Як за чотири роки змінилося життя бійців з Прикарпаття, які захищали Донецький аеропорт, дізнавався "Репортер".
26-річний калушанин Станіслав Стовбан був одним з останніх, що виходили із території донецького летовища. З тих, хто тримав оборону у найгарячіші дні – з 16 по 20 січня 2015 року.
Станіслав тоді дістав тяжке поранення, уламками підірваного термінала йому придавило обидві ноги, потрапив у полон. У Донецьку хлопцю ампутували ногу.
Каже, після всього, що пережив, найбільшим страхом було те, що він більше ніколи не зможе служити. Після тривалого лікування та реабілітації, навіть з протезом, він ще більше року воював. Каже, що армія – найбільший у світі наркотик.
«Коли ти служиш в армії, може, тобі щось і не подобається, але повертаєшся у цивільне життя, проходить тиждень, місяць і тобі сильно хочеться назад, – запевняє Стовбан. – Усі про це говорять, і так воно і є».
Нині Стовбан служить у Житомирі – у 199-му навчальному центрі десантно-штурмових військ.Тут Станіславу запропонували працювати інструктором групи вогневої підтримки курсантів.
Ще колись він хотів протез, з яким зможе продовжити службу та стрибати з парашутом. Тепер має, але ще не стрибав, мовляв, його командири бояться брати на себе відповідальність.
«Я далеко не фанат радянщини, але колись був такий генерал – Василь Маргєлов – засновник і реформатор повітряно-десантних військ. Він казав, що стрибок – це не самоціль, а засіб вступу у бій. Це необхідність, бо без стрибка нема десантника. Тому це не мрія – це необхідність, без якої не може бути служби у ВДВ. Теоретично, я можу стрибати, і поки що до цього йду».
Станіслав Стовбан (по центру) із ще одним калушанином — пораненим Данилом Семчишиним (справа)
