Один із наймолодших учасників «МастерШеф. Битва сезонів» (СТБ) Олександр Цвігун став переможцем проєкту. Хлопець зізнається, що повірити в успіх йому було складно, так само, як і в те, що сталося рівно через місяць після закінчення зйомок. Повномасштабне вторгнення росії в Україну зруйнувало життя та плани всіх мешканців країни. 24 лютого 2022 року Олександру ще не вірилося, що війна затягнеться надовго. А через кілька днів він уже ледве зміг вибратися з рідного Ірпеня, пишуть "Факти".
— Минув рік після зйомок «МастерШеф. Битва сезонів» і мені було цікаво дивитися на те, що відбувається збоку, — почав розмову Олександр. — Я наче переживав наново все, що відбувалося. Тим більше, що після того, як почалася повномасштабна війна, багато на що вже дивишся інакше. Якщо раніше я боявся отримати «чорного фартуха», то тепер цей страх здається просто смішним. І все одно було приємно поринути у довоєнні моменти.
— Пам'ятаєте, що відчули, коли оголосили вас переможцем?
— Пам'ятаю, що спочатку не міг у це повірити, бо я ні на що не розраховував, а просто кайфував від того, що шлях пройдено. Потім промовили моє ім'я і сльози навернулися самі по собі. Я довго йшов до цієї перемоги.
— Під час зйомок не було можливості «перевести дух»?
— Я поєднував роботу та зйомки, тож відпочинку у мене не було. Після роботи приїжджав до готелю, спав і наступного дня їхав на зйомки. Ближче до фіналу стало дуже складно. Складні конкурси, велика конкуренція. Я пам'ятаю, що готував майже всю ніч перед фіналом. З сьомої години вечора до п'ятої ранку. На сон було лише кілька годин.
— Ви отримали приз — мільйон гривень. Встигли його витратити?
— Ця сума виплачується частинами. Частину грошей я витратив на відновлення батьківського дому в Ірпені. У планах частину грошей направити на навчання. Коли закінчиться війна, хочу поїхати на стажування до знаменитих шефів.
— Фінал «МастерШефа» відбувся рівно за місяць до війни. Яким було ваше 24 лютого?
— Я тоді був у будинку батьків в Ірпені. У нас на ділянці стоїть ще один будинок, де мешкали бабуся з дідусем. Рано-вранці, годині о шостій, до нас прибігла бабуся зі словами, що почалася війна. Це був абсолютний шок, бо ніхто не вірив у її можливість. А до 12-го дня вже стали чути вибухи у Гостомелі. Висадився російський десант і третього-четвертого дня орки вже були в Бучі. Моя дівчина у цей час перебувала у Києві, і ми все вирішували, хто до кого поїде. Потім підірвали всі мости в Ірпені, і ми опинилися в пастці.
— Ви розуміли, що треба терміново залишати місто?
— Знаєте, спочатку мені здавалося, що це ось-ось закінчиться. А потім… Нам пощастило знайти машину, яка могла вивезти нас із Ірпеня. Але дідусь — він інвалід, без ноги — сказав, що нікуди не поїде. З ним залишилися бабуся, мама та брат (ми — двійнята), а я поїхав до Ізмаїла до родичів моєї дівчини. Неможливо передати мій розпач, коли я їхав. Я плакав, благав рідних поїхати зі мною — було відчуття, що я їх бачу востаннє.
— У вас був із ними зв'язок?
— Усі жахи, що відбувалися в Ірпені, я переживав на відстані. Щодня благав маму та брата поїхати, але вони всі чекали, що ворогів знищать. До п'ятого березня ми зв'язувалися. А потім зник зв'язок. За кілька днів зателефонував брат, сказав, що в будинку мінус 20, немає світла, води і їм нема чого їсти. Але, дякувати Богу, всі тоді були живі. Брат і мама погодилися виїхати тільки тоді, коли почало вибухати біля нашого будинку. Знайшли знайомих, які допомогли вибратися. Їх підвезли під міст, який вже був висаджений у повітря, вони змогли перебратися на інший берег і згодом дістатися до Ізмаїла. А бабуся з дідусем залишилися в Ірпені.
— Як вони пережили окупацію?
— Бабуся з дідусем залишалися в хаті. З ними весь цей час жила наша собака. Вона отримала контузію. Коли ми повернулися, була дуже худа і постійно гавкала. Бабуся розповідала, що вибухи були такої сили, що дідуся підкидало на ліжку. Він так і не зміг пережити всього жаху та помер. Бабусі довелося закопати його в нас у садку. Потім, коли ми вже повернулися до Ірпеня, його перепоховали.
— Ваш будинок постраждав?
— Уламки посікли дах, вибили всі вікна, а в саду були ями від мін. Але стіни вціліли. А от сусіднього будинку просто не було. Росіяни тільки почали підходити до нашого району, коли їх вибили українські сили. Після повернення в Ірпінь, влітку, я вже поїхав до Львова і залишаюся тут і досі. Працював у кафе, займався волонтерством, брав участь у благодійних вечерях.
— За десять місяців війни не зрадили бажанню стати шефом?
— Абсолютно! Звичайно, війна зламала мої плани і часто доводиться розпочинати все спочатку. Багато з того, що я робив до війни, зараз просто нікому не потрібно. У плані гастрономії. Усім хочеться простішої та дешевшої їжі. Але, гадаю, після нашої перемоги все швидко відновиться. І у світі кулінарії у тому числі.
— Бачила, що у Instagram ви підписані як «діяч мистецтв».
— До речі, змінив це зовсім недавно. Просто я вважаю, що роблю більше, ніж просто кулінарію. Я вкладаю у свою роботу ідею, творчо підходжу до приготування. Для мене важливою є візуальна частина, щоб людина захотіла роздивитися страву перед тим, як з'їсти. Загалом хочу робити мистецтво.
— У якому віці ви почали готувати?
— До 14 років я зовсім не підходив до кухні. А потім вступив вчитися на кухаря-кондитера, і з того часу все почалося. До цього я десять років професійно займався танцями та мріяв стати хореографом. Але для цього треба було чекати на закінчення 11 класу. А мені не хотілося «просиджувати штани», хотів заробляти. Якось мама сказала, що є хороша професія — кухар. Ось ми з братом і вирішили піти разом. Згодом мені це стало подобатися і прийшов заробіток.
— Ви вже думали над тим, яку страву приготуєте на честь нашої перемоги?
— Це буде десерт із мордою путіна, який треба буде розбити, щоб із нього витік соус із яскраво-червоної малини. Коли закінчиться війна, сто відсотків у мене таке блюдо буде в меню. Я зроблю для нього навіть спеціально силіконову форму та назву десерт «за Ірпінь»!
