чекала на мене і сказала дати їй документи. Але вернулася без прописки і я мусів сам іти в міліцію, де дуже важко, але вдалося умовити капітана.
Після ТЕЦ працював на «хлорному». Пішов на пенсію в 65 років.
Я з Сибіру вернувся, мені начальники тицяють судимістю, а я їх питаю: «А ви чого не йшли в повстанці, а ховалися?».
Де ми зброю брали? У ворога. Навіть діти зброю і набої діставали. От якось один москаль зі Станислава стріляв з дубельтівки на городах зайців, далі сів, поклав рушницю і закурив, а малий хлопець — молодший Вовчук тихенько підкрався і вкрав рушницю. Так рушниця потрапила до повстанців.
Радянська пропагандистська машина працювала проти УПА і її колишніх вояків, щоб вони зрікались ідеї незалежної України. Кадебісти провокаційно казали:
«Якого дідька ти туди (тобто в УПА. — Авт.) ходив? Ті, що тебе туди посилали, самі при посадах і дітей віддають у російську школу».
Але вони брехали, бо винищили організаторів УПА, і ті не могли сидіти на посадах і посилати власних дітей у російську школу. Діти засновників УПА були на сибірському засланні, відвідували єдину там наявну школу — звісно ж, російську. Як син засновника УПА на Галичині Богдан Луцький чи син командира УПА Юрій Шухевич.
І навіть у цій своїй брехні кадебісти не розуміли, що не чийсь наказ відправив у ряди ОУН і УПА Івана Семеновича Клейноту, а послала любов до рідного народу і необхідність його захисту від окупантів. Адже патріотичний вибір героїв окупанти прирівнювали до власного примусового відправлення терористичним комуністичним режимом на Західну Україну в ряди облавників МДБ для боротьби проти ОУН і УПА, а ідейність організаторів УПА вони міряли за безмежною підлістю власного начальства, жертовність же підпільників і вояків УПА оцінювали за власною вислужливістю і безпринципністю.
Попри зароблені в концтаборах і засланні болячки, Іван Семенович не втратив оптимізму і почуття гумору. Наприклад, у розмові з ним я назвав ім’я Сталіна, на що Іван Семенович із серйозним обличчям сказав: «Він мені допоміг». «Чим допоміг?», — цікавлюся, — і чую відповідь: «А вмер, і мене випустили». Тож, перефразовуючи гасло плакату радянської пропаганди тих часів «Дякуємо товаришу Сталіну за щасливе дитинство!», від імені Івана Семеновича можна сказати: «Дякую товаришу Сталіну за молодість у катівнях, концтаборах і сибірському засланні!».
Про життя ветерана в незалежній Україні розповіли його донька із зятем, показали мені фотографії з газети «Вікна» про вітання Івана Семеновича з 90-річчям міським головою із заступницею і ветеранами з Братства УПА.
Також фотографію Івана Семеновича на бульварі Незалежності на День прапора України в 2017 році зробив хтось із калушан і розмітив на сайті як зразок стійкості й незламності ветерана.
Тема катівні станіславського районного відділу МДБ піднімалась у публікації Любові Загоровської «Замордовані у підвалах навколишніх будинків». Тож я відвідав Софіївку і зустрівся з хазяйкою будинку №134 на вулиці Миру Іванною Василівною Осадцою. З розмови з нею та огляду території стало зрозуміло, що в публікації Любові Загоровської сфотографований будинок №134 — це не колишній будинок районного відділу МДБ з кабінетом начальника, а сусідній, який також використовував Станіславський РВ МДБ як підсобне приміщення для проживання охорони й утримання в’язнів. Сам же райвідділ МДБ розташовувався в сусідньому (за 5 метрів) будинку №136. Ці два будинки та третій через дорогу (його знесли при будівництві школи-ліцею №20 і тепер на його місці — заасфальтований шкільний майданчик) стояли відокремлено на окраїні Софіївки. Вони використовувались МДБ і були огороджені колючим дротом, а після ліквідації Станіславського району в 1959 році були віддані під квартири. Нові жильці будівлі колишнього райвідділу МДБ навряд чи знали про колишню катівню, в якій на другому поверсі дружина і діти начальника слухали зойки і стогони катованих на першому поверсі та виростали зі справжнім радянським відчуттям гуманізму.
Мене ж цікавив передусім підвал будинку №136, але господарів його не було, а сусіди розповіли, що зараз там немає підвалу — все залите бетоном, який марно пробували довбати колишні власники. Тобто немає вже що оглядати.
(Далі буде)
Олег Петрович Дрогомирецький, м. Калуш
