Навесні 1945-го мешканець селища Жаб’є (нині — Верховина) Михайло Маківничук повернувся до рідних країв із Німеччини. Та відтоді вірний своєму рідному краєві. 95-річний чоловік і досі енергійний, інформує "Голос України".
12 км до присілка Синиці, де весь цей час мешкав, і до центру Верховини, високий дужий чоловік долав заввиграшки. В горах же тепер господарює внук Віталій, хоч дідусь — не тільки почесний, а й насправді –— голова фермерського господарства.
Про перебування в Німеччині, куди 16-річного гуцула німецькі загарбники забрали на вимушені роботи, Михайло Маківничук згадує до найменших подробиць. Як працював у сільському господарстві разом із поляком та полоненим французом, і від того досконало знає польську та французьку. Зрозуміло, що й німецьку, бо дуже вподобала собі статного юнака місцева дівчина Урзела.
Не піддався на вмовляння одружитися з нею та прийняти німецьке громадянство. Як і на прохання американських солдатів виїхати до США. За п’ять років перебування на чужині так спраг рідного гуцульського краю, що думка була одна — чимшвидше додому, нехай і через кількамісячне служіння в радянській армії.
Про перипетії повоєнного життя можна писати цілі епопеї. Зрештою, як і родинну історію. Михайло Маківничук одружився з Катериною Шекрик — племінницею колишнього війта селища Жаб’є Петра Шекерика-Доникового. В шлюбі народилося троє дітей. Тож, якраз біля сина Івана та невістки Ганнусі нині й мешкає пан Михайло.
Розповідати історії з минулого Гуцульського краю Михайло Маківничук великий мастак. Аби слухачі були. А то — мешканці садиби «У Ганнусі» чи випадкові туристи. Сядуть отак гуртом біля каміна — та й плететься розповідь. Чоловік захоплено розповідає про все на світі, а надто ж — про місцеві обряди, якими жили давні «старовіцькі» гуцули. Сам навіть уміє замовляти дощ і грім.
