Повідомлення «Нам кінець» від сина Кирила назавжди залишиться в пам’яті Олени Подколзіної Називає себе класним прикладом адаптації ВПО, а для читачів «Вікон» розповіла про «секретні» родзинки для куті.
«Я була повністю щасливою…»
Олена Подколзіна жила у районі Північної Салтівки у Харкові, що за 30 кілометрів від російського кордону. Чоловік працював на підприємстві, яке виготовляло двері, син — вчився у школі та займався спортивною гімнастикою, а вона — метролог за освітою та кандидатка технічних наук — створювала домашній затишок.
«Я була абсолютно щасливою у своїх стінах, адже ми купили це житло та облаштували його. Планувала, що тут постаріюся і мене все влаштовувало. Мій найкращий спогад — це коли чоловік грається з сином, а я на кухні готую салат з огірком та редискою. Новий рік, Різдво, Великдень для нас були родинними святами, коли з’їжджалися батьки та рідні. Зараз мені дуже цього не вистачає».
24 лютого 2022 року, пригадує Олена, був важким днем. Родина прокинулась від сильних вибухів. Жінка не спала всю ніч, бо відчувала недобре, хоча ніхто не міг повірити, що це буде настільки близько. «Прилітало» поруч по військових об’єктах.
«Буквально вранці вони були за два-три кілометри від нас. Перша російська колона — 10 хвилин ходьби від будинку. І ми весь цей час перебували на восьмому поверсі. Одразу ввечері евакуювалися до моїх батьків та й весь перший рік повномасштабної війни провели під Харковом, де було більш безпечно. Пізніше до нас переїхали батьки чоловіка, котрі досі там живуть».
Співрозмовниця бачила, як літали ракети — частина навіть прилетіла у двір. Перші місяці жінка багато спала і практично не виходила з дому. Через пів року записала сина на футбол і уже з ним почала адаптовуватись.
«Я розуміла, що це не закінчиться сьогодні-завтра, а життя йде. Переломним моментом для мене був, мабуть, Новий рік. Зрозуміла, що дитинство сина проходить, тож користувалась будь-якою можливістю, щоб вивести дитину в люди. Кирила запросили у метро святкувати Новий рік. Це було просто грандіозне шоу в Харкові. Місто дуже старається підтримувати дух людей. Я на собі зрозуміла, які ми сильні і як важлива була для нас та ялинка. Розуміла, що злетіли МІГи й зараз будуть по енергетиці бити, але дитина щаслива. Ми кожних 15 хвилин виходили з метро, а чоловік чекав машиною, щоб при потребі відвезти в безпечне місце».
«Моменти щастя тепер — через телефон та пошту»
Коли Володимиру на роботі запропонували переїжджати в Калуш, не хотілось покидати рідну землю, але Олена розуміла, що за кордон також не поїде з сином — сім’я має бути поруч. Тому переїзд на захід країни був єдиним шансом.
«Найважче розлучатися з рідними. Особливо це відчулося на свята, адже традицією було збиратись за одним столом. Зараз так часто не можемо їздити в Харків, двічі з сином були за цей період. Двічі моя мама приїжджала. Тепер ми завели інші традиції — через пошту надсилаємо один одному подарунки. Ми можемо все купити і тут, але так поєднуються два міста з відстанню у тисячу кілометрів, коли люди пишуть теплі слова. Приїжджають не солодощі, а відбувається обмін енергетикою, теплом, відчуттям присутності. Ми знімаємо відео розпакування».
Цього року Олена поділилася з батьками, рідною та двоюрідною сестрами грибами, які назбирала разом із чоловіком.
«Калуш мені дуже подобається — можливо, як до людей, так і люди до тебе. У нас спершу була квартира без опалення плюс світло вимикали. У шостій школі відкривалася кімната ЮНІСЕФ і ми пішли туди погрітися, погратися, поспілкуватися. Нам запропонували залишитись вчитися, але я не хотіла таких змін. Директорка Віра Притуляк зробила мені екскурсію і вмовила спробувати. Я подзвонила рідним, вчительці Кирила і наважилась. Йому дуже подобається атмосфера в ліцеї. Зараз він вчиться у п’ятому класі, його ніхто не ображає. Вчитися почав дуже добре, слідкує за оцінками, є улюблені вчителі. Тому враження про місто дуже позитивне».
У мами з сином на Миколая та Новий рік традиція адвентів. Олена завжди самостійно робила різні — з солодощами та іграшками. Цьогоріч через зайнятість купила шоколадний адвент-календар, але Кирилу такий не «зайшов».
«Улюблене тепер слово сина — «свобідно»
У Харкові Олена була російськомовною, хоча знала українську, і при потребі на неї переходила та спілкувалась. Син вчився в україномовній школі, але там дозволяли говорити російською, а уже коли перейшли онлайн, то жінка просила вчителів виключно українською звертатися.
«Коли приїхали в Калуш, то син у магазинах говорив російською, а я кажу: «Мовчи», бо не знала, як до нас ставитимуться, адже історії пропаганди були страшними. Але у місцевому ліцеї за два дні став повністю україномовним — розмовляє літературною мовою. Зараз багато «закидає» тутешніх слів, його улюблене «свобідно», хоча спочатку сперечався, що правильно «вільно».
«Я — класний приклад адаптації ВПО»
За словами Олени, є дуже багато організацій, які допомагають адаптуватися. Багато за цей час відвідувала майстер-класів, різні програми. Вважає також, що влада дуже відкрита, директори навчальних закладів йдуть на контакт.
«Я — класний приклад адаптації внутрішньо переміщеної особи. На подіях, які відвідувала, познайомилася зі своїми роботодавцями й мене запросили працювати у «Прикарпатський громадський центр правосуддя» адміністратором. А нещодавно мене прийняли в раду ВПО, — будемо допомагати людям».
Щодо ялинки на центральній площі Калуша, то роком раніше Олена Подколзіна брала участь в обговоренні та пропонувала її встановити.
«Я розумію позицію міського голови, що ялинка не на часі, але дитинство в сина проходить і поставити вдома — це не ті враження. Для нього ялинка — це спогади з дому, асоціація з рідним Харковом — він дуже сумує за містом. Ми з чоловіком вирішили, що відвеземо сина у Львів чи Франківськ, щоб він у цьому році побачив ялинку. У неділю, 14 грудня, побачили святкову ілюмінацію у Долині».
Досі жінка була просто мамою, і те, що відбувається з нею в Калуші, є новим. Тож старається все встигати, і син вчиться бути самостійним.
«Після пережитого важко було його відпустити. У перший день (повномасштабної війни. — Авт.) моя дитина по вайберу прощалась з усіма родичами. Повідомлення: «Нам кінець» залишиться назавжди в моїй пам’яті. Для мене, як для мами, — це великий біль. Раніше Кирило займався спортивною гімнастикою, але в евакуації не було можливості такого рівня. Влітку в Харкові пішов на футбол і продовжує навчання в Калуській ДЮСШ, їздить на турніри. І тепер хоче пов’язати своє життя з цим видом спорту. Він знайде собі друзів скрізь, але в це вкладено дуже багато сили».
Після того, як у Харкові літали ракети, дев’ятирічному Кирилу вже нічого не страшно.
«Мені колись розповідала історію одна бабуся про Другу світову війну. Коли над нею пролетів винищувач, вона впала, думаючи, що померла. І в один момент у нас пролетіло кілька винищувачів — один за одним, дуже низько та страшно — Кирило якраз був у бабусі та дідуся. Я вибігла на вулицю, а він посміхається: «Я знаю: вони летять допомагати Харкову». Ми стараємось, щоб дитина, не зважаючи на весь прожитий досвід, була щасливою та мала повноцінне дитинство. Проте і реальність від нього не приховуємо».
Коли сім’я Олени евакуювалася під Харків, то сусіди залишили їм сім собачок — чіхуахуа. Саме вони допомогли Кирилу триматися у позитиві попри ракети та вибухи.
«Якби не війна, то я не була б в горах»
«Я мрію, щоб закінчилась війна і щоб я дивилась щоразу в телефоні, де вибухи. Бо читаючи новини, думками — зі своїми рідними. Якось побачила, що влучило у тракториста, то зразу дзвоню до тата, який на тракторі працює. Хочу більше не переживати, що хтось із моїх рідних може потрапити під обстріл. Не хочу, щоб українці вмирали та з’являлися нові вдови. У Калуші важко переношу похорони Героїв, хоч і зовсім незнайомих хлопців».
Калуш співрозмовниця називає другим домом, хоч спершу думала про повернення. Зараз настільки звикла, що розуміє, що в один день не зможе поїхати.
«Хочеться відчуття свого дому, дуже не вистачає рідних стін, але тут також є відповідальність та обов’язки, тому на те, щоб зібрати валізи, потрібен буде час. В мене у Харкові було все. А тепер розумієш, що все вторинне, крім живих та здорових рідних поруч. Попри втрати, розлуку та пережите, у Калуші я відчула іншу сторону себе, свої можливості та амбіції. А також, нарешті, побувала у Карпатах».
Коляда у вертепі й пряники в руках поранених бійців
Для харків’янки традиції бойків спершу були трохи дивними — у Харкові так багато не колядують, особливо на вулицях. Але це Різдво Олена разом із місцевими та вимушеними переселенцями буде залучена у вертепі.
Щодо страв, то з кожним роком готова більше готувати місцеві страви, як-от на цей Святвечір — вушка із тих грибів, які назбирала з чоловіком.
«Коли ми приїхали, то докуповували посуд, в тому числі традиційний — глиняний. Тепер використовуємо його на Новий рік, а повсякденно — на борщ. А от особливість моєї куті полягає у родзинках. Цей рецепт і для великодніх пасок. Я обов’язково додаю апельсиновий, лимонний соки та цедру. І все це добу настоюється, тоді родзинки стають дуже об’ємними та солодко-кислими. Також можна вишню або журавлину сушену замочувати. Наша сімейна страва на новорічно-різдвяні свята — імбирні пряники, які готую багато років. У дитини з ними асоціюється аромат дому».
Коли ЗСУ трохи відігнали ворогів від будинку жінки, Олена дуже хотіла віддячити військовим. Отримавши можливість потрапити у свою квартиру, в першу чергу забрала «інструменти», серед яких — трафарети серця та вишиванки. З-під них виходили «бойові» пряники. Розмальовані та з побажаннями її вироби побували на Харківщині, Донеччині, Миколаївщині, Чернігівщині. Найбільше вразили Олену фото з госпіталю, де військові у поранених руках тримають її випічку. Калушани також могли спробувати пряники харків’янки на благодійному ярмарку, який організував «Союз українок» для допомоги бойовим медикам.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
