Однією із важливих стадій висвітлення діяльності Спілки української молоді на території України, безумовно, є період її функціонування в еру радянської тоталітарної системи. "Спілка Української Молоді Галичини" — нелегальний підпільний рух, що утворився на Покутті, слід вважати частиною загального дисидентського руху, а свої ідеологічні корені він акцентував, апелюючи до програмових документів ОУН-УПА, кристалізуючи в своїй основі антирадянський світогляд.
Офіційним днем заснування організації є 31 січня 1972 рік. Саме тоді у селі Печеніжині, що на Івано-Франківщині, відбулись перші збори. Ідейним натхненником і подальшим керівником був звичайний коломийський робітник Дмитро Гриньків. Під впливом односельчан-діячів, які колись брали участь у опозиційних рухах, він залучає своїх товаришів і починає діяти. Спочатку до основного складу групи входять: Дмитро Демидів, Іван Шовковий, Роман Чупрей, Миколі Мотрюк.
Причин, щоб об’єднатись і почати не просто обговорювати стан подій навколо, а діяти, було декілька. По-перше, члени СУМ Галичини розуміли складне становище України, яка перебувала в залежному становищі від Москви, тобто де-факто носила колоніальний характер. По-друге, з різних джерел було відомо, що паралельно в багатьох інших містах держави відбуваються арешти інакодумців, масштабні репресії проти дисидентів по «справі Добоша» (останній також був членом спілки, однак — бельгійської, яка на той час була частиною світового СУМ, потрапив у пастку і був використаний КДБ проти дисидентів). По-третє, був факт значної русифікації освітнього процесу, який був відчутним на початку 70-х років ХХ ст., й обурював підпільників.
На перших зборах було прийнято однозначне рішення стати послідовниками боротьби ОУН, діяти таким ж методами, як вони, створити окремі внутрішні структури, що будуть займатись безпекою членів організації. Тут же було прийняте дивне рішення йменувати себе "Союзом вільних комуністів". Можливо, це пов’язано з певним острахом завчасних переслідувань, і така назва мала б відвернути увагу поліційних структур. Однак незабаром змінили назву на "Спілка Української Молоді Галичини" (СУМ Галичини).
З часом кількість членів руху досягло 14, а ряди поповнили наступні люди: Тарас Стадниченко, Василь Кузенко, Федір Микитюк, Василь Михайлюк, Іван Мотрюк, Іван Чупрей, Богдан Романишин, Іван Кузенко, Василь Гриньків. Серед тих, хто був раніше, було поділено посади: Демидів став відповідати за ідейне наповнення, а Іван-Василь Шовковий — за військове наповнення.
Хоч за весь час існування організації розроблялися програмні документи, за якими повинна була діяти спілка, і статут, що мав регулювати внутрішні питання, проте все діяло в комунікативному форматі і ніде не було зафіксоване. Однак з джерел, що дійшли до нас, відомі такі фрагменти: майбутня держава мала б бути соціалістичною і демократичною, справедливою і з націоналістичними елементами. Але для цього спочатку потрібно було працювати на встановлення комунікації з однодумцями з таких самих підпільних рухів.
Однозначно роль Дмитра Гриньківа як лідера була вирішальною у становленні самої організації і окремих її членів. Він був ідейним натхненником і керівником, який віддавав накази. Пояснював, для чого потрібний збір інформації, як слід долучати нових учасників до руху, яку літературу потрібно читати і для чого учасникам потрібна зброя.
Загалом відбулось близько десяти зібрань, і за цей час було поставлено низку завдань для окремих членів: придумати власні псевдоніми для кращої конспірації, придбання забороненої літератури, почати збір повстанського фольклору, придбання магнітофонної стрічки для запису і розповсюдження ідей. А на кінцевому зібранні було прийняте рішення про створення бойових одиниць для оволодіння військовою справою.
Важливим моментом є те, що вся структура руху трималась на двох чинниках: внутрішніх взаємовідносинах і довірі. Це, в свою чергу, сповільняло механізм розширення організації, оскільки до спілки в короткі терміни не могли приєднатись нові люди. Це могло наражати на небезпеку колектив однодумців, тому для вступу потрібно було пройти процес певної ініціації.
З іншого боку, це стало основною причиною викриття. Навчиками нового члена спілки Тараса Стадниченка хотіли скористатись лідери, щоб створити ескіз назви для майбутньої печатки. Він і стане тією людиною, яка викриє підпільну діяльність, звернувшись до обласного Комітету Державної Безпеки. Від КДБ він отримає завдання продовжувати приходити на збори, але, водночас, стати активним каталізатором радикальних змін в середовищі.
Останньою відкритою акцією СУМ Галичини буде маніфестація біля пам’ятника Олексі Довбушу в рідному селі з урочистим вшануванням його пам’яті у вигляді покладання квітів. Зразу після цього відбудеться донос, після якого почнуться оперативні арешти впродовж березня-квітня 1973 року.
Порушені проти підпільників кримінальні справи за ст. 62 ("Антирадянська агітація і пропаганда") і ст. 64 ("Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації") були найпоширенішими обвинуваченнями в дисидентському середовищі.
На початку серпня відбувся останній закритий суд, вердикт якого звучав наступним чином: Дмитро Гриньків отримав найсуворіше покарання у вигляді позбавлення волі на сім і три роки обов’язкового заслання. Інші учасники отримали переважно від трьох до п'яти років без додаткових умов покарання.
Більшість членів СУМ Галичини відбували свої покарання в Пермській області Росії, де не відмовились від своїх переконань і продовжили власну боротьбу в нових умовах. Брали участь в "акціях голоду" і різних протестах, були активними в передачі інформації на волю. Загалом — об’єднувались з іншими українськими дисидентами в боротьба за власні права.
Світовий СУМ, що за кордоном, почне свою лінію визнання і підтримки СУМ Галичини, хоч до цього між ними не відбувалось ніякої комунікації. У журналі "Авангард" будуть опубліковані тюремні записки Миколи Мотрюка до сина, а звідси вони будуть скопійовані і поширяться на підконтрольну Радянським Союзом територію. А на різних маніфестаціях, що відбуватимуться в США і Європі, присвячених "свободі політичних в’язнів", будуть постійно згадуватись імені засуджених.
Після здобуття української незалежності діячі СУМ Галичини долучатимуться до розбудови молодої держави, стануть депутатами перших демократичних скликань, учасниками Національних спілок журналістів і письменників України, а в 1994 році Постановою Верховного Суду їхній вирок буде частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ст. 62 ч.2 і 64 КК УРСР. Але, напевно, найважливішим в контексті визнання їхніх заслуг було здійснено державою в 2015 році, коли президент Петро Порошенко підписав Закон України "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України» у XX столітті", згідно з яким діячі СУМ Галичини отримали статус "борців за незалежність України" і вже офіційно вписали себе в пантеон героїв.
Матеріал підготував Захар ПОБЕРЕЖНИЙ, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
