(Уривки із роману про Григора Тютюнника)
19
Вночі, разом із Григорієм, на кухні намагалися ловити закордонні голоси. Тобто, ловив Григорій, що вже цікавився тими голосами після розкриття культу Сталіна. Те розкриття потрясло його. Григорій і раніше відчував химерний думковир.
Думав, що контужений, тому. Адже так жодна радянська людина н е може мислити, як він, письменник-фронтовик, який повинен служити підмурівком радянській владі. Але якось не служилося і не мурувалося червоним. На світі багато кольорів.
Але після доповіді Хрущова… Це було одне із найбільших потрясінь його життя!.. Все ставало на свої місця! Григорій знову наближався до себе, не відчуваючи провини перед комуністами. Таки партія прагне очищення! Таки наважилися! Зуміли! Таки люблю я свою Батьківщину! Їм би ще підказати багато що стосовно національного питання.. Вони не знають, не зовсім розуміють…гине українська мова… Кому із московських владарів треба її смерті?! Григорій не вірить, щоб у Москві хотіли боротися з українським.
— Це перегини на місцях, перегини на місцях –часто пише у листах, а нині таки каже Григорові. І трохи самому собі.
Стіл устелили недопалками. Одна пляшка була порожньою, а наступної було відпито лише трішки більше половини.
— Під час випробувань вибухнула міжконтинентальна балістична ракета.. . Загинуло багато військових… Їх смерті приховуються радянським режимом… як і раніша аварія на ядерному військовому об’єкті поблизу Челябінська…аварія спричинила масове ураження населення… ЇЇ наслідки були замовчані комуністичною владою…
Голоси радіожурналістів постійно щось перебивало. Вони кудись пропадали, мовби хтось тягнув їх до підземелля, щоб там катувати або усипити якимось галоперидолом, який, кажуть, починав ставати «модним».
— А чого так нечітко. Грицю? — півп’яно і перепитував Григір.
— Глушать, бляді, — на брата дивилися величезні, замежово сумні, очі.
— А чому глушать? — Григір направду не розумів.
— Тому що наша влада хоче, щоб ми багато чого не знали і не розуміли – величезні очі були безконечно терпенними.
У Григоровій голові лунали незвичні словосполучення- приховано радянським режимом… замовчано комуністичною владою…
— Грицю, то хіба вони злочинці?
— А ти думав, хто? Вихователі дитсадка? Хто згноїв дядька Павла і нашого батька!? Не вони!?
Навкруги насаджується дурацький свинячий оптимізм! Взяти б оце і закатать цю механічну покору якимось бульдозером!
Ще сиділи і говорили, мовчали, говорили знову. Мовчки цідили ще по кілька крапель, наповнюючи кухоньку тютюновим димом.
Нарешті Олена покликала Гриця із настійливою пропозицією поспати, мовляв, твоє здоров’я нині більше не витримає. Вона нагадала, що завтра він має організаційні справи, пов’язані з «Виром». Гриць згодився.
Напад суму, тотального і безпросвітного, раптом прошив усе Григорове тіло. Не допомагала горілка. Тобто, від неї можна було просто відключитися, нажлуктавшись до безпам’яті.
То навіть був не сум, а важка, як мокра сокира, печаль.
Григір знову згадував батька, його дороге лице. Він би порівняв його лице з церковною іконою, якби вірив у бога. Але всі кажуть, що бога нема-значить нема. Значить ні з чим порівнювати.
Горілка затуплювала голову, але нині якось по-особливому не приносила радості.
Григір припав до громіздкої коробки. Він ще такого не чув. Передавали церковну літургію та ще і українською мовою.
— Тобто, це коли попи співають? — по-своєму здогадувався.
—Вислухай і помилуй мене, Господи, по великій милості твоїй вислухай і помилуй!!!
Григір раптом присів на підлогу. Але навпочіпки сидіти було невдобно. Літургійні пісні щось розтермошували усередині. Ставало жалько і дуже боляче. Але що це? Звідки? Чому всіляка попівщина виводить його з ладу? Він не хоче слухати, хоче забути , а в вухах безперервне:
— Вислухай і помилуй мене, Господи…
Він не хоче слухати попівські хори!
…ніби плачуть твої односельчани, що вже після тридцять третього н е встануть з могил, ніби батько йде до тебе із сибірів, знемагаючи від тайожного холоду, який перетворює людину на стовп льоду,
ему н е надо никакого богоискательства –переходив у думках на звичну російську- ибо бога нет і это научно доказано;
ніби мама твоя відхрещується від свого приймака, бо вона осквернила пам’ять про тата , бо ,кажуть, саме той приймак його здав;
ніби стовп льоду знову стає полум’ям, а на горбках, куди погрібали покійників тридцять третього , дихає не трава забуття, а розквітає ліліями патериця пророка…
— по великій милості твоїй вислухай і помилуй!!!
Курив і думав. Хоч не міг вже ні курити, ні думати. Здається, Григорій, Олена і Юрчик спали. Раптом Григором щось закрутило. Спазми несусвітнього жалю, ніби побачив щось заборонене, струсонули його вихудлим тілом.
Григір плакав так, як , певно, плакав ще у далекому дитинстві, сповненому страхом, роботою і мороком.
20
Вже було темно. Повний місяць прогулювався небом як гола алегорія правди. Деколи цей світлунець буває лагідним недосвіченим молодиком. Нині ж місяць відкидав жорстоке світло. Григір подумав, що у такі вечори і особливо ночі можуть відбуватися найкривавіші різанини.
Але у такі вечори і особливо ночі можуть приходити і найдорожчі осяяння, Григоре. Щойно ти подумав, що може ти вже не такий нещасливий і праведний, яким себе уявляєш. Ти занадто себе любиш, Григорцю, забагато впускаєш само жалісливості у ворота своєї грудної клітки. Ти маєш акторські здібності, як уся твоя родина за татовою лінією, мабуть, ти починаєш перегравати, спершу мало і мілко, потім дужче, а там, дивися, перестанеш відчувати дно…
Ти любиш позувати на світлинах таким разудалым парубком із обов’язковою цигаркою між зубами. Хоча і на світлинах Володимир з Лубен ловив твою суть, принаймні сокровенний стан у мить фотографування.
Не туди, ох, не туди котиться твоє життя. Щось невимовно дороге, ніби це місячне світло, чомусь повільно зникає із твого серця… так непримітно і так невблаганно…мовби тебе манить до свого жаского і прекрасного світу богиня Астарта, обмацуючи ночами, коли ти спиш, твою душу своїми місячними декадентськими пальчиками, і тихенько викрадаючи, при недобрих променях світлунця, твою міць.
Глянув догори. Місяць знай розкошував, ліниво прогулюючись небесним степом над головою, ніби ти, Грицю, колись прогулювався дитиною степом під ногами.
Все відбувається під Місяцем, навіть коли він приховує вдень своє гігантичне тіло, можливо, остерігаючись сонячних опіків.
Нема такого, чого ти би не знав, фатальний красеню. Нема такого, від чого би ти відвернувся, з огидою чи жахом. Нема такого, чому би ти весело підморгнув, іскристо розсміявся, від чого би ти радісно заплигав.
Ти, Місяцю, не пересмішник і не кат. Твоє проміння холодне, але зате воно не спалює. Твоя парсуна байдужа, зате вона витвережує, у прямому та переносному сенсі. Ти , Місяцю , є найбільший серцеїд і серцекрад . Хто зачарувався твоєю надлюдською красою –пропав навік у полоні цієї найвірнішої любові…
Далі буде...
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
