Меморіальні дошки пам'ятника трьом героям Перша частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ".
Друга частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина II. Угорники".
Третя частина — в публікації "Історія героїв повстанських пісень із архіву КДБ. Частина III. Підпечери".
Четверта частина — в публікації "Герої повстанських пісень із архіву КДБ. Частина IV. Калуш".
Для повноти картини про героїв повстанських пісень бракувало ознайомлення з архівною справою на батька і сина Клейнотів, однак під приводом карантинних обмежень епідемії коронавірусу таку можливість мені довелося чекати цілий рік.
Прочитання справи впевнило мене на думці, що найцікавішим моментом у ній є напружений і тривалий бій.
Ситуація була наступною. Передісторія нам уже відома з розповіді Йосипа Вовчука. При влаштуванні облави еМДеБіли на світанку 15.01.1948 заблокували все село й, зокрема, куток Зарудка. Дана справа дає можливість уточнити окремі обставини: для облави було використано 1-шу і 9-ту стрілецькі роти 215-го полку Внутрішніх військ МДБ, тобто трьом підпільникам протистояли до 300 солдатів і офіцерів. Попри помилковий обшук першою хати Вовчуків, вони приблизно за пів години зрозуміли помилку і за відомими їм орієнтирами (криниця і дуб) вирахували потрібну хату. Через блокування виходів, підпільники не могли скористатись півгодинною затримкою, а тому напружено вичікували.
Найімовірніше, про місце сховку підпільників розповів хтось із тих двох, яких 5 січня 1948 року приводила на розмову Тетяна Клейнота.
Далі картина бою мозаїчно формується з фрагментів показів різних свідків.
При підході до хати еМДБілів зустрів господар Семен Олексійович Клейнота і на запитання щодо наявності бункера і схованих повстанців категорично заперечив. Далі разом з господарем вони увійшли до хати й оглянули зсередини обидві її кімнати, причому зустріли в одній з них Івана Семеновича і при ньому залишилось кілька облавників, решта ж пішла продовжувати обшук, ведучи з собою хазяїна. При огляді стайні рядовий Манохов Володимир Максимович помітив менший внутрішній розмір порівняно з зовнішнім, обміряв їх і встановив різницю — 2 метри. Після цього молодший сержант Нищенко пішов до хати і зажадав в Івана Клейноти сокиру. З нею повернувся у стайню і почав рубати перестінок. Прорубавши отвір, він помітив у кутку схрону вертикально поставлену гвинтівку і повідомив про неї решту облавників. Ті відкрили з автоматів вогонь по схрону, не врахувавши, що підпільники за час прорубування вибралися на горище. Підпільникам уже не було чого чекати далі і вони відкрили вогонь, убивши найближчих облавників. На стрілянину стягнулись інші групи еМДБілів.
Схема господарства Семена Клейноти
Далі настала патова ситуація, коли облавники боялися наближатись, а підпільники — не мали шляхів відступу. Підпільники відлякували облавників пострілами і киданням гранат. Але, як ми знаємо з попередньої розповіді очевидця Йосипа Вовчука, у них бракувало запалів до гранат. Тож кидання гранат без запалів було простим відлякуванням. Вогнем із автоматів і кулеметів еМДБісти також не зуміли вразити повстанців. Коли після тривалого безуспішного бою облавники підпалили стайню, Семен Клейнота під обстрілом з вогню вивів корову зі стайні і разом з нею зник, Склеповий і Клейнота-Мельниченко спробували прорватись, а Дячишин — залишився в стайні. Його обгоріле тіло знайшли на згарищі після повного згорання стайні, і воно було настільки ушкоджене вогнем, що сексот Борис Федір Васильович не зміг його упізнати, зате доповів про отримання інформації щодо особи Дячишина з розмови з Семеном Клейнотою. Підпільники, як знаємо з пісні, проривалися в різні боки: Склеповий «Стадник» — у бік дороги, а Клейнота-Мельниченко — аж у Вільшину (причому біг босоніж і перед ним панічно розбігалися облавники). Усі вони загинули. Після бою окупанти принесли на подвір’я застрелених Склепового і Клейноту-Мельниченка та витягли з попелища обгоріле тіло Дячишина. На місці бою облавники знайшли 1 німецький автомат, 4 гвинтівки, 7 гранат і 100 набоїв.
Справа 13014 П
У справі зафіксовані загиблі в бою троє еМДБіли: три сержанти, два вбиті й один важко поранений. Наявні два різні варіанти поіменного списку. Перший варіант поіменного списку включає сержантів Алієва, Виноградова і Новоселова. У другому варіанті вказано, що загиблі належали до першої роти 215 полку Внутрішніх військ МДБ СРСР, тільки третім записаний уже молодший сержант Новицький. Але у трибуналі ці дані ніхто не читав і не перевіряв. Вочевидь, для окупантів було небажаним визнати, що їхні втрати перевищують втрати підпільників і що троє підпільників убили вісьмох облавників, а тому вказували смерть лише трьох, і то сержантів, але не офіцера. Наявність численних поранених вони теж приховували. Але це не завадило жителям села порахувати втрати облавників, а Йосифу Онуфрійовичу Велянику — внести їх до пісні. Пісні, котру знали всі жителі Підпечар і котру записав хтось із підпільників. А підпілля передало запис пісень (включно з цієї піснею) Федору Старчевському в Боднарові.
Закономірно, що суть архівної справи зав’язана на особах трьох загиблих підпільників. Замість Мельниченка Івана Васильовича при допитах Іван Семенович Клейнота називав Клейноту Івана Івановича та його матір — Тетяну Клейноту і брата Василя Клейноту з дружиною Анною Клейнотою.
А Семен Олексійович Клейнота на допиті 25 січня 1948 року навів прізвище Івана Мельниченка й уточнив, що Клейнотою він був за іншим шлюбом матері. З пояснень Бориса Федора Васильовича: першим батьком був Іван Клейнота (тому в усіх показах називали загиблого Клейнотою Іваном Івановичем), а другим — Мельниченко Василь Іванович. Також Борис Ф.В. розповів про повстанське минуле Склепового і Мельниченка-Клейноти в 1943-1945 роках у складі сотні УПА «Іскри». А також про відоме йому псевдо Дячишина — «Луг», та про непересічну для того часу освіченість трьох загиблих.
Іван Клейнота назвав на допитах згаданих у пісні вивезених у Сибір у жовтні 1947 року родичів Склепового, назвав і родичів Дячишина — 58-річну матір і 10-річну сестру Ольгу Іванівну.
Названі також Іваном Клейнотою двоє з помічників підпільників ОУН Підпечар (їх немає у виданні “Реабілітовані історією” серед репресованих чи загиблих):
1) матір Клейноти Івана Івановича — Клейнота Тетяна, 59 років;
2) Чопик Іван, 48 років— депутат сільради.
Також Іван Клейнота назвав імена чотирьох підпільників та про вивезених раніше в Сибір їхніх родичів. Більш розлога інформація про цих підпільників наявна у виданні «Реабілітовані історією»:
1) ВЕЛЯНИК Йосип Дмитрович, 1920, с. Підпечери Тисменицького району, керівник Станіславського райпроводу ОУН, Магніт, + 11.07.1947, с. Нова Гута Тисменицького району;
2) СКЛЕПОВИЙ Петро Миколайович, 1920, с. Підпечери Тисменицького району, керівник Галицького райпроводу ОУН, Мамай, + 28.11.1950, с. Острів Галицького району;
3) СТЕФІНКА Йосип Іванович, 1926, с. Підпечери Тисменицького району, техреферент надрайпроводу ОУН, Плесь, + 26.07.1949, Чорний Ліс;
4) ВЕЛЯНИК Ганна Дмитрівна, 1926 р. н., с. Підпечери Тисменицького району, українка, освіта початкова. Проживала в с. Підпечери, селянка. Заарештована 25.03.1946. Звинувачення: член ОУН, псевдо — Варка, заготовляла лікувальні трави й перев’язочний матеріал для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 26.06.1946 засуджена на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітована 16.04.1992.
Як видно з цих біографій, загибель повстанців чи репресії проти них абсолютно не пов’язані зі згадкою про них у свідченнях Івана Клейноти. Тому стає очевидним: він називав тільки тих, кому це не могло зашкодити, і не назвав жодного з підпільників, які ще діяли в селі, і яких ще до середини 1950-х років виловлювало МДБ.
За датуванням документів справи можна прослідкувати переміщення ув’язнених. Щодо місць ув’язнення Івана Семеновича, то протоколи допитів 17, 19, 28 січня зафіксували «село Софіївка», а вже 3 лютого він був у станиславській тюрмі.
МДБ за участі зрадника «Федика» 24 січня 1948 року арештувало і Семена Клейноту. Семен Олексійович також був ув’язнений у Софіївці, а 6 лютого був уже у станиславській тюрмі. Причому для залякування імітували його розстріл, катували. У катуванні брав участь і колишній ОУНівець, односелець «Федик» (це, очевидно Борис Федір Васильович, 1921 р. н.).
Проти Івана Клейноти на допиті 21 січня 1948 року й очній ставці 7 лютого 1948 року давав свідчення колишній учасник станичної ОУН Володимир Іванович Логаза, 1931 р. н. За його словами, восени 1946 року Іван Семенович вів двох озброєних повстанців з села Підпечари в село Братківці. Також Логаза повідомив, що у функції Івана Клейноти входили супровід підпільників і зв’язок аж до літа 1947 року, коли станична ОУН була розгромлена. У свідченнях Логази також згадані Василь Іванович Дзибик (зафіксований серед загиблих у 1947 році у виданні «Реабілітовані історією» . — Авт.) та Іван Володимирович Пельц (зафіксований серед заарештованих 20.07.1948 року у цьому ж виданні. — Авт.).
Реальну ж свою повстанську біографію і діяльність у підпіллі ОУН Івану Клейноті вдалося приховати. Хоча він постійно перебував у лісі в боївці, а підпільників у схроні переховував його батько, але він взяв усю вину за схрон на себе. Проте слідчий залякуванням батька і фальсифікацією паперів звинуватив і батька в утриманні схрону.
Фальсифіковані й вибиті тортурами папери 15 квітня 1948 року слідчий відіслав прокурору, який наступного дня скерував їх у військовий трибунал військ МВС Станиславської області. Закрите засідання без участі захисту і свідків розпочалось 26 квітня 1948 року о 14.25, о 15.00 оголошено перерву для наради, о 15.45 трибунал оголосив вирок: обом — по 25 років концтаборів і ще 5 років позбавлення прав. У резолютивній частині вироку вирішено: «Наявне у справі листування ОУНівське не становить цінності — знищити». Найімовірніше, там були зафіксовані злочини окупантів, а документування їх злочинів їм не подобалося. І 19 аркушів листування 25 травня 1948 року були спалені еМДБістами. У день засідання (ще до вступу в силу вироку і розгляду касаційних скарг) трибунал направив розпорядження конфіскувати майно засуджених.
30 квітня 1948 року Іван Клейнота написав касаційні скарги від свого імені та від імені батька, які 14 травня відхилив військовий трибунал МВС Українського округу. 28 червня 1948 року суд Станіславського району повідомив трибунал про невиконання конфіскації майна засуджених через те, що «будинок і прибудова згоріли під час проведення операції, а дружина з однією коровою і одним конем зникла з села».
Попри очевидну інвалідність — наявність хронічної трофічної виразки і набряку лівої гомілки, тюремний лікар молодший лейтенант Шевченко визнав Степана Клейноту придатним до праці. 3 липня 1948 року його відправили етапом у концтабір на станцію Інта Печорської залізниці в Комі АРСР. У 1955 році він утримувався в Інтинському районі Комі АРСР у концтаборі Абезь, поштова скринька 388/16Д. А Івана Клейноту ще рік тримали в станиславській тюрмі з марними спробами вивідати щось про підпілля ОУН, після чого відправили в норильські концтабори. Дата відправлення невідома — у справі відсутній документ про відправлення. Там він брав участь у Норильському повстанні. У 1955 рік Іван Клейнота перебував у концтаборі “Ч” п/с 224/20 в місті Норильську Красноярського краю.
Усе ж еМДеБіли схопили матір Івана Семеновича — 39-річну Анну Паньківну Клейноту з двома маленькими дітьми: Богданом,1941 року народження, і Романом, 1943 року народження, та заслали в Сибір — у Томську область, село Зирянка Зирянського району. Звідси вона після смерті Сталіна написала скаргу Голові Верховної ради СРСР. Писав скарги у прокуратуру й Іван Клейнота. У результаті трибунал Прикарпатського Військового округу 20.06.1956 року вирішив скоротити Івану Клейноті термін таборів до 8 років, а Степана Клейноту — звільнити через недоведеність складу злочину. І коли в липні 1956 року це рішення трибуналу прийшло в Норильське управління таборів, то Івана Клейноти там уже не було: він був звільнений з концтабору 2.07.1956 року за рішенням комісії Верховної ради СРСР від 27.06.1956 року і висланий до місця заслання матері — в село Зирянка Зирянського району Томської області.
Та й Семена Клейноту рішення трибуналу вже не знайшло в концтаборах: його 27.07.1956 року вислали за рішенням комісії Верховної ради СРСР на заслання в Томську область — те ж село Зирянка. Хоча Семен Клейнота був ув’язненим 8 років 6 місяців і 3 дні, відмінники з математики в СБУ (старі кадри КДБ. — Авт.) в 1993 році при реабілітації нарахували тривалість ув’язнення тільки 8 років 4 місяці і 27 днів — на 1 місяць і 7 днів менше за фактичну тривалість. А заслання в Сибіру оцінили як добровільний вибір місця проживання і його 8-річний термін абсолютно не враховували. Аналогічно не врахували термін сибірського заслання до тривалості позбавлення волі й Івану Клейноті.
Для усунення розбіжностей паспортних даних загиблих у Підпечерах повстанців я звернувся до Державного архіву Івано-Франківської області, де зберігається «Метрична книга народжень села Підпечери» і працівники архіву також зробили її електронну копію. У ній знайшов записи про народження майбутніх героїв пісні №1:
1) Дячишин Дмитро Іванович — 18 жовтня 1919 року;
2) Мельниченко Іван Васильович — 30 березня 1924 року;
3) Склеповий Дмитро Олексійович — 26 вересня 1926 року.
Отож, на пам’ятнику на їхню честь закралася лише одна неточність щодо року народження Дмитра Склепового. Решту ж даних зумів зібрати Йосип Вовчук абсолютно точно.
Також знайшов у цій книзі інформацію про народження героїв пісні №3. Виявляється, у довідниках неправильно вказано 1912 рік як рік народження Дмитра Веляника, адже майбутні друзі-повстанці народилися з різницею лише в один день:
4) Веляник Дмитро Григорович — 4 вересня 1914 року;
5) Борис Михайло Йосипович — 5 вересня 1914 року (наявний також пізніший запис: «Вінчаний 8 червня 1935 року з Марією Бойчук»).
Загинули ж побратими разом через 34 роки і ще тиждень. Поховані на сільському цвинтарі, але їхній прах не перенесений до пантеону. Через великі розміри цвинтаря мені під час огляду не вдалося знайти їхніх могил. Маю бажання їх відвідати, тож, якщо хтось знає про їхнє розташування, — прошу мене повідомити.
Післямова
Ось так ціною життя, здоров’я, катувань і нестатків платили борці за незалежність і волю України. Сучасники навряд чи достатньо оцінюють міру цього подвигу, адже вони героям не повернули втрачене майно, не компенсували його вартість, не надали ні персональних пенсій (які отримують досі їхні кати), ні державних нагород, ні номенклатурних пільг. А самі ж герої є щиросердними, не вимагають вище переліченого, вважають своєю найбільшою нагородою незалежність України, і є щасливими через здобуття цієї своєї мрії. Решта ж земляків навряд чи в такій мірі цінують цей здобуток, бо ж не вони виплатили ціну за нього. Мінімально, що можуть зробити калушани для Івана Семеновича Клейноти, живого героя серед нас, — визнати його Почесним громадянином міста Калуш.
Олег Петрович ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, м. Калуш.