(Уривки із роману про Григора Тютюнника)
10
У грудні 1960 року у Москві робили декаду української літератури. Григорій Тютюнник, у зв’язку з несподіваним успіхом «Виру», теж поїхав у складі, так би мовити, малоросійських і вірнопідданих літературних патриціїв.
У поїзді думав про зигзаги власної долі. Ще не так давно безправний полонений, що кожної години міг чекати смерті.
Потім втеча, завершення війни і поновлення навчання. Після фронтів –чуєте? – після полонів –розумієте? –знову студент у Харкові.
А потім Львівська область , маленьке містечко, чужі звичаї і діалекти, немовби чужа країна. Слава долі, що зустрів Олену. Без неї він вже н е уявляє, як би жив.
Осколок під серцем, постійні болі, несподіване відчуття тривоги..
(лікарі кажуть, що це від захворювання щитовидної залози – але він скільки бачив смертей тих, хто ще кілька хвилин назад цвів життям –він зрозумів, що у великих державах та й , певно, всюди людське життя не має жодної ціни і тоді можновладцям із різними мовами наплювати на свою риторику для плебеїв . Але з ким поділишся такими думками, а вони ще допитуються, мовляв, чого ви такий сумний , Григорію?..)
Він впевнений, що вони думали, мовляв, Григорій Тютюнник буде гнутися і запобігати через таку ласку –поїхати до самої Москви, бачити сам урядовий прийом і самого Хрущова.
Вони не знають, що Григорій Тютюнник, попри свою тиху скромність і неквапливу суворість, фізично не може гнутися, лицемірити і запобігати. Вони не знають, що його легше вбити, аніж примусити до лицемірства, навіть тимчасового.
‘Він бачить, що всі маститі київські прозаїки (это вы про заек?) втрачають глузд, залишки гідності, лише би почоломкатися із кимось із – бажано якнайвищих! – московських урядовців. Григорій допускає, що , при потребі, частина із цих, таких читаних і люблених серед українського читача, могли би навкарачки повзти до якого-небудь трону чи трибуни, щоб поцілувати можновладні туфлі, сподіваючись на майбутні вигоди через свою покірливу лояльність… та й навіть не на вигоди, а на холопське відчуття малої причетності до Найсильніших, відтак до можливих гарантій захищеності, до послаблення страху смерті і посилення гедоністичних шмарклів.
Він бачить, що у Москві їх приймають начебто з почестями і начебто дружелюбно, але за тим усім ховається холодний прижмур вишколеного чекіста, який перейшов із підвалу для розстрілів у кремлівські хороми.
До прикладу, хоча би ці концерти українських артистів у Большом театрі чи Колонному залі. І Дмитро, І Микола (Гнатюк і Кондратюк) , маючи від природи розкішні голоси і сценічну зовнішність, не винні, що народилися українцями. Вони відчувають пісню і українську душу, але не задумуються над тим, що гине наша мова. А якщо задумуються- то нікому не скажуть, на хвилинку, із жахом і одразу відженуть від себе, щоб далі бігти до своєї співочої слави, яку по-справжньому можуть дати лише найбільші червонозоряні московські сцени, а не будинки культури українських сіл та містечок, де ще жива та пісня…
Зате тут, у білокам’яній, вона сприймається як екзотика тубільців разом із їхніми шароварами, вишиванками і доброю, незлобливо-хитруватою душею! Григорій вже навіть не хоче думати про багатьох наших співачок , яких так боготворять наші нещасні і талановиті-таких дуже багато! - люди по селах і райцентрах.
Григорій не хоче і згадувать про офіційні розмови під час виступів на декаді української літератури… У кращому випадку сіризна і раболіпність, а загалом – московські повчання, страх і сором.. Іноді вдавалося втекти із нудних засідань, за Маяковським, прозаседавшихся.
Зате він мусив бути присутнім на урядовому прийомі, що відбувся у спеціальному палаці прийомів на Воробйових горах.
Хрущов, Ворошилов, Мікоян, Косигін, ліліпут Кириленко, лисий як коліно Шелест, Щербицький. Хрущов мав домашній, мужикуватий вигляд.
— Дорогие товарищи! Сейчас, когда империалистическая гидра снова подымает голову, когда осложнилися дружественные отношения из социалистическим Китаем, особенно важно качественно работать на литературном фронте, флагманами котрого вы являетесь!.. Партии важно знать, что …
— Міг би по-українськи заговорити, скільки пропрацював в Україні!- раптом голосно сказав Григорій.
Хрущов був так близько від нього, що , здається, почув сказане-і пильно глянув. Випуклі очі, потемніла шкіра і вся гладіаторська постать Григорія яскраво вирізнялася на тлі улесливих посмішок, офіціантських жестів.
Загребельний, що у душі підтакнув гладіаторові Григорієві, застиг. До них вже наближався чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі.
— Зараз ще його тут заарештують, а ми будемо мати проблеми із новими романами і гонорарами. Точно можуть зменшити гонорари… Скажуть, якщо ви такі мудрі і берете з собою націоналіста-викусіть дулю з маком, а не стосики сторублівок, — занепокоївся у думках Петро Панч.
Він саме зараз повним ходом писав величезний за обсягом роман «На калиновім мості».
Григорій затягнув пісню — «За Сибіром сонце сходить». Її раптом підтягнув Ворошилов. Чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі розчинився, як невидимка.
Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко послужливо підхопили пісню.
До Києва поверталися в однім вагоні. Григорій розливав коньяк. Він нікому не розповідав, що до редакції «Дружби народів», коли його не могли знайти у видавництві «Советскій спісатєль», приходив той же чоловік. Григорій його зразу впізнав на урядовому прийомі. У редакції «Дружби народів», де авралом перекладали «Вир», прийшов чоловік невиразної зовнішності у сірому костюмі і по-дружньому порадив Григорієві не зловживати московською гостинністю
— А то що буде? — Григорієве лице стало темнішим від ночі.
— Больше не будете иметь возможности издаваться. Вы меня поняли?
Григорій не може собі пробачити, але щось всередині змусило його сказати:
— Так, зрозумів.
11
Степ був безконечним. Вони йшли і йшли, збиваючи до крові серця і ступні. Вони тягнули за собою всі свої пожитки і каліцтва. Вони не хотіли повертатися у місця, осквернені людоїдством.
Григір-великий завжди носив у глухому мішку пам”ять , як у 1933-ому він, Григір-немовля, перестав посміхатися і ходити, тому що перестав їсти. Тоді помер дід Василь, мерли люди навколо, бо вусатий мамонт із Москви захотів , щоб слова тато і паляниця щезли навіки, як і мільйони тих, що говорять ненависною для вусатого мовою.
Тепер вони йшли, відрікаючись від власної мови і пісні. Вусатий мамонт вже із могили наглядав за цим калічним ісходом, що мав більше ознак виродженства, ніж руху. Тепер вже лише невидимі молекули страху надихають затятих склеротичних матереборців, яких, втім, стає усе більше. Їхні хворі клітини розмножуються значно швидше, ніж здорові, залишаючи після себе знаки смерті.
Деколи ісход співучих і безтямних виродженців намагалися переправити на іншу путь бліді юнаки і дівчата із тризубцями і жалобними чорними стрічками. Переважно вони зникали у велетенській трясовині україноненависництва, яка не мала ні дна, ні жалю.
Але великий ісход нечасто мав ознаки церемоніалу приречених. Частіше це була лагідна містеріальність печалі. Іноді навіть вир радощів крутив ісходом, немов би незрима Покровителька шкодувала дозволяти цьому народові стрімголов, із червоними прапорами у зубах і на мізках, летіти до кратера безпам’ятства.
Григір-малий і Григір-великий іноді зустрічалися у нескінченному ісході, щоби таки дійти. Григір-малий не впізнавав Григора-великого, але і великий байдуже ковзав поглядом по малому. Якби ще нагодився Григір-юнак, він би міг познайомити хлопчика з дядьком; тоді, може, все би завершилося інакше.
Але Григір-юнак не вилазив із улоговин кохання. Там йому було тепло і затишно, мовби він повернувся до лона праматері. Там він міг мати і лице дядька, проте залишався вічним юнаком, щоб не сказати «підлітком», щоб не запідозрити, що Григір був вічним хлопчиком із дорослими масками.
Принаймні, в улоговині кохання його вже н е цікавив хлопчик –і ще не цікавив дядько. Хлопчик, юнак і дядько мали три різні серця.
Якби вони мали одне серце, міркував лівобічний ангел, то не могли би так далеко відповзти один від другого, а той від третього.
Якби вони мали одне серце, заперечував серединний ангел, то вже всі троє давно би ґиґнули.
Якби вони мали одне серце, спроквола процідив правобічний ангел, то це був би не Григір-хлопчик, Григір-юнак чи Григір-дядько, а Григір-чудовисько.
Лівобічний ангел припустив, що, можливо, до того би не дійшло, бо Григір-хлопчик мав 99% шансів стати ангеликом ще у дитинстві, поповнивши когорту шестикрилих і тонкоруких.
Серединний ангел згодився, але сказав, що Григір-дядько уже давно став чудовиськом, лише того не помічає ні він, ні навколишні.
Лагідна містерія печалі поволі обволікала всіх, і серед усіх Григорових однокровних і одномовних легкими і крилатими сутінками…
Далі буде...
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
