Уляна Маляр мріє в майбутньому створити гуцульський горор На 192 сторінках зібрано десь сорок силянок-казок, котрі є ліками пам’яті для самої авторки. Це спогади з її дитинства про неймовірну гуцулку бабусю Марію (мамину маму. — Авт.), котру по вуличному називали Федихою, тобто дружина Федева. Біля неї якраз зростала онучка Уля.
«Бабуся померла у 2015 році, але я так і не приїхала на її похорон, щоб не бачити тіла в труні, адже таким чином мені здавалося, що вона ще жива. Завжди, коли в мене щось в житті ставалося, не залежно від забарвлення, я їй телефонувала. І так одного разу, набираючи бабин номер, усвідомила, що уже ніхто не підніме», — поринає в спогади Уляна Маляр.
Пояснює, що книгу писала не рік і не два, а, напевно, з того часу, коли почала тримати ручку в руках.
«Силянка — це гуцульська прикраса. Ці всі історії справді, як намистини, на цій силянці. Тут і белиці-небелиці, і повсякденні історії, і короткі, і, як кажуть гуцули, бирші (довші. — Авт.). В книзі вміщені твори, які я написала у свої шкільні роки, студентські, і рік-два тому. Для мене ця книга — повернення в дитинство і моя вдячність тій жінці, котра прищепила мені любов: до Гуцульщини, казок, кулінарії, побуту, музики. Баба для мене була велика. Не тому, що я була маленька — просто мені здавалося, що вона знає все на світі».
Книжка дуже тепла, авторка її називає діточою. Бо там твори 7, 8, 10 класів, в яких вона згадує бабусю. В останньому творі «Хапаюси» — про передостанню зустріч Уляни й Федихи.
«Я їй лягла в ноги, вона про щось розповідала і я солодко спала. Хоч мала уже за двадцять років, але здавалося, що я — та її маленька десятирічна Уля і слухаю на ніч казку. Бо так є в житті, що ти когось дуже сильно любиш, але не завжди говориш наскільки, бо думаєш, що це і так зрозуміло. У дитинстві я мріяла стати археологом, бо вони щось шукають і записують. Тому завжди писала історії своїх повсякденних оповідачів. Народилася у селі Буковець Верховинського району на перевалі — 865 метрів над рівнем моря. Якщо у нас починалися вітри, то все звалюється, відповідно, немає світла і телевізор не працює. Взимку запалюю свічку та починаю читати, тому всі жартували, що я була для баби радіо. Зазвичай читала вголос один із томів «Гуцульщина» Володимира Шухевича. Крім того, що бабуся слухала твір, вона перевіряла, наскільки я добре читаю».
За словами письменниці, другої частини цієї книги не буде, бо здається, що і так багато чого населила на цю силянку. Хоча, зазначає, все оповісти також не вдалося. До одних історій — бракувало слів, інколи — душили емоції, коли поверталась в минуле. Хотілось цими розповідями донести, що потрібно вчитися говорити один з одним, любити та шанувати пам'ять про своїх дідусів-бабусів. Адже саме ці люди є порталом в дитинство, і кожен читач зможе там розпізнати свої історії та настанови рідних.
«Бабу Федиху» Уляна Маляр презентувала в Івано-Франківську, Верховині, Верхньому Ясенові, Криворівні, а після Калуша планує показати Чернівцям та Львову.
«Бабуся Марія спонукала мене до писання. Мрію в майбутньому створити гуцульський горор (щось містичне. — Авт.). Коли я не хотіла ходити у музичну школу грати на фортепіано, то вона водила мене, щоб я не стрибнула з мосту. Це моя перша колежанка, котрій я розповідала всі свої сердечні пригоди. Нашою традицією було їздили з нею в суботу на базар та «гуманітарку» — купувати мешти, файну одежину, бо в неділю йшли до церкви (баба була церковною касиркою. — Авт.) і мали пофорсуватися. На весілля ходили, але вони для мене були короткими, бо в баби багато худоби й треба було зранку вставати», — пригадує з усмішкою свої асоціації співрозмовниця.
Адміністраторка калуської книгарні «Є» Алла Дзундза розповідає, що тут можна не тільки придбати книги, але й прийти щосуботи на дитячі заходи, відвідати тематичні вечори та щомісяця — на презентації авторських книг. Креатив потрібен, щоб привернути увагу читача, адже в Калуші він зазвичай підлітково-молодіжний — від 17 до 25 років. Та й читають здебільшого закордонних авторів, бо українські класики та сучасні письменники пишуть дуже трагічну літературу, яка важча для читання, перенасичена стражданням, болем. Натомість іноземна — легка, доступна, у діалоговій манері, і коли читаєш, то забуваєш і перезавантажуєшся.
«Люди щодня з війною, тому хочуть відпочити з книгою. Кожен вибирає свій жанр: романтичні історії, детективи, трилери, фентезі, горори, психологію. Багато зараз і дарк романів, де багато еротичних сцен. Тож кожен знаходить своє. Кожну суботу ми годину присвячуємо дітям: читаємо їм та проводимо майстер-класи з ліплення, аплікації, малювання тощо. Такі зустрічі розраховані на відвідувачів віком від 3 до 8 років, яких маємо уже до двадцяти щоразу. З ними займається наша артменеджерка, кваліфікована педагогиня Надія Гаразд. Також організовуємо тематичні вечори, на яких поєднуємо читання книг з переглядами фільмів».
Щодо презентацій авторських книг, то зазвичай це література для дорослого населення. Єдина дитяча письменниця, що була у стінах книгарні — Дзвінка Матіяш. У вересні книгарня приймала Наталію Мельник з твором «Жага свободи». Молоді автори, за словами пані Алли, мають меншу публіку — до 10 людей, а от коли був Юрій Андрухович, то не могли помістити людей. Також мають популярність серед читачів і прикарпатці Степан Процюк та Ольга Деркачова, яка, щоб підтримати себе в часі війни, пішла співати в церковний хор.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
