(Уривки із роману про Григора Тютюнника)
23
Раптом якесь елегійне цунамі бере тебе у полон, Григоре, і ти уявляєш і згадуєш, всього упереміш, як приходив із нею під будинок. Київські хрущовські дев’ятиповерхівки не люблять сентиментальних, тим паче щасливих. Ви були такі молоді, ваші серця рвалися із грудей, балансуючи на межі сердечного вибуху: кудись! до інших галактик! деінде, тільки н е тут!
Каштани п’янили, травень разив запахами і приневолював кольорами. Вона була значною нижчою і ставала навшпиньки , зазираючи у твої очі якось по-ідолопоклонськи закохано, так м’яко, ніби рута-м’ята, і так віддано, наче твоя соратниця, яка відроджується в інших жіночих тілах і країнах уже багато століть.
Ти так радісно підкрадаєшся до тих каштанів, тримаючи її за руку, мовби ніколи н е бачив цієї дівчини. Маєш дивовижну здатність завжди любити , наче вперше, любити не у капкані діонісійських любовних оргій без стриму і сорому, а сильно і тепло, із потребою чистоти і вірності, без загидження вічними змінами і зрадами.
Каштани такі радісні, світло у травневих вікнах таке багатообіцяйне, ніби калейдоскоп святочних феєрверків, які можуть освітлювати тобі дорогу, ще повну перешкод і манівців.
Ти йдеш із нею, щось розповідаєш і трохи кепкуєш. Трохи прикидаєшся. Ти часто іронічний, ти ховаєшся за гризьку іронію, щоб ніхто не відчув усередині тебе – того тонкого і чистого — і такого крихкого, чогось такого крихкого, ніби на смуток, такого крихкого і незахищеного, що не має шансів триматися вкупі, такого безпорадного, немов на велике нещастя…
Тобі здається, що якщо хтось побачить ці найтонші візерунки, зиркне на те невимовне, то воно щезне, зіщулиться від людських заздрощів і ти перестанеш писати;
А якщо би ти перестав хотіти писати, десь розтратив би свій хист виплітати слова, так, щоб інші люди загоралися до тебе тим світлом, яке неможливо забути і яким неможливо знехтувати- тоді навіщо тобі топтати рясту?
…кров лилася так вільно, мовби ви були десь на загубленому острові, де нема парторгів і цензорів; мовби тобі, Григоре, хтось вручив додаткове життя-і ти врятував свого батька Михайла від насильницької смерті, мовби тебе провождали із Нею на загублений острів відмолоділі на двадцять літ мама і тато, з іншими серцями і натхненними лицями;
Там буде багато каштанів і верб, там будуть дерева, яких ти ще не бачив, люди, від яких ітиме найкраща енергія, світлий спокій і радість; там буде усе знане і усе нове, ніщо не викликатиме страху і усе вражатиме, а найдужче буде вражати її досконала гола краса.
Ніби сама Афродіта пестить тебе, лікуючи, а не дурманячи,
Ніби сама Афродіта понесе від тебе помазаника, а може і ні , бо богиням недозволено народжувати, богині зазвичай неплідні;
ніби сама Афродіта переодягнулася на якусь часину у шкіру звичайної дівчини, щоб надихнути тебе на Книжку, яка буде розтоплювать серця, заплилі салом і страхом.
На тому острові тебе чекає н е лише феєрверк любощів, а велика подія; там ти напишеш свій magnus opus, що стане підмурівком іншої літератури твого безмежно доброго і безмежно закаліченого народу;
твій magnus opus буде писатися так іскристо і легко, мовби олімпієць Гете благословив тебе на легкість геніального письма перед своєю кончиною, і ти не можеш порушити благословення Майстра, не смієш розчарувати його дух, не маєш права схибити до якоїсь посередності, чогось такого, що може бути написаним , а може і не бути;
твій magnus opus повинен бути зв’язаний із стародавньою пам’яттю, із душами великих померлих, із всіма-всіма, які не побачили світа-сонця; він має поборювати сало і страх, лише така повість, що не мусить бути задовгою, бо всяке письменницьке багатослів’я від лукавого, зможе впливати на людські душі; якщо на них хоч щось ще може впливати, крім страху і бажання комфорту.
Ти не можеш мати звичайної долі і звичайних радощів та смутку, як мають їх чимало людей у спілці письменників, які чомусь не називають себе нездарними і продажними писаками, а спекулюють чистим словом «письменник», забруднюючи його незаплямованість.
24
Григір згадав, що Толя пошепки розказував йому, що поет Рубан сидить у психушці за переконання, якими не хотів гендлювати. Григорові не зовсім зрозумілий язичницький фанатизм Рубана, але близька його чесність. Казали, що Рубану пришили діагноз «манія правдошукацтва».
Григір у розмовах для вузьких кіл чув і про діагноз «мания богоискательства» , і «вьялотекущая шизофрения» і, для молодого поета Максима Томиленка, кажуть, навіть був діагноз «навязчивый психоз на почве украинског о языка».
Якщо можливий діагноз за любов до рідної мови, то як тобі, Грицю, далі жити із своїми ілюзіями про те, що твої новели зможуть змінювати українців, робити їх добрішими і чуйнішими, освіченішими моволюбами, врешті-решт?
Так остогид руськомовний Київ. Так остогидли злі і насуплені лиця. А «Весёлые ребята » лише брешуть:
Ты проснешься на рассвете, мы с тобою вместе встретим день рождения зари.
Как прекрасен этот мир, посмотри, как прекрасен этот мир, посмотри!
Надворі 1974 рік. Після падіння лисого Петра Шелеста, тут почав владарювати волосатий Щербицький. Той дуже рідко виступав по-українськи. Напевно, йому і важко це давалося, і він був упевненим, що російську розуміють усі і українська вже не конче потрібна. Похмурий курець, Володимир Щербицький не мав вродженої шелестівської любов і до життя, як і н е мав, звісно, шелестівської грубуватої харизматичності. Зате мав більше солдафонської вірнопідданості, вміючи чуйно і тонко відчувати напрямки та силу кремлівських вітрів. Щербицький потім довго обдумував їхні прямі і додаткові смисли у своєму кабінеті, у хмарах важкого тютюнового диму, і похмурих думках про складність своєї роботи в УРСР.
У 1974-ому поза Україною таки відбувалися якісь зсуви. В Америці закінчилося правління Ніксона. У Москві заарештували Солженіцина. Він був нобелівським лауреатом, але нащадки кухарок і неграмотних російських мужиків у глибині душі ненавиділи нобелівську премію, софіти, прес-конференції, письменницьку славу тих, які не любили СРСР. Нащадки неграмотних російських мужиків та кухарок ненавиділи все поза їхнім звичним укладом .
Зла цариця Насмішка літала над столицею. Григір подумав, що краще би він найнявся на косарську роботу. Прокидався би на світанку, невелика перерва на обід, і далі косовильня до ночі. І так — місяць.
Він би поволі ставав спершу косою, а потім травою. Поєднайся із сміливим залізом і зеленим зелом, Грицю. Бо що тобі робити тут, між цими сірими секретутками і переляканими редакторами передпенсійного віку, що ненавидять кожен абзацик твоїх новел?! Що тобі робити із шилівськими п’яними дядьками? Ти перепускаєш їхні болі крізь себе, а вони неспроможні збагнути твоє серце ні на один відсоток, окрім свого щиро обридливого:
— Гриша — людина хороша, але чудна.
Невже ніхто, крім нього, не чує, як згущується київське повітря, стає забороненим те, на що вчора ще дивилися крізь пальці? Як ото жить у такій атмосфері?
У нього вийшла книжка естонською. Але якоїсь реакції звідти він н е чув. Може, були якісь відгуки, але від нього їх приховують.. Коли виходить книжка іншою мовою, для людей із, як не крути , другим сприйняттям світу, важливо письменнику знати усе про її сприйняття. У кожній мові закладено свій шифр, Чому естонські слова звучать саме так, а н е інакше? Тому його хвилює реакція на переклад. Може , ці стримані і малоговіркі естонці, якщо йти у фарватері стереотипу, зовсім не розуміють його новел, їхнього прихованого і надривного хвилювання, деколи захованого за напускною іронічністю чи позірною безпристрасністю оповідача?
Йому треба читача, читача потрібно, а не спілчанських бонз, яким лише здається, що вони живі, а насправді вони трупні кавалки, оброслі невидимим мохом! Може бути і десяток перекладених книжок, і більше. Але коли нема зв’язку, нема відгуків, то це нагадує бригадирські літературні рознарядки, мовляв, скільки-то має книжок з України появитися у перекладах в Естонії, а скільки-то узбецьких в українському перекладі .
— Народи-брати, як не крути? — придумував для себе нехитрий віршик, і сумно посміхнувся.
Трохи раніше почав писати для дітей. Він хотів тими творами… що ж він хотів?
Деколи йому важко жити у шкурі дорослого. Світ дорослих навдивовижу лицемірний, жорстокий і спустошливий. Тими новелками і повістинами він воскрешає, найперше у собі, те найсвітліше, заради чого він живе і пише, ту первісну чистоту, втрата або занечищення якої означає смерть його серця.
Також він хотів би, щоб ту чистоту його повістей начебто для дітей, як їх називають, відчули якомога більше людей .Та не для дітей вони пишуться, а для всіх. Це лише інша форма. Хіба «Маленький принц» Екзюпері лише для дітей написаний? А може і зовсім н е для них?
Григора чомусь несказанно дратує, як бонзи, не знаючи, що робити з ним, що не вміщувався у жоден їхній куций канон чи припис, кинулися проголошувати його дитячим письменником! Він бачить за цим якесь паплюження його літературного імені, якесь витончене лисяче знецінення. Та він не Андерсен , той що Ганс- Христіян, не Андерсен! Григір завжди різними способами пише про людину! Більше його нічого не цікавить! А його заганяють у стійло. Йому відводять вузьке поле –пасися, мовляв, худібко, тут і на інші поля – для літературних важковаговиків! — не смій заходити.
Мовляв, це ж дитячий письменник, а що візьмеш із дитячого письменника… у них, знаєте-маєте, і розум дитячий… з них не спитаєш… нехай собі пописують…
Таким чином вони перекривають йому кисень для дорослих творів! А може, ці новели справді застарілі і непотрібні нинішній добі? Може, він справді «завис на тину»? Може, дійсно він, із своїми добрими сільськими дядьками і тітками вже опинився під залізною п’ятою доби?
Його бідні, покривджені життям хлопчики і дівчатка, його дівчата і парубки, у яких Григір бачить перш за все поневажених людей (у яких червоний товариш Хтось постійно топчеться на серці)? а не селян, колгоспників, мешканців певної території.
Він вкладає у них всю свою кров і серце, він живе ними, підпасовуючи кожну буковку і слівце.
Далі буде...
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
