Перший несанкціонований мітинг у Калуші відбувся 6 серпня 1989 року біля кінотеатру “Відродження” На зорі незалежності України у Калуші, попри спротив, тиск і залякування більшовицької пропагандистської машини, діяли громадські організації, які руйнували радянські міфи і заборони, викликали на себе удар і, таким чином, популяризували українську мову, культуру, історію та впроваджували національну ідею. На той час це було неабияким героїзмом, адже смертельно небезпечним для компартії був внутрішній ворог. Це підтвердили події 1989-1990-их років.
ПЕРШИЙ МІТИНГ БІЛЯ «ВІДРОДЖЕННЯ»
Перший мітинг у Калуші відбувся у 1989 році. І це стало початком поразки для міської компартійної влади.
Так, 12 січня 1989 року газета “Літературна Україна” опублікувала Проект Статуту і Програми Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка, саме “рідної”. Про це «Вікнам» раніше розповів один із організаторів перших мітингів у Калуші Василь Івасюк.
— Окремі друзі рекомендували мені не випереджати час і події, не ставати піддослідним суб’єктом для міськкому компартії, КДБ і “правосуддя” і зачекати до проведення у Києві Всеукраїнського З’їзду, прийняття ним Статуту і Програми й опублікування прийнятих ним рішень із долученням до них тексту законів або їхнього переліку, — розповів Василь Івасюк. — Проте я, як ведучий перших зборів, ультимативно відхилив пропозиції. На мою думку, допомогти зрусифікованому Києву зобов’язані галичани, у першу чергу — громадськість Калущини. Київська національно свідома інтелігенція — серед вороже налаштованих чужинців, а ми — серед своїх, нехай поки що заляканих, пасивних, нерішучих, байдужих.
Перш, ніж покликати громадськість на несанкціонований мітинг, Товариство української мови ім. Т. Шевченка “Відродження” власними силами йшло у розвідку, як правило “боєм”: проводило збори на майданах, у скверах і в міському парку культури, — пригадує Василь Івасюк. Переслідуючи, не визнаючи, компрометуючи і ображаючи Товариство “Відродження-Рух”, міськком і КДБ ще більше рекламували його діяльність.
В очікуванні відкриття екологічного мітингу «Калуш сьогодні і завтра» на стадіоні «Хімік» 10 вересня 1989 року
Підготовку до мітингу Товариство не приховувало, а, навпаки, пропагувало. Сам мітинг відбувся 6 серпня 1989 року. Вимогою було: “Надання українській мові статусу державної та міжнаціональної на території України”.
— Після оголошення вимоги мітингу, у мікрорайоні було вимкнуто струм. Із наказу міськкому торгівельна мережа не працювала. Мітинг тривав п’ять годин при 30-градусній спеці. Ведучий мітингу Роман Шмігельський тричі оголошував мітинг завершеним, але учасники не розходились. Бажаючих виступити було багато, — пригадує Василь Івасюк.
Прибули делегації зі Львова, районів Львівської і Тернопільської областей та всіх районів Прикарпаття. Увесь хід мітингу, у тому числі — і повторні вимоги до учасників розійтись, а до приїжджих — покинути місто, погрози на адресу організаторів, невідомі знімали на відеокамери з четвертого поверху готелю “Прикарпатський” (тепер — готель “Асторія”. — Авт.). 10 серпня 1989 року мене як організатора несанкціонованого мітингу викликали у міськком на вимогу головного прокурора області. Прибув його заступник. Я відмовився спілкуватися з “другорядною” особою. Це була остання розмова з компартійним “правосуддям”.
Несанкціонований мітинг 6 серпня 1989 року відправив міськком, КДБ і компартійне “правосуддя” у нокаут у першому ж раунді. До проголошення Акту Незалежності України залишалося два роки і 18 днів.
БАНДЕРА З БРОНЗИ ЛЕНІНА
2 квітня 1990 року у залі ПК «Мінерал» зібралася сесія новообраної міської ради, — пригадує міський голова Калуша Роман Сушко (1990-1998, 2002-2006 роки).
— У залі було 100 депутатів: 20 з них пройшли від Комуністичної партії на чолі із першим секретарем Іваном Мелешком; 80 — це ті, які прийшли від громадських організацій: НРУ, товариство «Просвіта», товариство «Відродження». Це ті товариства, які сформувалися буквально за 1988-1990 роки та почали нову епоху у місцевому самоврядуванні і політиці Калуша в цілому, — пригадує Роман Сушко. — Вони не прийшли на порожньому місці — перед ними у Калуші уже активно працювало Товариство зелених — Роман Захарія, Надія Рим, Михайло Довбенчук. Перед ними підпільно працювала Гельсінська група. А ще раніше — ті, які прийшли з 1940-1950-х років: Кузьма Хобзей, Федір Бандура, інші люди, які пройшли тюрми і концтабори. А взагалі депутатський корпус тоді наполовину складався з нових депутатів — людей, чиї родини знали, що таке заслання, тюрми, робота у підпіллі. Це була принципово нова міська рада. А тому секретаря міської партійної організації голова боліла, бо було чому боліти.
Пам’ятник Леніну у Калуші був встанволений на нинішній площі Героїв
Роман Сушко пригадує, як на Калущині з’явилися пам’ятники Тарасові Шевченку та Степану Бандері:
— 1990 рік. Діє нова міська влада. Прокуратура на кожне рішення сесії дає протест. І раптом влітку 1990 року із Львівської керамічної фабрики приходить лист про те, що міська рада, виявляється, у 1989 році замовляла пам’ятник Леніну. Це мав бути величезний 7-метровий пам’ятник Леніну, який планували встановити на бульварі Незалежності — на місці, де сьогодні стоїть камінь Незалежності. Зі Львова нас повідомили, що вже відлили нижню частину пам’ятника і за це потрібно заплатити 50 тис. рублів. Депутатський корпус, звісно, був проти. Але був мудрий чоловік — архітектор Петро Макогін, який запропонував таки купити цей пам’ятник. «Нам не Ленін потрібен, а бронза, яка у ціні різко зростає. А нам дають її за цінами 1989 року», — сказав тоді він. Ми заплатили 50 тисяч і забрали пів-Леніна. А потім переплавили його на пам’ятники Степану Бандері, що нині в Угринові, та — Тарасові Шевченку, що у Калуші.
Калуш встановив пам’ятник Тарасові Шевченку не тільки собі, але й Новогродівці Донецької області.
— Приходить до мене одного разу Василь Уштан і пропонує міським коштом долучитися до будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку у Новогродівці, що на Донеччині, — згадує міський голова Калуша Степан Різник (1998-2002 роки) — Однак, я вирішив, що міська рада долучатися не буде. Я викликав до себе у кабінет архітектора Петра Макогона і перший й останній раз дав йому «повноваження» зібрати із підприємців кошти. Гроші ми зібрали, відлили у Львові пам’ятник та поїхали на Донеччину для його встановлення. Там ми говорили виключно українською і співали українських пісень. На мою думку, якби інші міста Західної України вчиняли так само і таких заходів було б більше, ми, може, мали б тісніші зв’язки зі Сходом і не дочекалися б цієї кровопролитної війни.
Калушани подарували пам’ятник Тарасові Шевченку місту Новогродівка Донецької області
ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
14 жовтня 1989 році у Калуші було створене товариство «Меморіал». Установче засідання відбулося у ПК «Мінерал», — пригадує Богдан Яневич, який очолює «Меморіал» з 2009 року.
— «Меморіал» — це одна із організацій, яка виконувала і продовжує виконувати державотворчу функцію. Головою організації тоді став Олексій Грабчук. Під його керівництвом проводилися розкопки на місцях захоронення жертв політичних репресій. А, крім того, була створена туристична агенція, яка допомагала людям виїхати за кордон і побачити Європу. У нас навіть збереглися списки людей, які тоді подавали анкети. Цікаво було б довідатися про їхню мотивацію, — каже Богдан Яневич.
Створення «Меморіалу» було вимогою часу. Адже у Дем’яновому Лазі виявили захоронення жертв НКВД, і ця знахідка потребували проведення офіційних розкопок. Тоді, пригадує Богдан Яневич, компартія хотіла фальсифікувати знахідку, заявляючи, що це — ще давні захороненя або ж поховання Першої світової війни.
— Тоді судмедекспертом у «Меморіалі» був Омелян Левицький — професіонал, який довів, що це захоронення 1939-1941 років, — каже Богдан Яневич.
У 1991 році, під час прокладання інженерних мереж майбутньої Войнилівської школи, також виявили страшні знахідки: спочатку тіла восьми людей, а після проведення розкопок загалом викопали останки 228-ми людських тіл, з яких 50 — діти.
Рештки 228-ми тіл, знайдених у Войнилові, були перезахоронені у братській могилі у жовтні 1991 року. Для них замовили 15 домовин
— Тоді прокуратура також не дозволяла проводити розкопки, але «Меморіал» зумів це зробити, — відзначає Богдан Яневич.
Він припускає, що подібні, хоча і не такі масові захоронення могли бути чи не в кожному селі. Так, кілька тіл повстанців знайшли у Грабівці, у Новиці виявлено соляну криницю, де також захоронені вбиті повстанці. Тож зараз пошуки місць захоронень жертв політичних репресій вирішили активізувати. Зокрема, й у Калуші.
— На подвір’я Центру науково-технічної творчості привозили побитих повстанців із навколишніх лісів, — розповідає Богдан Яневич. — Є навіть свідки тих подій — люди викрадали тіла, щоб по-людськи похоронити. Проте куди дівали тіла інших вбитих, де є масові захоронення — ми наразі ще тільки досліджуємо. Кажуть, що тіла закидали у криницю, що поблизу Центру. Підписуємо договір з археологами, оскільки це — територія колишнього замку і ми не маємо права руйнувати археологічні пласти. Тому будемо разом проводити розкопки. Кажуть, що друга криниця була розташована у районі приміщення колишньої друкарні, проте ніхто достеменно цього не знає.
Паралельно відбувається дослідження місць, пов’язаних із національно-визвольною боротьбою на Калущині. Це — територія Чорного лісу.
— Ми знайшли вже кілька таборів УПА. Ще точно не визначили, де був перший табір УПА, у якому сформувалась перша сотня. Але ми знаємо, де був другий табір, у якому була сформована вже майже вся наша повстанська армія «Чорного лісу». І ми зараз детально вивчаємо всі ці табори, — каже Богдан Яневич.
Калуські музейники планують створити кінореконструкцію подій, які відбувалися у катівнях НКВС у Калуші. Також до 25-річчя Незалежності України у Калуші планується видача збірки зі спогадами та фактами. Напередодні святкування у Калуші відбулася конференція, присвячена ювілею, матеріали якої також увійдуть до збірки. Тож, калуські музейники запрошують усіх, кому є чим поділитися, приносити свої спогади до історико-краєзнавчого музею Калущини у письмовому, аудіо- чи відеоваріантах.
