ТАРІК І ЦИГАРКИ
Був в Ігора друг, званий Таріком. Реальне прізвище та ім’я сего фасета не зазначаю. Може, він та його родина ще мешкають в Калуші. В боротьбі з алкоголем завжди перемагав не добрий Тарік, випускник калуських музичної школи, технікуму, закоханий у французьких класиків та залізницю. Одягався неодружений Т гонорово: костюм-трійка, американська кошуля, англійський крават, італійські мешти. Бездоганним луком та власним зростом (за 180 см) він й приваблював самотніх жінок. Чомусь саме жінок, а не молодих дівчат.
Одної літньої днини Тарік добре погостився в друзів з Хотіня. Хто пив моцний хотінський самограй, знає, про що я кажу. Випиваєш гранчак – і ти вже «Калуш оркестра». Коли на дворі вже панувала темна ніч, він вирішив повертати додому й заблукав між Хотінем та Загірям в кукурудзяному полі. Коли розвиднілось, Тарік почув звук дизельного потягу і побіг, як йому здавалось, досить швидко, на звук. Калуська музшкола – це назавжди, тому незабаром бігун – спринтер побачив вузькоколійку та дизель, що рухається назустріч. Курити Таріку хотілось нестерпно. Проте в кишені була, як співав цой, лише «пачка сігарєт». Ані сірників, ані запальнички не було. Ні в кишенях, ні в полі з високою кукурудзою. Т колись працював на залізниці. Тому він знав, що круговий рух рукою для машиніста означає вимогу раптової зупинки. Аби уникнути можливої аварії. Коли робочий дизель спинився, машиніст почув від ще нетверезого Таріка: «Чоловіче, дай прикурити». Водій потягу зліз, дістав пів відра відпрацьованого чорнявого дизельного мастила та вилив зміст цеберка на новенький костюм Таріка: «На, кури, курвійсин!» Добре, що батько Т працював завідувачем бази різних товарів і мав той самий розмір, що і син. Тому у Таріка вдома було кілька костюмів. Палити цигарки він не припинив. Єслі єсть в карманє пачка сігарєт, значіт фсьо нє так уж плоха на сєгодняшній дзєнь. А власне…
ТАРІК ТА СТРІЛКИ
Була в Калуші одна доволі приваблива дівчина, в юнацтві — нескладної поведінки. Мешкала «на церемонії» (центральні ремонтні майстерні). Працювала ця незаміжня мати-одиначка на нічному переїзді по-сусідству. Переїзд об’єднував дві колії. Одна скеровувала пасажирські потяги до Івано-Франківська. Інша, робітнича – для дизелів, вела навколо Калуша, прямо на тодішню Солянку.
Тарік, чергового разу програвши бій алкоголю, вирішив майже вночі провідати самотню слічну файдулю, котра чергувала на переїзді, в маленькій робочій хатинці. Молода жінка відкинула палкі залицяння вічно п’яного високого хлопа в пристойному костюмі й добряче виматюкала «паруцкі» випускника музичної школи, хіміко-металургійного технікуму, експерта в галузі французької класичної літератури. Прогнати геть самого непересічного інтелектуала Т? Оце вже даремно.
Злий Тарік мусив відомстити. Він перекинув стрілки. Потяг «Чернівці — Івано-Франківськ» після переїзду вирушив не в Станіславів. Пісня «Зустрінемось на каві у місті Станіславі» залишилась недоспіваною для сотні пасажирів плацкарту. Машиністи, спостерігаючи вогні вулиці Хіміків, не відразу зрозуміли, що це – Калуш, а не Франківськ, та натиснули на гальма. Qrwa, де ми?
Тим часом Т поспішав додому, наспівуючи «А хто Калуш не цінує, най нас в дупу поцілює». Слово «Калуш» було замінене на «мЕне», нас -на «ми». Не дати Таріку – символу зарозумілого Калуша 70-х років минулого сторіччя, це дуже й дуже непристойно. Ще й вигукувати російське матюччя в очі правдивому патріоту, онуку жертв операції «Вісла»! Як каже кучмо з гітарою, це вже перебор.
Винна у цьому неподобству мус бути покараною. Справедливість є, бігме ті кау, ая-ая.
ТАРІК Й СФІНКТЕР
Переповідаю історію, почуту від особисто Таріка в «Шашличній».
Сиділи ми з Ігорем в кафе «Ільмень». Наші називали його «Пельмень», через постійну присутність «развєдьонак». Випиваємо вино, переходимо через коридор і танцюємо вже в ресторані, з жінками. Тютюн та алкоголь зробили власну справу. В 22 роки я виглядав на 10-15 років старіше. Костюм, краватка, суворий вираз обличчя дозволяли мені видавати себе за викладача іноземної літератури з місцевого технікуму. Якщо посудомийка каже, що вона — головний бухгалтер тресту, то чому я не можу бути викладачем? Під час білого танцю ми «зняли» двох партнерш. Ігор видалився з якоюсь дівчиною. А мене обрала приваблива молодичка років 30/35 на вигляд. По темній дорозі в її однокімнатну квартиру на вул. Хмельницького я якось дуже неуважно слухав про молодшу сестру, що ніяк не може вийти заміж, хоча й має кавалєра. Тому сестри досі живуть в одному , спільному помешканні. Даремно не слухав. Завжди слухайте жінку, хлопаки.
Прийшли. Подруга, не вмикаючи світла, попросила зачекати, заки вона швидко помиється. Стою. І так мені закортіло голосно випустити гази! Хоча я ніколи не сраждав на метеоризм, але підступний сфінктер каже, що вже не може терпіти. Потужно вистрілюю з власної гармати 58 розміру. Подруга не чує вибуху через шумовиння води у ванній кімнаті. Відчуваю, що нас поїли підробленим вином - вихлоп такий смердючий, наче хімічна зброя, заборонена усіма міжнародними конвенціями. Знімаю стильну, англійську маринарку, починаю працювати пропелером. Фух, втомився, ніби не чутно хімії органічних сполук.
Тут до кімнати повертається моя любов на наступну ніч та вмикає світло. На дивані мовчки перелякано сидять молодша сестра з хлопцем. Вони все бачили та чули…Відчуваю, як в тій пісні «Мац-мац, вона є, а у мене не встає». Сумно прощаюсь. Подружка не розуміє моєї пригніченості. Хто запитував, чому я полюбляю нашу «Шашличну» та не люблю їхній «Ільмень»?
Початок — у блозі "В калуській "Шашличній"
Друга частина — "В Шашличній-2: про тріо мушкетерів та Івана Мостиського"
Третя частина — "Шашлична-3: втеча Зайця, кінець Кончити і меценас"
Далі буде...
