Таємниці древнього шляху. Найбільше родин з шляхетськими прізвищами — в Боднарові та Підмихайлі

У Підмихайлі  проживають нащадки давніх шляхетських родів. Їх історики називають ще драго-сасами. За однією версією, вони були рицарями, які супроводжували паломників з Європи на Близький Схід до Божого Гробу і були вихідцями з Саксонії чи Сасовії.
Переглядів: 5102
У Підмихайлі проживають родини, які протягом тисячі літ не втратили рідні хорватські прізвища, вважає Теодозій Король

Початок — в публікації "Таємниці древнього шляху. Звідки походять назви Завою, Грабівки та Бережниці?".

Продовження в статті "Таємниці древнього шляху. Пробоїв, Матіяш, Кубрак і Підмихайло".

За  версією автора вони належали до ордену тамплієрів, який  з благословення Папи римського Урбана ІІ виник в Західній Європі у 1096 році. Складався переважно з французів та германців. Упродовж двох століть тамплієри ходили на Близький Схід з метою врятувати від наруги мусульман Святі місця. Там вони взяли Єрусалим, господарювали там, будували замки та… збагачувалися на грабунках близькосхідних земель, а також на щедрих подаяннях королів та знаті, прибутковій торгівлі, банківських та вексельних справах. Згодом вони будували замки в Європі — особливо у Франції.

Одна із сект тамплієрів сповідувала вчення, яке розходилося з мисленням Папи. Король Франції у 1209 році виступив на боці Риму і розпочав війну проти тамплієрів. Між ним і тамплієрами розпочалися війни, які тривали понад 30 років. Тамплієри ослабли. Їхні фортеці на Близькому Сході у 1291 році впали під ударами мусульман. Та у Франції, особливо на її південних землях, влада від короля перейшла до тамплієрів. На початку ХІV ст. орден тамплієрів перероджується в найманців та розбійників. Боротьба проти них закінчилася перемогою Риму і монархів. Діяння тамплієрів заборонили, а їх тисячами арештовували. У 1312 році орден тамплієрів був заборонений і розпущений. Останній Великий Магістр ордену як єретик був спалений в Парижі на вогнищі у 1314 році. Якась частина тамплієрів пішла у підпілля і Орден згодом перестав існувати. За переказами, награбовані в Єрусалимі скарби Соломона тамплієри сховали в одному з своїх замків на півдні Франції .

Угри, як і тамплієри, належали до Римської церкви, тому останні були дружніми з уграми і в поході до Святих місць переходили їхніми землями. Угри в ті часи кілька разів у Галичині перебирали владу над краєм від варязьких князів. Віддані Папі Римському, угри могли запрошувати тамплієрів для протидії засиллю християнської віри східного обряду, яку нав’язували галичанам варязькі князі, яких історики іменують руськими. Ці князі до русичів мали хіба що таке відношення, що безмежно кілька століть панували над ними. Вони навіть не одружувалися з руськими жінками.

Отже, в часи, коли Римський престол і король Франції добивали тамплієрів, певна їхня частина втекла до дружніх угрів. Оскільки Папа Римський не терпів би проживання своїх ворогів на землях угрів, які вже були християнами і належали до папського престолу, то тамплієри селилися на пограниччі угрів та волохів, які релігійно належали до Константинополя. Такими землями була Трансільванія і місто Марамуреш, яке стало центром осідку тамплієрів. Саме в ті часи в Галичині правили князь Данило і його син Лев. В страху перед бунтівними  патріотами — боярами, які пам’ятали, що походять від волелюбних білих хорватів, князь Лев для власної охорони та охорони стратегічних шляхів та соляних промислів запросив з Марамурешу рештки недобитих тамплієрів. Ті радо погодилися, бо діставали від князя різні привілеї, а за добру службу Лев роздавав їм грамоти на довічне володіння багатьма селами та промислами. Від власних сіл і міст, драго-саси діставали придомні прізвища, які закінчувалися на -СЬКИЙ, -ЦЬКИЙ.

Тамплієри-драгосаси були відважними, гоноровими, відданими володарю та чесними. А ще — були побожними і добрими сім’янинами. Саме вони заклали початок галицькій шляхті. Свої прізвища діставали від назви сіл, яких їм князь передавав у власність. Шляхтичі мали охоронні грамоти на володіння селами і вольності. Польська влада шанувала вольності шляхти і в кріпаків не перетворювала. Шляхта владі служила вірно, мала доступ до науки, а тому з її середовища виходили священники, воєначальники, лікарі, співаки , викладачі шкіл, гімназій та університетів. Не всі шляхтичі були багаті і не всі добивалися високих посад. Бідних і збіднілих, які навіть не мали добротних чобіт, а ходили в ходаках,  у Польщі та Галичині називали ХОДАЧКОВА ШЛЯХТА.

Саси мали свій жовто-синій з зеленим пір’ям вгорі герб, на якому внизу зображено півмісяць, вгорі по боках — дві шестикутні зірки та дві стріли. Одна стріла розташована вертикально в центрі герба. Друга горизонтально перетинає пір’я на верху герба.

Оскільки Бережниця була стратегічним градом на древньому шляху з Придунав’я в Галич і далі на Поділля і до русів, а багаті соляні промисли Струтина давали більше солі, ніж усі навколишні соляні бані Підгір’я, то князь Лев поставив в цих місцевостях вірних своїх охоронців — драго-сасів. А охоронною грамотою віддав їм у власність град Бережницю, поселення Струтин та все населення цих територій. Від тоді один дістав придомне прізвище Бережницький, а другий Струтинський.

Давні гради не устояли, бо їхні оборонні споруди перший раз незадовго до смерті на вимогу хана Бурундая наказав знести князь Данило Галицький. Другий раз їх у ХVI-XVII століттях вщент спалювали татари і турки. Із знищеного града уцілілі міщани переселилися в долини, ближче до води. Шляхтичі Бережницькі переселилися в Підмихайля.

Тікаючи від переслідування татарами і турками, до Бережниці стікаються шляхтичі з рівнинних земель Галичини. З роками навколо шляхтичів Бережницьких виникають поселення шляхтичів — приходнів. Від їх імені до назви села  Бережниця польська влада в Актах Гродських і Земських додає назву ШЛЯХЕТСЬКА. В часи, коли Австро-Угорщина припинила наскоки татар і турків, багато осілих в передгір’ї шляхтичів на попередні  осади не поверталися. Вони продовжували проживати на Бойківщині. Нині в Красному проживає Яблонський, у Камені — Шмігельський, у Бережниці — Кільчицька і Стеблівська, у Вістовій — Довжанські і Корвацькі, Ліщинські, Сливоцькі і Шацький. Та найбільше родин з шляхетськими прізвищами проживає у Боднарові та Підмихайлі. Лише в телефонно- інформаційному довіднику в Підмихайлі записані п’ять Драгомирецьких, вісімнадцять Ліщинських, шістнадцять Струтинських, по кілька Майданських, Монастирських, Коршовських, Крушельницьких, Старчевських, Просяновських , Рудницьких та Яніцьких.

Наприкінці ХІХ ст. в Східну Галичину масово переселяються жителі з околиць Жешува, Кросна і Кракова. Вони, будучи західними галичанами, вважали себе поляками, сповідували католицизм та шляхтичами не були. Якась їх кількість  осіла на поміщицьких та церковних землях в околицях Бережниці і Підмихайля. У 1944 році більшість з них, тікаючи від переслідувань,  виїхали в Польщу.

Давнє суспільство галлів-бастарнів складалося з багатьох племен. Та основними були хорвати і босняки. Хорвати вирощували коней, худобу, овець та свиней. Вони були рільниками, садівниками та рибалками. Босняки були ремісниками і купцями. Вони були також гончарями, випарювали сіль, копали  болотну залізну руду і виплавляли з неї залізо. Вони уміли виплавляти бронзу з добутої ними міді та  олова. Прикарпатські білі хорватами були прямими нащадками  прадавніх хорватів.

У Підмихайлі проживають родини, які протягом тисячі літ не втратили рідні хорватські прізвища. Такими є Богусевич, Ляхович, Олевич, Приймович, Рудакевич та Якимович.

Розмір газетної статті не дозволяє розказати про виникнення назв інших топонімів та назв прізвищ багатьох мешканців сіл Підгір’я. Допитливий читач при бажанні може дізнатися про життя, вірування та діяльність давніх галичан з книги автора «Світ східних галлів».

Теодозій КОРОЛЬ, краєзнавець