Фірма, яка орендуватиме басейн ЗОШ №3, має кіпрське коріння

Басейн ЗОШ №3 має нового орендаря. Щоправда, зі “старим” обличчям: співвласником фірми, яка виявила бажання орендувати басейн, став син власника ПП “Еліте” і депутата міської ради — Олег Хемич. Перед тим, як віддати басейн новому орендарю, міська влада оцінила, наскільки шанобливо з ним поводився “старий”. І не помітила втрату, яка у радянський час дорівнювала у ціні десятку автівок.
Переглядів: 531
Вітраж був окрасою басейну ЗОШ №3 | Фото: Оксана Пілянська

9 вересня депутати Калуської міської ради дали дозвіл на розірвання договору оренди приміщення басейну ЗОШ №3 із ПП “Еліте”. 12 вересня договір було розірвано. 26 вересня Фонд комунального майна оголосив конкурс на оренду приміщення басейну. А 15 жовтня переможцем було визнано єдиного учасника, який подав заявку — ТОВ “Акваторія Калуш”. І хоча шанси на те, що знайдеться більше бажаючих взятися за реконструкцію басейну були мізерними, проте, з іншого боку, у місті над цим особливо й не працювали, розмістивши оголошення про оренду лише на офіційному сайті міської ради та у комунальній газеті.

Нагадаємо, що ПП “Еліте”, власником якого є голова фракції УП у міській раді Ігор Хемич, орендувало приміщення басейну ще у 2007 році терміном на 25 років, тобто — до 2032 року. Торік підприємець написав відмову від цього об’єкту, адже, попри те, що вклав у ремонт басейну 2,5 млн. гривень та відремонтував покрівлю на ЗОШ №3, “усвідомив, що власними силами завершити басейн не зможе”. Депутати, за клопотанням підприємця,  передбачили варіант розірвання договору, за яким орендар мав отримати компенсацію за вкладені у басейн кошти. Однак, втілити його у життя не вдалося. Питання пригальмувало на рік. А потім — вирішилося за місяць. Так, нещодавно підприємець знову попросив про розірвання договору. Цього разу Ігор Хемич про компенсацію не згадував. Можливо, тому, що за три тижні до рішення сесії була зареєстрована нова фірма — ТОВ “Акваторія Калуш”. Її утворили Олег Ігорович Хемич, який вніс до статутного фонду півмільйона гривень, та київське ТОВ “Будтехнології” з аналогічним внеском. Засновниками київського товариства є Компанія Еліксант Рісорсез ЛП (м. Единбург) та компанія Аквеуенд інвестментс Лімітед (Кіпр).

14 жовтня спеціально створена комісія, яка приймала приміщення басейну з оренди, склала акт прийому-передачі. За словами заступника голови Фонду комунального майна Івана Шуляра, стан будівлі визначали, спираючись на експертну оцінку: у 2007 році її оплатило ПП “Еліте”. Тоді експерти визначили, що вартість майна, яке передається в оренду, становить 783 тис. гривень. Тепер, згідно із експертною оцінкою, яку оплатило ТОВ “Акваторія Калуш”, вартість комунального майна — 2,1 млн. гривень. Щоправда, невідомо: комунальне майно зросло у вартості за рахунок капітальних вкладень чи — зростання цін на ринку? А, можливо, приміщення басейну подорожчало за рахунок обох факторів? Детальний аналіз, каже Іван Шуляр, не проводився, бо орендар не наполягав на відшкодуванні вкладених коштів.

Новому орендареві басейн планують віддати в оренду на чверть століття. І, за аналогією із попередником, місто наполягає на соціальній складовій у договорі: надавати щотижня з понеділка по п’ятницю з 8.00 до 13.00 безкоштовно учням загальноосвітніх шкіл міста басейн для заняття плаванням. За ці кілька годин щодня місто зобов’язується не нараховувати орендну плату. Хоча, як стало відомо “Вікнам”, орендар планує наполягати на відшкодуванні вартості цих занять за собівартістю. Також, згідно із умовами договору, орендар має облаштувати прилеглу територію та сплачувати земельний податок. Договір оренди мають винести на обговорення депутатів міської ради.

Орендна плата для нового орендаря становитиме майже 9 000 гривень щомісяця. Щоправда, звідси ще не відмінусували “соціальні” години. Наприклад, досі Ігор Хемич сплачував орендну плату у розмірі 3500 гривень на місяць (щоправда, міська рада майже щороку давала підприємцю пільгу у розмірі 95% від встановленої плати. — Авт.) і 7 000 гривень земельного податку на рік. Можливо, більша орендна плата й обов’язковість щомісячних платежів стимулюватимуть нового орендаря завершити реконструкцію приміщення якнайшвидше. Хоча, термін введення в експлуатацію, каже Іван Шуляр, у договорі не прописаний. Але нібито йдеться про приблизно півроку.


ВІТРАЖІ ЯК НЕПОТРІБ

У 2007 році, згідно із експертною оцінкою, вартість приміщення басейну становила 783 тис. гривень. В оціночну вартість увійшов і великий вітраж, який колись прикрашав будівлю басейну. У документах оцінки збереглося одне фото вітражу — один із небагатьох спогадів про дуже цінну як у мистецькому, так і в фінансовому плані річ. У 2007 році орендар вітраж — демонтував. Тоді влада запевнила: вітражі ніде не зареєстровані як художня цінність, тому дискусії на тему безумовної обов’язковості їхнього збереження недоречні. Керівник ПП „Еліте” Ігор Хемич наполягав: вітражі перебували у настільки поганому стані, що у будь-який момент могли обвалитися. Тож, зберегти їх у початковому вигляді — неможливо: метал наскрізь проржавів, а 85% скляних фрагментів, які здалеку виглядали цілком нормальними, насправді, мали тріщини. Відділити скло від металу виявилося неможливим, оскільки його, свого часу, заливали на заводі вже на металевий каркас. Ідея розібрати вітражі на фрагменти і зберегти чи перенести їх на іншу міську будівлю також виявилася безперспективною. Ігор Хемич повідомив, що звертався і до міської архітектури, і до різних управлінь міськради, але ніхто інтересу до такого проекту не виявив. Тому, коли стало відомо, що збереження вітражів у цілісному вигляді технічно неможливе, а фрагментами — нікому нецікаве, приступили до їхнього демонтажу. Тож вітражі пішли у сміття.

А вже через 7 років з’ясувалося: вітражі мали значну мистецьку й фінансову цінність.

— Особливо красиво вітраж дивився ввечері, із підсвіткою зсередини, — пригадує калуський художник Ярослав Господарчук.

Ярослав Господарчук сам виготовляє вітражі — натуральні, на свинцевій основі. Робив їх для коледжу культури, РБК, церкви святого Духа на Височанці. Однак, каже: повторити такий вітраж, як у ЗОШ №3, — неможливо. Таких творів мистецтва на Україну — всього кілька. Один із них “припав” на Калуш.

— Це — декоративно-монументальний вітраж із литого скла зі зварною конструкцією із металу. Це — важка і рідкісна технологія, — каже Ярослав Господарчук. — Вітраж був модульний, складався із 4-х композицій. 

Вітраж “відливали” на Львівській скульптурно-керамічній фабриці у часи розквіту вітражу і монументального мистецтва. До Калуша він потрапив у 1975 році. Приблизно на той час, пригадує Ярослав Господарчук, припадав розквіт калуської “хімії”. Імовірно, саме тому Калуш отримав кілька цінних мистецьких подарунків, наприклад, мозаїку на стіні політехнічного коледжу. А також — вітраж на стіні басейну ЗОШ №3. Жоден із експертів, з якими вдалося поспілкуватися “Вікнам”, не зміг назвати нинішньої ціни твору мистецтва. Однак, за різними спогадами, у радянський час вітраж обійшовся замовнику від 30 до 80 тисяч рублів. Для порівняння: автомобіль тоді можна було придбати за 5 тисяч рублів.

Тепер про цінність вітражу говорять усі. А у 2007 році, коли орендар басейну — ПП “Еліте” вирішило його демонтувати, у влади не знайшлося ані переконливих аргументів, ані навіть трохи бажання, щоб зберегти один із найбільших монументальних творів на Західній Україні. Знищити — найшвидший і найлегший із варіантів. А от створити спеціальну комісію, запросити спеціалістів і хоча б спробувати зберегти — на це наснаги не вистачило. Хоча, місто у той час не бідувало і могло собі дозволити подбати про мистецьку цінність.

Іван Шуляр “Вікнам” пояснив: вітраж ніде не перебував на балансі, й окремо не проходив ні в бухгалтерській, ні в технічній документації. Імовірно, кілька десятків років тому подарунок не оформили документально. І пізніше міська влада не подбала про те, щоб витвір мистецтва став комунальною власністю. Вітраж офіційно не мав господаря, і, виходить, спитати за його збереження — нікого. 

— Ми ходили тоді в архітектуру, — розповідає Ярослав Господарчук про те, як митці намагалися заступитися за вітраж.

Художник каже: вітраж просто трощили молотками, як якийсь непотріб. Хоча, могли зберегти його хоча б для музею — вже більше не як мистецьку, а історичну цінність. Для себе Ярослав Господарчук зберіг кілька шматків мистецтва.

— Це — питання у любові чи не-любові до свого міста, — характеризує директор музейно-виставкового центру Калуша Уляна Паньо.

Однак, це ще й питання дотримання законодавства, адже, реконструкція чи демонтаж творів монументального мистецтва можливий тільки за погодженням із автором роботи. Автор — львівський авторський колектив під керівництвом Богдана Валько, і саме його права були порушені під час демонтажу вітражу. Хоча, навряд чи автори виставлятимуть комусь претензії. І, зі свого боку, навряд чи ставитиме до колишнього орендаря претензії міська влада, адже,саме за її мовчазного потурання і бездіяльності громада безповоротно втратила витвір мистецтва — той, який, можливо, за кількадесят років набув би цінності не тільки на місцевому, але й на всеукраїнському рівні. Зрештою, й самі калушани були надзвичайно пасивними у цьому питанні й байдуже спостерігали, як розсипається під міцними ударами дуте гутнє скло.

Місто поволі втрачає історичне обличчя, перетворюючись у безликий населений пункт, заповнений бетонними фасадами та металопластиком. Невідомо, чи зможе новий орендар відновити будівлю та дати басейну друге дихання. Проте, повернути втрачені вітражі уже точно ніхто не зможе. І навряд чи когось за це покарають.