VII
Небо над головою, без жодної хмаринки, так само захищало мудрі і дурні людські голови, як у місті.
Федір подумав, що київське небо нічим не ліпше цього, сільського. Чим далі від Києва, тим світ тихішав і оживало птаство. Може, київські птахи потрапляють у в’язкі піскові поля? Ці тихі та невидимі поля, розміщені всюди, навіть посеред Хрещатику, пильнують за вільними живими тілами. Їм не подобаються ні пташині розмахи крил, ні те, що вони можуть — несподівано! як грім серед ясного неба! — прилітати та відлітати.
У цих полях вмонтовані хитромудрі сильця із піску, які поволі висмоктують пташине бажання свободи. Може, у київських підземеллях, цих гадесових володіннях –ні, вже не Сталіна, той покійник – Олексія Кириченка, першого секретаря ЦК КПУ, - впокоїлися цілі гектари півмертвих птахів, із майже випитою кров′ю і викраденою волею до життя? І ніхто не чує, як важко кричить підземне нічне київське птаство, даремно благаючи пощади від таких самих, півмертвих і майже сліпоглухонімих людей, що обережно пересуваються там, зверху…
Тут вільно і страшно. Київські будинки тиснуть, але і захищають своїми велетенськими скелетами, із нарослими на них м′язами квартир і комуналок. Неозорі поля нічого не знали ні про розгроми «формалістичних» віянь у музиці, ні про Федорові душевні сум′яття, ні навіть про його останні великі кар’єрні шанси. Поля були незалежними від занадто людського при всіх народах та державах. Ще вільнішим був вітер, виконуючи у неозорому залі твір, що був вмістилищем неймовірних складнощів звучання, і божественної простоти, і оплакування, і всеохопних веселощів простого серця.
...тихо над річкою, ніченька темная, спить зачарований ліс…
Федір був за кермом, бо Оксана їздити не вміла. Звісно, що хтось міг побачити, що вони їдуть до села. Могли і зупинити. Тоді, може би на цих контролерів життя подіяло тестеве ім′я, хоча використовувати його у цій подорожі було щонайменше анекдотично (мовляв, я поскаржуся тестеві, що везу коханку у поле для любощів і щоб ви мені не заважали, лише всіляко сприяли).
Степан Процюк. Фото: Ярема Проців
Машину залишили біля стежки.
— Побігли, Федю!
— Куди?
— Та у поле ж!
Надихані настояним на рослинах повітрі, падали на землю. Так робили і ще робитимуть безліч пар до них. Не треба більше нічого, крім них двох, неба над головою і землі під тілами. Оксанине тіло було таким м’яким і теплим, таким бажаним і чутливим. Єдине маєш зараз щастя, музико: розчинитися у податливості, відпочити у купелі жіночої сили, відродитися у зблисках сяєва від її щасливих рук, що вільними птахами вирвалися із гадесового царства…
Час відлетів. Куди? Розчинився. Як? Федір не міг сказати, скільки проминуло часу, як він уперше глянув на небо, високе і синє. Що це було? Але було з ним уперше…
…Ще не відчували такого щастя, такої легкої від радощів голови, такого наповненого серця, неначе це передсмертна судома, одного серця на двох, такої швидкості часу, мовби прожито ще одне життя протягом тієї пів- чи години, паралельне сільське життя, де їх ніхто не знає, де нема всесильного тестя, святкування 300-річчя Переяславської ради, моторошного Нікощенка, щоденно і всенощно оптимістичного Отса, слизької Клавдії, що не хоче вчити дочку української, перероблених опер, стидких і пітливих власних рук, криків напівживих пташок із міських підземель, захоронених і охоронюваних від всіх;
…то йому мариться доля щасливая, в хвилях зрадливих життя…
Заціловував її так, ніби зараз мав грянути потоп.
— Федю, та не шаленій так! Ти як хлопчик якийсь, їй-бо!
Цілував і пестив, шепочучи і сміючись:
— А хто ж я, як не хлопчик? Солідний муж із олією в голові на таке би не зважився!
— Оце точно! — тонко засміялася
Їхні голі тіла котилися землею і пшеницями.
— Ти такий… такий красивий, мій хлопчику, — шепотіла вона у перервах між нападами пристрасті. — Я ще хочу тебе…
Вони не помічали, як перші, але навісні, хмарки заполонювали допіру безконечно голубе небо.
— Я буду тебе вічно любити!
— А я тебе!
— Ми все переможемо, бо з нами кохання!
— З нами і наше!
— Завжди і повсюдно!
Витоптана пшениця була заодно з Федором і Оксаною, пшениця була федо-ромок-саною. Так м’яко стелилася, так наркотично пахла…
Проте хмарки поволі робилися хмарами. Нсподіваний свинцевий відтінок, мовби людина із хворою кровоносною системою, поволі, але із методичністю фанатика, відвойовував у недавньої синяви неба все більше простору.
Перший, якийсь єлейний, наче несміливий, гуркіт грому вдирався у поле. Його важко було ігнорувати. Він наростав, як гук варвара.
Почалася така злива, що Оксана не бачила Федора. Його можна було лише намацати, простягаючи руки. Між ними стояли потоки небесної води. Грім загуркотів так сильно, що Федір перелякався, припустивши, що блискавка може вдарити у якесь місце цього пшеничного поля, або і у нього з Оксаною.
Це ж халепа, галопом проносилися думки у Федоровій голові, у місті треба бути обережним, бо хтось може побачити. Тут, у літніх полях, безпечно-але злива із громом- ну навіщо її зараз? Чому саме тепер,коли вони вперше вибралися у це поле? Коли це поле подарувало їм таке диво? Це випадковість чи мало би щось означати? Радянських людей вчать не вірити нічому, крім швидкої побудови комунізму, проте Федору таки здається, що все довкілля живе і має власну мову.
Але цього холодного літа щось забагато наглих злив. Може то земля мусить так довго очищатися після смерті…ну…як це вимовити?... Сталіна!?
Грім потроху втихав, ніби розлючений титан, що вже вивергнув на землю могутню енергію власного гніву. Разом із громом заспокоювалася його коханка – злива.
Машина була сумовитою і намоклою. Довго не заводилася. Поле всмоктувало воду, як немовля материнське молоко. Трохи відроджена вологою земля зливалася із закоханими , також оновленими та розквітлими.
Коли коханці врешті-решт виїхали до своїх київських вулиць, волога всмокталася землею.
Раптом над полем засяяло. Незвіданої краси квіти, мініатюрні і величезні, різноколірні і повнорадісні, сумовиті і утворені сновидцем просилися до неба із-під товщ намоклого ґрунту. Велетенська троянда-галюциноген проростала з-під товщ землі, витягуючись аж до переповненого молодика. Над полем стояв ледь вловимий шум чи то росту тичинок, чи передкупальських містерій, які вже наближалися.
Таки нині день був щасливим для них. Дорогою мовчали, заворожені справжньою спільністю, що незримо, але міцно в’язала їх окремою групою крові.
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
П'ята частина роману за посиланням.
Шоста частина роману за посиланням.
