В РІДНОМУ СЕЛІ
Соборність — це коли уся родина по материнській лінії походить з Луганщини, а Батьківщизна є Галичиною. Я протягом 48 років мешкав в Миколаєві обласному, а брат 30 років віддав Калушу.
Тато народився в селі в Жидачівському районі. Батько був останнім сином з чотирьох. Окрім хлопців живими виросли ще три сестри, дві з котрих були молодшими за тата та бездітними. Найстарша з дітей - Стефанія мала трьох спадкоємців й похована на окупованій рашистами частині Херсонщини.
Оповідаю двійко історій з «Шашличної» від славної памяті тата. Його сестра Н полюбляла алкоголь, це був єдиний спільний інтерес, що поєднував її та чоловіка П в міцну сільську сім’ю. Одного разу П попросив Н зварити йому червоний борщ. Цю страву не можливо приготувати без буряку. Вдень Н побачила перфектні буряки в городі ксьондза, на якого безоплатно працювали місцеві селянки. Не міг священник мастити руки в землі, тим паче такий слічний. Коли поля навкруги накрила ніч, Н вирушила на полювання, себто, за буряками. Пес, хоча і був на залізному ланцюгу, відчув міцний аромат самогонного перегару. Тому зачав гавкати, наче навіжений. Коли священник одягнувся та вискочив в город, він зустрівся з Н, котра рвала буряки та пхала їх в міх. Усі прохання духовної особи до жінки залишити в спокої його буряки закінчились тим, що Н почала бити ксьондза мішком з криками «А це ти їх садив, qrwa!?» Наступного дня П їв напрочуд смачний борщ, почувши бурякову історію від сусідок.
Сексуальне виховання в селі серед дівчат не велось взагалі. Чоловік тебе навчить, він все знає, слухай його, казали мами допитливим доням. О почала зустрічатись (як би зараз сказали) з В. Вони чекали осені, аби одружитись, себто повінчатись. Під час таємної недільної сповіді О призналась молодому ксьондзу, що іноді на прохання майбутнього чоловіка смикає його за пипку. Це гріх, мабуть, бо В каже, що се треба берегти в таємниці. Священник попросив О показати руками, як вона робить, бо він не зрозумів. Сповідь пройшла успішно. Аби Бог остаточно простив гріх О, вона повинна: нікому не розповідати про сповідь (навіть матері), утриматись від побачень з В, десять разів промовити «Отче наш» та прийти в неділю ввечері на додаток до сповіді. Бо у ксьондза - красеня залишились не з’ясованими деякі подробиці дівочого гріха.
В селі немає таємниць. Сказано в Святому Письмі, що немає такого таємного, аби не стало явним. Молодого священника сільські чоловіки побили за інші гріхи. Його довелось замінити на старого дідуся, котрий своє вже відгрішив в молоді роки.
ПІРАТИ
Окремо в «Шашличній» гуртувались 50/60 річні чоловіки. Тоді вони нам здавались старими, які мали особистий досвід роботи на шахтах Донецької, Луганської областей. Існував надійний спосіб уникнути служби в армії — треба було поїхати в Донбас за "комсомольською путівкою". Хоча зі східних теренів повертались живими рідше, аніж з радянського війська, при зустрічі галичани – колишні шахтарі весело наспівували «Як поїхав я в Донбас вугілля копати, а воно таке тяжке, в рот його…..ти».
Була у тата одна улюблена історія, з десятків шахтарських оповідок. Чули її в «Шашличній». Розповідаємо і вам.
Якось з травмою ноги, отриманою в забої, батько потрапив до лікарні. Харчування хворих шахтарів було доволі сумним: зупка, пюрешка, котлетка з хлібу та часнику, фруктовий кампот. Цей напій розводили самогоном, який в дамських сумочках (маленька пляшка — гадючка, чекушка) таємно проносили жінки. Великі саки з цибулею, шинкою, салом, чорним хлібом, помідорами, огірками старанно перевірялись персоналом лікарні. Алкоголь був під забороною.
В палаті на 6 осіб виокремлювався симулянт Петро. Ніхто не міг встановити його діагноз. Але з дому Петі щодня приносили дволітровий баняк гарячої гречаної каші з маслом та запечену курку. Петро ні з ким не ділився, одноосібно з’їдав цілу курку, потім, лежачи в ліжку, стогнав «Пірати». Звісно, він відразу отримав прізвисько «пірат».
Шахтарі — видатні педагоги, хоча ніколи не читали Сухомлинського з макаренком. Тато попросив маму наступного разу під час відвідин принести йому маленьких іржавих шурупів штук 5 чи 6. Потім однопалатники знайшли момент, аби непомітно запхати в смажену курку Петра ці шурупчики. Коли через залізо Перо втратив частину зубу, його страшенний крик «Пірати!» почула уся лікарня. Серед лікарів, медичних сестер та санітарок стоматолога не було.
Виховна процедура виявилась вдалою. Хоча ніхто ні в чому не зізнався, Петро щось зрозумів. Він почав випивати з колегами та ділитись харчами, в тім загалі й куркою, припинив стогнати «пірати» й незабаром одужав. Правдивий пірат мусить знати, що то є — шахтарське братство. Нині ти їси курку, а завтра тебе вже може не бути серед живих. Тому цінуй сьогодення та друзів, товаришів, котрі тебе оточують.
БУГАЙ
Природньо, мене товариші — фанати «Шашличної» також просили розповісти якісь миколаївські історії. Тим паче я був і тепер вже є єдиним калушером, який керував комплексною розміткою доізоляційного насичення корпусів авіаносних крейсерів. Усього в часи сересере було збудовано 5 авіаносців, усі – українськими корабелами в Миколаєві. Після 1991 року раша не спромоглась забезпечити власні вмс жодним авіаносцем.
Робота на ЧСЗ (чисельність працівників заводу перевищувала 25 тисяч осіб) була важкою. Але три сотні рублів «на руки» протягом 1982/1985 років щомісяця я отримував. Хоча доводилось щомісяця відбивати спроби звільненого від роботи в нашому корпусо-стапельному цеху з чисельністю працівників 1200 корабелів парторга вступити хоча б кандидатом в члени кпрс. Партійний фюрер агітував тихими та переконливими, як йому здавалось, аргументами. Ось дивись на івана івановича бугая. Він, сільський хлоп, що намагається говорити «по городському — паруцкі» закінчив лише суднобудівний технікум, вечірнє відділення. Іван, зростом за 180 см та вагою більше центнеру, без матюків не може говорити, постійно румигає м’яту, аби було не чутно перегару. А ось вступив до партії, і вже працює замначальника цеху. Бугай відповідав за порядок, чистоту, дисципліну, часто вимагаючи від підлеглих щось зробити без оплати. Таким чином вислів працювати «на бугая» (безкоштовно) набув практичного змісту. В складних кресленнях він не тямив абсолютно нічогісінько. Його кредо — голосно, при свідках, виматюкати підлеглого, навіть за якусь дрібничку. Мене він не чіпав, але моїх розмітників, найбільш фахових в цеху та й усьому підприємстві не шкодував.
Кожен робітничий день починався з «розводу» бригад в ангарі авіаносця, що будувався. Один край ангару був насичений металевими, привареними фундаментами, на котрі пізніше повинні встановлюватись насоси. Потужні темні фундаменти власною формою нагадували труни. Чомусь в працівників зранку раптом почав покращуватись настрій, особливо після появи бугая. Лише на п’ятий день він помітив, що на одному фундаменті білою фарбою невідомий написав «спи спокойно, товарищ бугай». Безперешкодний доступ до фарби був в розмітників та їхнього керівника, себто мене. Напис за вказівкою івановича закрили темно-зеленою фарбою. Було проведено суворе дізнання з викликом на партійні збори. Ніхто з підлеглих мене не видав. За що я їм завжди буду вдячним. Серед живих не залишилось нікого. Бугай припинив матюкати принаймні моїх людей. Позаяк у них завжди є фарба і колективна честь, гідність — своїх не видавати.
СТОЙМЯ
Переповідаю одну з історій, котру на прохання друзів поширював в улюбленій «Шашличній» особисто. Серед ІТР (котрі були саме мозковими складниками), що керували будівництвом корпусів авіаносців в сересере, переважали українці. Сей етнос був розбавлений росіянами, євреями й татарами з берегів Волги.
В нашому корпусно-стапельному цеху усі полюбляли та шанували досвідченого майстра, росіянина дядю Мішу Є, зростом 162 см та вагою півтора центнери. Дідусю М (нам, 23/26 річним він здавався дуже старим) виповнилось 54 роки. До пенсії добряку Михайлу Івановичу, заслуженому корабелу - ветерану залишалось дотягнути ще рік. Тому його не звільняли, попри деменцію, склероз, альцгеймер, паркінсон, гіпертонію, алкоголізм. Ранкові сто грамів він завжди запивав валер’янкою, щоб перебити перегар. Тому усі знали — якщо в роздягальні зранку пахне м’ятою, дідусь Міша вже випив. Усі прохання колег він записував на уривки паперу, які складав в різні кишені спецодягу та….губив. Потім М, перепрошуючи, просив повторити і знову губив записи.
Пам’ятаючи його забудькуватість, ми провокували М на безкінечні повтори історії про ноги, що чомусь болять. Достатньо було комусь з молодих хлопців поскаржитись на втому в ногах після кількох щоденнних обходів авіаносця з довжиною корпусу більше футбольного поля та висотою багатоповерхівки, Є вимовляв власну фразу: «Нада мєньше стаймя є…ацца». Далі дідо М розповідав історію, як він під час святкового гуляння з нагоди спуску зі стапелю на воду першого авіаносця десятиріччя тому проводжав одну працівницю бюро технологічної підготовки додому, в Миколаєві. Прямо біля житлового будинку, посеред кущів бузку п’яна парочка (Михась та Одарочка) по-собачому, стоячи задовільнили статевий потяг. Як він її казково, пристрасно грав, з його слів! Від того часу у М підступно болять ноги. Не від горівки, зайвої ваги тіла, неякісного взуття, поганої чи відсутньої закуски. А від стоячого сексу та, можливо, страху бути викритим її чоловіком.
Коли хтось з товаришів запізнювався на зібрання в «Шашличній» (пиво вже непристойно грілось, оселедець висихав, сир кам’янів, хліб твердів), власну появу він супроводжував реченням про ноги, що болять. Здогадайтесь, що ми у голосному реготі йому відповідали про шкоду певних фізичних вправ, виконаних «стоймя». Бережіть ноги.
Початок — у блозі "В калуській "Шашличній"
Друга частина — "В Шашличній-2: про тріо мушкетерів та Івана Мостиського"
Третя частина — "Шашлична-3: втеча Зайця, кінець Кончити і меценас"
Четверта частина — "Шашлична-4: легендарний Тарік"
П'ята частина — "Шашлична-5: про Міська Мамчура, Кульберга і Мамоцьом"
Шоста частина — "Шашлична-6: невдалий виступ вокалістів школи №2"
Далі буде...
