Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина III. Підпечери

Переглядаючи в архіві УСБУ Івано-Франківської області справу 6465П на підпільника ОУН жителя села Боднарова Старчевського Федора Михайловича, 1907 р. н., в пакеті речових доказів (аркуш 164-ї справи) виявив записані на картці учнівського зошита 3 пісні-балади.
Переглядів: 783
Повстанський пантеон у Підпечерах

Перша частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ".

Друга частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина II. Угорники".

Частина III. Підпечери

Останнім селом з повстанських балад залишилися Підпечари (нині — Підпечери).

На обласному краєзнавчому сайті наявна інформація про пам’ятник трьом героям пісні:

«У день Покрови Пресвятої Богородиці та з нагоди 70-річчя утворення УПА у с. Підпечери відкрито та освячено пам’ятний знак Борцям за волю українського народу. З цією важливою подією громаду привітав сільський голова с. Підпечери Ярослав Клейнота, ветеран УПА із с. Підлужжя Олексій Дмитрик, мешканець села Йосип Вовчук, інші гості. А по завершенні офіційної частини тут лунала українська пісня у виконанні місцевого хору.

Імена керівника Станіславського райпроводу Дмитра Дячишина, стрільців УПА Дмитра Склепового та Івана Мельниченка увічнив у камені та граніті житель села Євген Якимів. Кошти на його спорудження зібрала громада села, допомогли й меценати. Постамент встановлено по вулиці Франка при дорозі. Відтепер кожен, хто їхатиме цим шляхом, зможе вшанувати пам’ять цих трьох відважних юнаків, а в їх особах усіх борців за волю і незалежність України».

Пам'ятник трьом героям балади №1 в селі Підпечерах

Я попередньо через Ярослава Єфімчука зв’язався з жителем села Йосипом Васильовичем Вовчуком, який повідомив, що в селі збереглася пісня №1. Періодично її виконує сільський хор, а на місці описаного в пісні бою поставили пам’ятник. Йосип Вовчук також погодився показати все і розповісти. 3 липня 2020 року я навідався в село Підпечари, і з перших слів почув, що Ярослав Єфімчук був співавтором книжки «Мартиролог», до якої внесена інформація про повстанців. Поки господар перевдягався, його дружина пригостила мене чаєм, прочитала всі три пісні та опис мого візиту в Угорники, після чого їй на очі навернулися сльози. Я запитав, чи не може вона розповісти щось про той бій, однак вона відповіла, що знає про нього тільки зі слів чоловіка.

Подаю розповідь Йосипа Васильовича.

Йому тоді було вже 10 років і він добре пам’ятає той день 15 січня 1948 року, коли зранку наскочили еМДеБісти та почали обшуки. Через це він уже не пішов на дев’яту годину до школи. Карателі мали докладний опис повстанської криївки (між подвійними стінами), тому шомполами проколювали стіни, і швидко зрозуміли, що накинулись не на ту хату, хоча ще шомполами проколювали і долівку в хаті, і землю на подвір’ї. Їхня помилка була спричинена відомими їм орієнтирами (які вони називали вголос) — криницею і дубом.

Тож далі вони пішли на протилежний бік від дуба до хати з прибудованою шопою, яка і була місцем сховку. Тепер тут стоїть нова хата — друга хата від пам’ятника, першої хати тоді не було, а на місці електричного стовпа ріс старий дуб. Старший лейтенант і сержант взяли вуйка і повели до шопи. Тільки відкрили двері до шопи, як повстанці застрелили обох МДБістів і забрали автомат. Втекти повстанці вже не могли, бо солдати оточили все довкола, зокрема просто хати Вовчуків лежав кулеметник за купою прикопаної бульби, який під час бою стріляв по повстанцях. Усе ж повстанці спробували прорватись одночасно в три різні боки, але жодному пробитись не вдалось, бо довкола були «москалі», тому повернулись і зайняли оборону. Запеклий бій тривав увесь день до вечора, була величезна кількість убитих і поранених МДБістів.

Давня криниця, на задньому плані — Вільшина

Але повстанці мали проблеми зі зброєю і боєприпасами, бо економили набої і гранати. Гранати, які вони кидали, чомусь не вибухали. Після бою сільські хлопці збирали їх — то були німецькі гранати без детонаторів, яких так бракувало повстанцям під час бою, тож вони просто так відлякували противника. Несені МДБістами втрати дуже розлютили їх і вони нам кричали: «Ще одного якого молодого лейтенанта вони вбили, бачите, кого ви годували!?» На все життя запам’яталися загиблі того дня.

Першого ж убитого Йосипу Вовчуку довелося бачити в 1944 році, зразу як прийшли «москалі». То був молодий хлопець із зав’язаними назад руками: він утікав у полі між Підпечарами й Угорниками, а солдати стріляли в нього, як у зайця. І застрелили. І досі не може забути, які чисті блакитні очі були в загиблого невідомого юнака.

Йосип Васильович Вовчук показує пам’ятник, хата справа розміщена на місці старої хати з шопою, в якій оборонялись повстанці

Тоді ж забрали тата в «трудармію». Тримали за колючими дротами в концтаборі, влаштованому під відкритим небом у Станиславі в парку на нинішній вулиці Чорновола. Йосип Вовчук з мамою відвідували Станислав і передавали татові їжу крізь колючий дріт. Тата не змогли забрати на фронт через перенесену в дитинстві травматичну ампутацію вказівного пальця правої руки. Хоча, напевно, узяли б і з таким каліцтвом, якби він записав дійсний 1905 рік народження, а не вигаданий 1904, а так його як старшого — 40-річного — і непридатного для призову забрали валити тайгу в Читинській області. Мама залишилася на руках із трьома хлопцями: 14-ти, 10-ти і 6-ти років. Було їм дуже важко, а тато приїхав аж через два роки, і то лиш у відпустку. Але залишився вдома і не повернувся в «трудармію» попри ризик ув’язнення за «дезертирство».

…Йосип Васильович вивів мене з хати, провів метрів зо 30 до роздоріжжя, показує встановлений на Покрову в 2012 році з його ініціативи пам’ятник та ушкодження на одній з меморіальних плит через причіп трактора, тож пам’ятник довелося ремонтувати. З любов’ю витирав порох з меморіальних плит і розповідав, що двох повстанців у пісні названо на ім’я і прізвище, а третього — «Стадником». Хоча в селі таке прізвище поширене, однак у пісні вжите прізвисько, бо прізвище повстанця було Склеповий. Тому Йосип Васильович деякий час сумнівався, як написати на пам’ятнику, але все ж написав прізвище.

Тіла загиблих повстанців МДБісти привозили в центр села і скидали для огляду під магазин, а потім — відвезли в Софіївку. Там нібито їх закопали на болоті неподалік від катівні МДБ. У роки незалежності активісти, серед яких був і Йосип Васильович, пробували знайти поховання, проте в умовах суцільної забудови території це було неможливо. Тож у «Мартиролозі» неправильно місцем поховання вказані Підпечери.

До розмови приєднався місцевий мешканець Богдан Мохняк, який розповів:

— Мені тоді був один рік, тож події того дня знаю з розповіді матері. Москалі спочатку заставили розібрати загати (в ті часи стіни хат на зиму утеплювали загатами з листя. — Авт.), проколювали шомполами стіни й долівку, заставляли копати долівку під ліжком. На це мати відповіла: «Вам треба — ви й копайте!», а москалі за ці слова пригрозили її вбити. Далі розпочався бій, який тривав цілий день, було багато вбитих москалів, багато було їх і поранено. Тому солдати багато разів забігали в хату і забирали зі скринь постільну білизну — для перев’язування ран.

Богдан Мохняк показує давню криницю, на задньому плані — електричний стовп на місці старого дуба

Далі Йосип Васильович провів мене до колишнього художнього керівника Будинку культури Ольги Онуфріївни Івасюк, яка написала на аркуші ноти першої пісні та наспівала її.

Були деякі відмінності в тексті — вочевидь, при записі підпільниками закралися помилки. Всупереч сирості текстів пісень на знайденому в архіві аркуші, сама пісня й особливо її виконання виявилися напрочуд досконалими. Виконавиця повідомила, що пісню раніше неодноразово виконував сільських хор на святкових заходах. Однак уже 5 років у селі немає художньої самодіяльності. Хоча диск із записом пісні повинен зберегтися в колишнього директора Будинку культури, але він проживає в Івано-Франківську. Другої ж повстанської пісні ніхто в селі не знає.

Ноти пісні №1

Заодно Ольга Онуфріївна вказала відмінності в тексті пісні, яку виконує сільський хор. Ось автентичний текст пісні (виділені відмінності від архівного варіанту):

В четвер темний ранок,

туман налягає

село Підпечари

москаль облягає.

Хату у вільшині

кати обступили

і хатнього хлопця

катували-били.

Били-катували,

щоб хлопець признався,

але кат московський

нічо не дізнався.

Пішли до стодоли,

почали шукати —

повстанці-герої

почали стріляти.

Вбили лейтенанта,

автомат забрали,

за більшовиками

серії пускали.

Стадник — хлопець бравий,

автомата взявши,

за більшовиками

на дорогу гнався,

а Дмитро Дячишин

з мавзера стріляє,

ні одного ката

в шопу не пускає.

Іван Мельниченько

за більшовиками

біг аж у вільшину

босими ногами.

Чорний ворон кряче

по всій Україні,

за Статником плаче

родина в Сибірі.

По всій Україні

чорний ворон кряче,

а за повстанцями

вся родина плаче.

За Дмитром Дячишином

мати умліває.

А його сестричка

сльози витирає.

Дим в гору стелився —

вечір догорає,

сім катів забито,

а восьмий конає.

А за повстанцями

плачуть їх дівчата —

ох, червоний кате,

буде тобі плата.

Далі Йосип Васильович почав розповідати про події другої пісні. Повстанці за селом мали бункер. Одного дня надвечір вони натрапили на засідку в полі за селом, у місцевості під назвою Перелуччя. Провідник “Карий” (Бо́рис Михайло) вочевидь був поранений на краю поля і, щоб не потрапити в руки ворогів, підірвався гранатою. Вибух гранати розірвав його вщент, опісля вдалося зібрати для поховання лише незначні рештки. А “Спис” — це Веляник Дмитро приблизно 1909 року народження (вулична кличка “Мічка”). Тож Борис підірвався гранатою, а “Спис” був молодий, менший і спритний, і тікав у ліс, добіг до краю поля, збіг схилом до потічка, перескочив потічок, далі побіг на підйом до лісу. Але не добіг, коли його застрелили, не добіг до лісу лічені метри. В роки незалежності поставили були хреста і проводили відправу, але то було не зовсім на місці загибелі провідника Карого. Там зараз розоране поле без жодного сліду, тому й неможливо зорієнтуватись, та й немає що показувати, тож немає сенсу туди йти.

Йосип Васильович ще розповів, що він разом з іншими односельцями переносили поховання повстанців з різних кінців села на цвинтар у єдиний пантеон, ініціатором перепоховання був греко-католицький священик Скрипник Петро Михайлович. Перепоховали тільки тих повстанців, родичі яких дали згоду на перепоховання.

Я подякував Йосипу Васильовичу за вичерпну інформацію і попросив повідомити мені для відеозапису, коли будуть виконувати пісню в селі з нагоди якихось урочистостей, або поділитися записом, якщо отримають запис від колишнього керівника хору.

Повстанський пантеон на цвинтарі Підпечер я оглянув уже самостійно. На меморіальних стелах центрального монумента пантеону знайшов імена всіх згадуваних повстанців. Сама ідея пантеону є феноменальною. Вважаю Підпечери прикладом для інших сіл. Адже тільки в частині галицьких сіл є меморіальні плити з іменами борців за волю України — переважно біля символічних могил. Але в більшості сіл, на жаль, немає пам’ятників повстанцям і не увічнені їхні імена.

Назвав Йосип Васильович також ім’я людини, котру в селі вважають автором пісні №1. Це Йосиф Онуфрійович Веляник, колишній учитель місцевої школи, який не входив до підпілля ОУН.

Ще одним запитанням стала особа згаданого двічі в пісні хатнього хлопця. І тут я почув таке, що перевернуло всі мої плани. Виявляється, це двоюрідний брат Йосипа Васильовича —Іван Семенович Клейнота. І вуйко Йосипа ВасильовичаСемен Олексійович Клейнота, котрого МДБісти вели як заручника до шопи з повстанцями, був батьком цього «хатнього хлопця». Сина разом з батьком було засуджено на 25 років концтаборів тоді ж у 1948 році, а маму з малими дітьми вивезли в Сибір (у Томську область). Івана Клейноту катували спочатку в селі в резиденції священика білястарої церкви. Там розташовувався гарнізон МДБ: священника вислали на Сибір, а резиденцію використовували і як тюрму, і як катівню, і як місце проживання для гарнізону. Будівля була мурована з цегли, вкрита бляхою, тому була надійною для оборони у випадку бою. Там його дуже били, потім узяли в тюрму на Софіївці і там ще катували, але вже не так люто. Попри катування, він нічого не розповів, хоча було що. Адже був серед останнього призову до УПА (в 1947 році), але тоді молодих (ну ж 1929 рік народження. — Авт.) відправили додому і сказали: «Ідіть хлопці, вас тут ніхто не бачив». Потім Іван відбув концтабори, повернувся, поселився в Калуші, де й досі живе. Недавно приїжджав у Підпечери на похорон молодшого брата. А взагалі він — на пенсії.

Ця інформація збурила в мене бажання зустрітися з героєм пісні, а також ознайомитися з архівною справою на нього. Ось так історія отримала новий оборот.

Права стела монумента

Ліва стела монумента

У згадуваній книзі 2 видання "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область" я знайшов додаткову інформацію про обох повстанців (без згадки про долю їх родин):

с. 826: "Бо́рис Михайло Йосипович, 1914, с. Підпечери, пропагандист кущової ОУН, Карий, загинув 12.09.1948, с. Підпечери”.

с. 832: "Веляник Дмитро Григорович, 1912 с. Підпечери, охоронець кущової ОУН, Степовик, загинув 12.09.1948, с. Підпечери”.

А у вищезгаданому "Мартиролозі"на с. 264 наявна дещо відмінна інформація:

"Бо́рис Михайло Йосипович (Карий), 1914-12.09.1948, стрілець УПА. Похований у Підпечерах”.

"Веляник Дмитро Григорович (Степовик), 1912-12.09.1948, охоронник  кущової ОУН, похований у Підпечерах".

У вище згаданій книзі 2 видання "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область"вдалося довідатись додаткову інформацію про повстанців:

с. 951: "Склеповий Дмитро Олексійович, 1926, с. Підпечери, стрілець боївки Станіславського райпроводу ОУН, Горопащий, загинув 15.01.1948, с. Підпечери".

с. 910: "Мельниченко Іван Васильович, 1924, с. Підпечери, стрілець боївки Станіславського райпроводу ОУН, загинув 15.01.1948, с. Підпечери".

с. 864: "Дячишин Дмитро Васильович, 1918, с. Підпечери, керівник Станіславського райпроводу ОУН, Січовик, Промінь, загинув 15.01.1948, с. Підпечери, урочище Гриців ліс.

А у вищезгаданому "Мартиролозі" на с. 265-266 є дещо відмінна інформація про повстанців:

"Склеповий Дмитро Олексійович, 1925-5.01.1948, с. Підпечери, стрілець боївки УПА".

"Мельниченко Іван Васильович, 1924-15.01.1948, стрілець УПА. Похований у Підпечерах".

"Дячишин Дмитро Іванович (Промінь), 1919-15.01.1948, керівник Станіславського райпроводу ОУН".

Крім несуттєвої помилки щодо дат народження і смерті Склепового, є дві суттєві відмінності між двома книгами в інформації про Дмитра Дячишина.

Тож 12 липня 2020 року я повторно відвідав Підпечери і розпитав Йосипа Васильовича про долю родини провідника "Карого" (Бориса Михайла). Його дружина з донькою Ольгою, синами Романом і Йосипом була вивезена на Сибір (найменшу ж доньку Віру односельці сховали від МДБістів) і через багато років повернулась у село. А братів Дмитра Веляника на Сибір не вивезли.

Запитую у Йосипа Васильовича: "Місцем загибелі в першій книзі вказане урочище Гриців ліс", — і він відповідає: ”Насправді в урочищі Гриців Ліс загинув інший повстанець — Сюсяк, а ці три повстанці народились і загинули в цьому кутку села, який називається Зарудка. В ту книжку закралася помилка".

Перепитую Йосипа Васильовича: "Чому різні по-батькові Дячишина Дмитра?", — і він наполягає на по-батькові "Іванович". Запитую заодно про долю згаданих у пісні сестри і матері Дмитра Дячишина — чи не вивезли їх у Сибір зразу після бою? Йосип Васильович заперечує їхнє вивезення і не знає, як їм вдалось уникнути вивезення.

Назвав Йосип Васильович також ім’я людини, котру в селі вважають автором пісні №1. Це Йосиф Онуфрійович Веляник, колишній учитель місцевої школи, який не входив до підпілля ОУН.

Ще одним запитанням стала особа згаданого двічі в пісні неназваного хатнього хлопця. І тут я почув таке, що перевернуло всі мої плани. Виявляється, що хатній хлопець — це двоюрідний брат Йосипа Васильовича — Клейнота Іван Семенович, 1929 р.н. І вуйко Йосипа Васильовича Клейнота Семен Олексійович, котрого МДБісти вели як заручника до шопи з повстанцями, був батьком цього "хатнього хлопця". Сина разом з батьком було засуджено на 25 років концтаборів тоді ж у 1948 році, а сім’ю (маму з трьома малими дітьми 1933, 1942, 1944 років народження) вивезли в Сибір (у Томську область). Насправді, вивезли матір із двома молодшими дітьми.

Клейноту Івана катували спочатку в селі в резиденції священика коло старої церкви. Там розташовувався гарнізон МДБ — священника вислали на Сибір, а резиденцію використовували і як тюрму, і як катівню, і як місце проживання для гарнізону. Була мурована з цегли, вкрита бляхою, тому була надійною для оборони у випадку бою. Там його дуже били, потім узяли в тюрму на Софіївці і там ще катували, але вже не так люто. Попри катування, він нічого не розповів, хоча було що. Адже був серед останнього призову до УПА (в 1947 році), але тоді молодих (ну ж 1929 рік народження) відправили додому і сказали: "Ідіть хлопці, вас тут ніхто не бачив". Потім Іван відбув концтабори, повернувся, поселився в Калуші, де й досі живе. Недавно приїжджав у Підпечери на похорон молодшого брата. А взагалі він на пенсії.

У виданні "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. Книга 1" на с. 847 я знайшов додаткову інформацію про обох — батька і сина (щоправда, з неточностями):

"Клейнота Іван Семенович 1929 (насправді 1928 — Авт.), с. Підпечери, українець, освіта початкова. Проживав у с. Підпечери, селянин. Заарештований 15.01.1948. Звинувачення: переховував членів ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 26.04.1948 засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований 16.04.1992. (справа 13014 П)".

"Клейнота Семен Олексійович, 1902 р. н., с. Підпечери, українець, освіта початкова. Проживав у с. Підпечери, селянин. Заарештований 15.01.1948. Звинувачення: переховував членів ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 24.06.1948 засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований 20.06.1956. (справа 13014 П)".

Виявляється, батько з сином суджені трибуналом за однією справою на однакові терміни, тільки батько реабілітований у 1956 році, а син — лише через 36 років. Чому? Ймовірно, причину аж такої великої різниці можна довідатися з розмови з Іваном Семеновичем Клейнотою чи з архівної справ на Клейнотів (13014 П).

Олег Петрович ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, м. Калуш.

(Далі буде).