VI
Івану треба залишити листівки не просто у столиці. Їх мала побачити якнайбільша кількість людей. Він ще остаточно не перейшов у підпілля, хоча варто було. У його ветеринарному інституті, звісно, не пронюхували так, як на істфаці столичного універу. Але тут теж було кілька викладачів Історії КПРС із досвідом перейденої війни. Був викладач марксо-ленінської філософії, що ненавидів Івана і його українську. Одного разу він спитав на семінарському занятті:
— Слушай, Дудочка, экая, кстати, фамилия у тебя скотская. А ты не можеш отвечать по-русски? И так дурак, а ещё несёш свою деревенщину!
Немолодий і лисий як коліно викладач, що часто одягав... вишиванку, мовби насміхався над усім, що пов’язане з українством, зараз (подумав Іван) знущався. Або щось знав.
Кров ударила Іванові у голову. Але він пам’ятав, що повинен стриматися, бо голомозий цілком може бути активним співробітником КГБ. Зрештою, можна і не сумніватися — в нього це на морді написано.
— Могу, Василий Трифонович, но с акцентом, звините!
— Дак давай же, а то я не понимаю, что ты там несешь!
Йому справді було важко говорити російською .Але післязавтра треба було розкидати листівки. Він не міг не виконати це завдання, навіть ціною власного життя. Але ж задля цього треба мати можливість пересуватися!
…Якщо би він кинувся зараз на голомозого марксиста і задушив його, моментально вирізавши його серце, і разом з відрізаним осоловілим язиком підняв у руках: серце — лівою, вуха — правою; то ще би, напевно, встиг порозкидати листівки в аудиторії, але невідомо, чи це овече стадо, що з ним вчилося, від жаху би не пообсипалося, всіляко сахаючись від сором’язливих тіл листівок, ніби це цнотливі дівчата були зменшені dдесятикрат і перетворені на папір для антирадянської пропаганди…
Степан Процюк
Васілій Трифоновіч неохоче замовкав. Дудочка відповідав непогано. Можна було придертися, але ця відповідь про загострення класової боротьби була однією із найкращих за останні два тижні.
— Может, из этого Дудочки ещё получится коммунист? — заспокоював свою чекістську інтуїцію марксолософ.
Сподівайся, голомозий, сподівайся.
Перед завданням Іванові спалося погано. Снилося, що когось, подібного чи до нього, чи до якогось його двійникаря, волочать білим-пребілим снігом. Повітря також чисте і біле, ніби повидло від Миколая перед далекою дорогою. Наче і гарний сон, але якась тривога зависає в Івановому серці. Бо дорога стелиться йому біла-пребіла, але він не хоче нею йти, а ті, що його трохи волочать, трохи ведуть, постійно ховають своє лице, ніби чогось бояться або соромляться .
— Може, у них нема носів або очей? — думає ввісні Іван. — Або сердець?
Ніхто, крім нього, не говорить. Але ті, що ховають свої лиця, рухаються. Значить, вони живі.
П’ятого листопада настало. Це були передднівки перед більшовицьким переворотом. Або, їхнім жаргоном, Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Якщо десь залишити листівки у під’їзді будинку, це може бути марним риском, бо їх просто ніхто не побачить. Якщо викинути із вікна якогось автобусу чи трамваю, одразу схоплять –і вже ніколи не відпустять.
Якщо прийти на прохідну заводу і там встелити ними підлогу? Наприклад, такою листівкою:
«За Українську Самостійну Соборну державу!
За волю народів і людини!
Робітники! Сталінські чиновники примушують вас виконувати непосильні норми. Ви, часто голодні,обдерті, виснажені, мусите працювати, щоб здобути кусень чорного хліба на прожиток сім’ї. Боріться проти сталінсько-большевицьких імперіалістів та експлуататорів за Українську Самостійну державу.
В Українській Державі ви будете співвласниками фабрик, будете мати високу заробітню платню та повну національну і особисту свободу.
Хай живе вільне робітництво в українській державі!
Українські революціонери».
Починалося тотальне обрусіння столиці. Село ставало об’єктом глузувань, часто безсердечних і несправедливих. Складалося враження, що люди із обласних центрів, а ще більше столиці, безправні, із потоптаною гідністю, хочуть за всяку ціну знайти безкарний об’єкт для глуму…
Регіт, насмішки над діалектом, над одягом, над будь-якою поведінкою, творення із селян неповноцінних, трохи недорозвинутих людей, які хоч мають , мовляв, руки-ноги, зате головою не дуже вийшли, почало давати свої швидкі і незворотні результати. Ті соромилися села, себе, мови , намагалися будь-якою ціною «вибитися у люди», стати ще ревнішими селоборцями, ніж містяни у першому чи третьому коліні. Поволі це починало селоборцям вдаватися.
Із радіоточок нескінченно доносився чарівливий голос Георга Отса, радянського принца, льотчика і звабника. Голос гіпнотизував оптимізмом, навіть тихою і впевненою радістю.
В пісні “Что так серце растревожено» аж ніяк не було ізольованості від великої радості радянського буття, про яку писали на початку липня у «Правді», ще недавно –у 1951-ому. Все, яке ще конвульсивно дихало українським, проголосили ізоляціоністським та архаїчним, як кужіль чи веретено.
…тільки велике узлиття рік у єдине море, трепетний і величний радянський ритуал об′єднання для віковічної дружби, відкриття і завоювання нових просторів для життєвого поступу, під звуки піонерських барабанів, що нагадували стародавні язичницькі ігрища біля вогню! Вперед і ні кроку назад!...
А у цьому спокійному чоловічому голосі, що дарує кожній нормальній жінці надію на можливе щастя, спліталися всі дозволені душевні ліки. Треба лише повірити і прийняти. А далі життєствердна пісня обіцяла рай для двох, вже тут і тепер, під щасливим серпом і радісним молотом.
Все преграды я смогу пройти без робости,
в спор вступлю с невзгодою любой.
Укажи мне только лишь на глобусе
место скорого свидания з тобой!
Ця життєствердність лізла в усі щілини, дивно контрастуючи із навколишньою злиденністю. Такі радісні заклики будили сподівання на довгі історії під цим небом. Вони наповнювали душу можливостями щастя, що начебто існує поруч. Вони розколошкували серце і розтіпували мозок. Їдь! Шукай! Знайдеш усе!
Тобі це обіцяє і Марк Бернес, і Леонід Утьосов, і сама Ліда Русланова. Тобі про це торочать найталановитіші поети і автори товстих пристрасних комуністичних романів. Ти починаєш сумніватися у своєму сприйманні світу. Тобі наказано бути веселим та ентузіастичним.
Отже, більше оптимізму, Іване! Ти не проб’єш дубову покірність лиць перехожих, що вже ставала генетичною. Фактично нема надії, що їх може змінити прочитання листівки, яку ти підкинеш .
Частина побоїться взяти її до рук. Інша частина візьме, прочитає –і відшвирне, як змію, налякано оглядаючись. Дехто може заховати її, щоб прочитавши, спалити. Невідомо, чи знайдуться такі, що передадуть листівки іншим. І все ж ти ступаєш на ешафот, сповнений якоїсь відстороненої рішучості.
Ти приходиш на головпоштамт. Там багато людей. Ти думав залишити листівки на видному місці, що і без того було рисковано. Але ти раптом хапаєш пачку до рук – і починаєш розкидати їх!
Люди заглядають до листівок. Ти у стані якоїсь гарячки ще не вибіг із головпоштамту.
— Хапай контру! Тримайте бандьору! Сука националистическая, стой! – чуєш, як починає розворушуватися допіру наче спокійно-сірий радянський мурашник.
Ти вибігаєш із приміщення. Хтось пробував підставити тобі ногу, але ти передбачив таке, інтуїтивно перестрибнувши. Якийсь дядько із перекошеним від ненависті лицем кинувся тобі навперейми .Ти гепнув кулаком його мордяку –і дядько полетів сторч головою.
— Держите бандита! Убейте его! — доносилося десь, ніби з іншого світу. Ти ще чув свистки, шум, але тобі вдалося вискочити у бік Прорізної до якогось двору. Ти не думав, що буде далі, головне зараз, у цю мить-ти виконав свій обов’язок! Ти не здрейфив! Вони побачили, що у цьому сонному і кумачево-молоткастому Києві є щось інше і хтось інший!
А далі він втече з Києва на якийсь час. Може, не впізнають, бо він намагався замаскуватися, як міг. Він ніколи не бував у цьому дворику, наче біля Хрещатика, але такий тихий, як небо на світанку, може тому, що..
— Стой! Шаг вліво, шаг вправо — стреляю без предупреждения!
Іван відчув, що падає… і його обхоплюють кілька пар рук слуг режиму…
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
П'ята частина роману за посиланням.
