ШИШКОПАР
Мої історії, розказані в «Шашличній» відзначались правдивістю. Я ніц не вигадував. Ось, приміром, одна. Серед моїх підлеглих розмітників під час будівництва авіаносців в Миколаєві була досить приваблива, розумна, розлучена мати 2 дітей Світлана Ф., на 6 років старша за мене, на той час вже одруженого батька двох синів. В якийсь момент жінка поклала на мене око. Хоча жодних підстав для цього я не давав. Зі мною таке трапилось вперше. Щодня хтось (я здогадувався, хто) підкидав мені в робочий стіл саморобні вірші про кохання, написані каліграфічним жіночим почерком. Що робити в цій ситуації? Я вирішив зіграти роль непомітної свахи.
Поряд працював майстром Олександр, татарин, ровесник Світлани, рідною мовою котрого була татарська, не російська. Після розлучення у нього в Зеленодольську залишилась ексдружина та донька. Сашко вирішив повернутись до Миколаєва, де він закінчив кораблебудівний інститут. Попри невеликий зріст, Саня володів надзвичайною силою та здатністю випити море улюбленої горілки. Його фізична міць зовсім не гармоніювала з доволі скромними розумовими здібностями. На загал Олександр був доброю людиною. Тому наприкінці кожного місяця усі допомагали йому «закрити наряди», щоб підлеглі слюсарі та зварювальники не залишились без зарплатні. Записки з віршиками про нерозділене кохання я почав підкидати в стіл татарина. На запитання Сашіко, хто це йому пише, я висловив гіпотезу - це, мабуть, Світлана, скучила за справжнім мачо. Далі розповідаю зі слів учасників перфоменсу.
Вечір, темнішає. У двері кімнати малосімейки, де Світлана мешкає з дітьми, хтось стукає. Вона відчиняє і бачить трішки нетверезого Сашка. В правиці кавалера — пляшка горілки, в іншій руці стирчать дві шоколадки. На здивоване запитання Світлани, чого він прийшов, Олександр щиро відповів: «ШИШКУ ПАПАРІЦЬ. Дєтєй атправім пагулять, я їм шоколадкі купіл. Чітал тваї стіхі, ти тоже мнє нравішся». Жінка коротко пояснила, що вірші писала не вона, і адресовані вони не Сашкові. Якщо він не піде геть, вона викличе міліцію. Саня повернувся до власного робітничого гуртожитку та випив горілку з товаришами. Зайве казати що від того часу його інакше, як шишкопаром не називали. Його прізвище забули навіть ті, які не знали. Світлана щось зрозуміла та припинила підкидувати мені в стіл власні вірші.
Коли почуєте в Калуші вислів «шишку попарити», будете знати, хто завіз його в рідне місто. А шишку тре парити. Бодай іноді. Щоб не хворіти на спермотоксикоз мозку. В кого він є.
ПРАПОР ЧИ ШМАТА
Був у брата Ігоря друг — Михайло Р. Дружини Ігоря та Міхала (вона вже померла) — рідні сестри. Історія ця трапилась, коли обоє відслужили у війську, парубкувати та шукали пригод після випитого в «Шашличній».
В ті перебудовні часи в будинку на вул. Рубчака, 3 з’явились дві сестри — слічні дівчата з Литви. Ігор та Міхал вирішили їх провідати. Вигадали, як їм здавалось, перфектний привід для знайомства. Калуш перед «7 ноября» саме прикрасили червоними прапорами. Друзі по дорозі додому побачили, що два прапори на будинку біля пивзаводу висять низько. Їх можна зняти та під виглядом слюсарів потрапити у квартиру сестер, щоб повісити прапори на балконі. Привабливі дівчата впустили «слюсарів» напідпитку у квартиру. Хлопці якось причепили прапори на балконі 3 поверху. В процесі знамена кілька разів палали вниз, на мокрий від калуського дощу асфальт. Далі знайомства справа не зрушилась. На цьому історія мала завершитись. Якби не бажання калуських кадебістів отримати чергові зірочки на погони за розкриття антирадянської мережі «підпільників».
Про зниклі біля пивзаводу червоні прапори того ж дня хтось повідомив куди слід. Наступного дня гебісти провели роз’яснювальну роботу серед дівчат, попросивши у випадку чергової появи «слюсарів» потягнути час і викликати міліцію. Вирішили ловити антикомуністів «на живця». А хлопці вже й забули про невдале залицяння. Передчуття (зване «чуйкою») підказало батярам відмовитись від подальшого спілкування з латвійками. Хоча одне слово — пиво («сенчус») вони, балтійські моремани знали.
Червоні прапори висіли на балконі до новорічних свят. Дощі та вітри перетворили їх на старенькі, подерті шмати невизначеного кольору. Мешканці мікрорайону вулиці Рубчака сміялись. Вони сприймали ці ганчірки на балконі третього поверху, як символ окупаційної, радянської влади, котра доживає до власного кінця. Перед грудневим Різдвом (так званим католицьким) дівчата викинули залишки червоних прапорів, наче сміття.
Місцеві кагебісти — комуністи раптом передбачливо стали симпатизувати рухівцям. Історія з червоними прапорами (гнилими, брудними шматами) на вул. Рубчака, 3, забулась.
БАЦИЛА
В 1988 році мешкав в Калуші Бацила (справжнє прізвище зі зрозумілої причини не називаю), 1961 р. н., студент місцевого технікуму, що нині зветься політехнічним коледжем, котрий мав близьку родину в Канаді. З ріднею його батьки зустрічались у Львові. Позаяк до Калушу іноземцям — представникам капіталістичних країн — забороняли приїздити.
Перед «7 наября» в місті з’явилось кілька листівок з промовистим текстом, писаним кульковою ручкою від руки «Москалі — геть з Калуша!». Місцеві кагебісти за допомогою корінних стукачів-украйонцев доволі швидко знайшли автора. Ним виявився неповнолітній Бацила. Філій РУХу та УГС в Калуші тоді ще не було, принаймні в публічному середовищі. Нікого з товаришів Бацила не видав. Тому правопохоронні органи обмежились штрафом, який наклали на батьків неповнолітнього студента, отриманим від переляканих батьків героя хабарем та розглядом його справи на бюро комітету комсомолу в технікумі. Усі відчували, що російська імперія захиталась. На вулицях почали з’являтись чоловіки та юнці з синьо-жовтими значками. Калуські ветерани ОУН/УПА, що відбули більшовицьке покарання, вже почали замислюватись про створення чи відновлення політичної організації, котра буде боротись за незалежність України.
Калуш був переповнений неукраїнцями через розбудову великої хімії. На «посьолку» діяло дві комендатури. Одна — для умовно звільнених достроково. Інша — для засуджених працювати «на хімії». Частина звільнених одружувались та залишались в Калуші назавжди. Для їхніх дітей була започаткована ще одна російська школа, №4, навчання в якій відбувалось у дві зміни. Як було написано в довідниках, будівництво хімічних підприємств на Батьківщині Степана Бандери здійснювали представники 15 національностей сересере. Місцеві старожили усіх їх називали «москалями». Історію з листівками неможливо було приховати від громадськості «Шашличної». Тому калуські хіміки (усі) заговорили українською мовою, споглядаючи на етнічні конфлікти Кавказу. В Калуші ніколи за всім сторіч його історії міжнаціональних конфліктів між місцевими не було.
Початок — у блозі "В калуській "Шашличній"
Друга частина — "В Шашличній-2: про тріо мушкетерів та Івана Мостиського"
Третя частина — "Шашлична-3: втеча Зайця, кінець Кончити і меценас"
Четверта частина — "Шашлична-4: легендарний Тарік"
П'ята частина — "Шашлична-5: про Міська Мамчура, Кульберга і Мамоцьом"
Шоста частина — "Шашлична-6: невдалий виступ вокалістів школи №2"
Сьома частина — "Шашлична-7: історії від шахтарів за "комсомольською путівкою".
