Максим часто приїжджав у Голинь і висловлював вдячність за допомогу ЗСУ «Перше жовтня. У селі великий празник — Покрови Пресвятої Богородиці. А для нас він ще був щасливішим, адже нарешті з Італії приїхала моя мама. Тому збирали родину в мене за великим столом. Це була приблизно перша година обіду. Проте нам вистачило десять хвилин на зустрічі та теплі обійми», — пригадує зі сльозами Василина Яцук.
Тоді подзвонила Максимова мама Ірина, яка без упину кричала, що її син загинув.
«Моя мама включила гучномовець — і тоді мову відняло у нас всіх. Ми не знали, що першочергово робити: куди дзвонити, кого питати... Був великий страх, як це сказати сестрі, — вона ж вагітна. Тому вирішили поїхати до неї у Хмельницький, але дуже переживали, щоб за цих кілька годин дороги їй хтось уже не сповістив, або щоб в Інтернеті не побачила».
Перед тим, за словами Василини Яцук, заїхали до бабусі Стефи, котра якраз приймала гостей і запрошувала до святкового столу. Вона вирішила теж поїхати з усіма до онуки. Дорогою зателефонували до Мар’яни, що мама дуже хоче їх з сином побачити. Вона радо чекала гостей, не підозрюючи про новину. У Хмельницькому родина викликала «швидку» і попросила приїхати під будинок, адже переживали за ненароджене немовля. Водночас між собою узгоджували, хто має сказати про загибель Макса. Вирішили, що мама.
«Вона бачить, що на обличчях немає радості, але перші секунди не йме віри у почуте. Важкий був день рік тому, навіть спогади дуже важкі, бо знову в пам’яті ті емоції, а в серці біль. Сум і тягар щоразу мене супроводжує, коли приїжджаю до сестри. Згадую в голові ті події, підсвідомість не може змиритися. Хотілось би з ним попити кави, послухати його цікаві розповіді, а не тишу на могилі. Для нас Макс людина з великої букви — він Герой, адже приїхав із-за кордону, щоб захищати свою землю. Та й після війни хотів надалі служити в ЗСУ».
Співрозмовниця пригадує останню відпустку Максима. Він тоді приїжджав у Голинь, бо ремонтував машину, на котру скидалися її односельці.
«Хотів все встигнути. Надійніші плити взяти для бронежилета. Мар’яні «закривав» важливі питання, зокрема, по новій квартирі. Макс був у Голині щоразу, коли приїжджав з війни. Ми готували стіл, бо він любив смачно поїсти. Завжди на запитання, що б хотів смачненького, відповідав: «Запечи мені, будь ласка, качку і приготуй салат цезар». Тому я з радістю шукала домашню птицю, маринувала м'ясо на шашлик та коропа, який смажили на диску. Нам страшно було навіть слухати, наскільки людина була безстрашною. Але завжди із відкритим ротом, як первачки, чекали на воєнні розповіді. Одного разу він пригадав про загибель 12 побратимів. Він з іншими вночі ходив забирати тіла. Не можна було ні ліхтариками світити, бо ворог був близько та працювали тепловізори, як несли цих хлопців. Завжди розумів, що може загинути, тому важливо родичам віддати хоч тіло».
Максим Дячук був дуже мужнім, як зовні, так і духом. Два метри росту, під сто кілограмів ваги, голубоокий та цілеспрямований у своїх бажаннях і діях, зокрема, захисті країни, розповідає Василина Яцук. Він дуже пишався українцями, які в час повномасштабної війни згуртувалися та допомагали військовим.
«Ми хотіли купити йому машину на передову, бо для виконання завдань, вивозу поранених та загиблих транспорту не вистачало. Наші голиняни були дуже активними, швидко зібрали потрібну суму, плюс ще приносили продукти та побутові речі, щоб завантажити автомобіль. Макс все казав, що вони пропали б без нас і тішився нашим селом. А я переконувала, що ми без таких, як він, не вижили б. Максова мама Ірина втратила найголовнішого чоловіка у своєму житті, який був опорою у всьому. Завжди хотів, щоб вона уже повернулась з Італії та няньчила онуків. Вони з Мар’яною тепер один для одного розрада та підтримка».
За словами Василини, кожен до війни «варився» у своїй сім’ї та турботах. Після лютого 2022 року їх об’єднали молитва, допомога та переживання за захисником, а зараз — спільне горе. Перед народженням Даринки вона ходила з сестрою у лікарню та старалась хоч якось відірвати від поганих думок. Тепер довгоочікувана донечка для сім’ї Дячуків є її хрещеницею.
«При можливості приїжджаю до сестри, щоб провести разом часом, особливо із дітьми. Моя донечка Єва також любить такі подорожі. Боляче спостерігати за Мар’яною, а також за племінником. Владику дуже не вистачає тата: він навіть, хотів, щоб його могилу розкопали, щоб ще раз побачити. Часто, хоч вона ще і не розуміє, розповідає Даринці про нього…»
Як раніше писали «Вікна», хмельничанин Максим Дячук рік і сім місяців служив молодшим сержантом у 109 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 гірсько-штурмовій бригади «Едельвейс». Був зв’язківцем. Відбивав наступ на Київському, Житомирському та Донецькому напрямках. Загинув 30 вересня 2023 року в населеному пункті Берестове Бахмутського району Донецької області. Внаслідок артилерійського та стрілецького бою отримав поранення голови. Похований на Алеї Слави у місті Хмельницький. У нього залишилися, мама, дружина, два сини та донечка.
Спогади дружини Мар'яни Дячук — в публікації "Після смерті Макса всі свята роблю заради дітей".
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
