Маріє, як Ви жили до повномасштабного вторгнення?
— Життя моє не було якимось особливим. Вчилась у школі, потім — в Івано-Франківську на вчителя музики, зокрема, викладача фортепіано. Здобувши освіту, поїхала у Лондон, де вчила гри на фортепіано та няньчила дітей. Але ніколи не прагнула на постійній основі жити за кордоном.
Як почали займатися волонтерством?
— Не вважаю волонтерство своєю професією — це вид діяльності, який з’явився через відповідні обставини. Перших десь 4-5 місяців повномасштабного вторгнення була за кордоном, пробувала організувати волонтерську діяльність з українською діаспорою. Люди там мають більші фінансові можливості, тому думала, що реально зможу допомогти. Але на фоні українців, які там проживають роками, «соло волонтером» бути дуже важко. Хоч нам спершу із калушанами вдалося відправити 20 бронежилетів четвертого класу, але пізніше, якщо ти назбирав на один, то його доставлення виходило дорожчою ніж вартість. Проте вдячна всім, хто допомагав та продовжує це робити, в тому числі й своїм знайомим іноземцям.
Як далі вирішили діяти, коли зрозуміли, що хочеться більшого?
— Я за кордоном була тимчасово, для заробітку, а формуватись як особистість прагнула дома. Там завжди себе відчувала не на своєму місці. В один момент зрозуміла, що зараз найкращий час повертатись в Україну, котра, як ніколи, потребує нас вдома. Я знайшла у Вознесенську на Миколаївщині організацію «Будуємо Україну разом» (БУР. — Авт.). Ми їздили в населені пункти й прибирали в будинках після прильотів чи окупації, допомагали їх відновлювати, ремонтувати чи розчищати завали. Там я пробула два тижні. Місто було розділено річкою, частина була окупована, зірвані мости. Бачила один будинок, в який з танку прилетів снаряд. Я не могла повірити, що таке насправді можливо. Після історій людей, котрі під час прильотів ховались у підвалі, починаєш переоцінювати все. Але гроші закінчувались, тому я знову на пів року повернулась в Лондон.
Як Ви почали займатись евакуацією людей?
— В один момент війна забрала мого близького товариша, з яким пів року тісно спілкувалися, і це мене вибило з колії: я не розуміла, що робити. Для себе вирішила, що буду повертатися додому. Тоді потрапила у «Road2Relief» — організацію, яку заснували іспанка та француз. Вона почала свою діяльність з Херсонщини, а потім переїхала на Донеччину. Спочатку ми розвозили їжу, речі побуту, гігієну, одяг. Також була евакуація та мобільна клініка. Я працювала перекладачем в евакуаційній групі та з тими, хто доставляв речі у населені пункти, наближені до лінії фронту. З мобільною клінікою не їздила, адже треба правильно перекласти медичні терміни, бо це здоров’я людини. Була там з травня 2023 — до початку серпня. Це могла бути дуже дієва організація, але, на жаль, всередині структури відсутня техніка безпеки. У вересні засновниця Емма та канадець Тонко, який був водієм і з яким вдалось попрацювати, загинули під час виїзду.
Канадець Тонко (зліва) загинув у вересні 2024 року під час виїзду
Як Ви потрапили у проєкт «Дороги життя» у Краматорську?
— З однією українською волонтеркою та поляком, що приїхав з Франції на Донеччину евакуйовувати людей, ми почали працювати окремо. Анджею запропонували місце в Слов’янську біля каплиці. Там в гаражі був склад продуктів, які передавали його друзі з Польщі. За запитами військових ми розвозили їх та робили окремі збори для деяких бригад. Після цього я знову на пів року поїхала за кордон. Коли повернулась в організацію в Краматорську, там створили проєкт «Дорога життя» для евакуації людей. Правда, у ньому немає мобільної клініки, але є така гілка, як соціальне таксі, що допомагає старшим людям добратися до лікарень, державних установ тощо.
Чи не шкодуєте про свій вибір?
— Однозначно, я зробила правильно і зараз прийняла б аналогічне рішення. Десь рік і три місяці я була на Донеччині. Але волонтерити попри складності не переставала ніколи. Мої соціальні мережі не настільки активні, не маю великої аудиторії, для людей не транслюю захопливий контент, тому через це важко збирати гроші. Інтенсивність зборів та пожертв зараз дуже впала, як і розуміння людей, що потрібно бути або у війську, або для нього. Лінія фронту рухається з шаленою швидкістю, а з нею збільшується кількість відданих життів найкращих українських дочок та синів. Не знаю, чи встигну я в лютому повернутись у Краматорськ, бо ворогу залишилося ще 7,5 кілометра до Дніпропетровської області. Мені дуже складно втрачати людей, з якими дружила, взаємодіяла. До цього факту неможливо звикнути чи прийняти. За останній рік багато близьких мені людей віддали життя за нашу незалежність і я не маю права просто відступити та вдати, що нічого не відбувається. Треба, щоб люди розуміли ціну та масштаби того, що відбувається.
Як переборюєте страх, коли розумієте, що попри нього треба виконувати завдання?
— Я дуже кіпішна (метушлива. — Авт.), поруч мене завжди є аптечка та тривожна валіза. Коли ми жили у волонтерській кватирі, о шостій ранку я чую «бабах», вибігаю між двох стін. Анджей виходить і питає, що сталось, бо виявилося він просто дверима гупнув. Мені дуже страшно, але по-іншому я не можу. Не дурно ми народжені у цей період часу. У нас кожен рік історичний, а зараз це велика концентрація виборювання своєї свободи та незалежності. Я не можу собі дозволити просто поїхати, вдаючи, що все зробила, що могла. У моменти, коли долає страх, дихаю глибоко або панікую (сміється. — Авт.), і тоді мене не беруть на виїзд.
Як відбувається сама евакуація? Як знаходите людей чи, можливо, навпаки — вони вас?
— Буває по-різному: інколи діти знаходили нас і просили забрати батьків. Але зазвичай, доставляючи гуманітарну допомогу, пропонували людям виїзд. Ми не можемо їхати в кожен будинок та домовлятися, бо це небезпечно та складно фізично. Бувало, що люди в останній момент відмовлялися, або їхала тільки частина сім’ї. Десь хочеться зрозуміти, що їм дуже страшно їхати в невідомість, залишати будинки, приймаючи той факт, що, можливо, більше сюди ніколи не повернуться. Такий крок, зазвичай, старшому поколінню важко зробити. Також важко бачити, що все людське життя поміщається у кілька валіз або пакетів. Техніку чи меблі ми не могли забрати.
Скільком людям за цей час вам вдалось допомогти і якого вони були віку?
— Кількість евакуйованих важко порахувати, бо практично щодня є виїзд. Інколи зривається, іноді можемо одну людину відвезти, а буває і цілі сім’ї. На Дніпропетровщину, Харків та навіть Одещину евакуйовували жителів Донбасу. Доводилось людям шукати тимчасові прихистки або допомагати облаштовуватись в орендованих квартирах. За період моєї роботи довелося перевозити дитину віком приблизно вісім місяців. Була й багатодітна родина, в якій шестеро дітей. Найстаршому — 15. Також вивозили бабусю років 80 — тоді її син наполіг на евакуації. Був випадок, коли ми завозили їжу та медикаменти, а жінка, котра за це відповідає, просила перестати допомагати, бо людям так комфортно, тому і не виїжджають. А два дні тому народилась дитина і батьки не збираються евакуйовуватись, ризикуючи загинути від прильоту чи опинитися в окупації. Тоді дійсно в мене виникало питання: можливо, припинення постачання всього необхідного стало б для них поштовхом виїхати?
Чи потрапляв ваш екіпаж під час виїзду під обстріл?
— Коли ми поїхали в село Торське на Донеччині, то потрапили під гучний обстріл. Водій сховав машину за кутом і ми перечекали. Слава Богу, все обійшлося. Ми їздили в той час на білому «бусі», який дуже кидався ворогу в очі, адже Донеччина — це не гори та ліси, а поля. Просто ти їдеш дорогою, а з усіх боків — відкрита територія. Намальований на машині хрест чи напис «Волонтери» або «Діти» не рятує. Ворогу все одно, в кого стріляти: чи це іноземні волонтери, чи українські, чи військові, чи цивільні. Тоді було дуже страшно, і я себе зловила на думці, що недостатньо підготовлена, щоб при необхідності допомогти собі чи комусь. У мене є аптечка, але немає конкретних знань, як нею користуватися. Як на диво, тоді не заклякла, навпаки перебувала у тверезій свідомості. Уже опісля мене охопила паніка, бо зрозуміла, що могло все закінчитись не так позитивно. Після цього випадку пішла на курси з надання першої домедичної допомоги, адже в таких ситуаціях несу відповідальність за екіпаж, за його злагодженість та все, що відбувається всередині. Вважаю, що надавати медичну допомогу в реаліях війни потрібно вміти всім українцям. Та й знання психологічної допомоги не завадять.
Що найжахливіше Вам доводилося бачити під час евакуації?
— Коли ми ще доставляли допомогу, почула найжахливішу історію від жінки, яка була пів року в окупації. Виїхати вона не могла, адже доглядала паралізованого брата. А ще з ними проживала її 16-річна дочка. Коли до неї наближались чоловіки, я помітила прояв панічних атак. Жінка розповіла, що росіяни часто приходили в їхній будинок випивати й при братові ґвалтували її та знущались. Це могло тривати по кілька годин. На жаль, вона не була готова працювати з психологом чи гінекологом. Можливо, подібне пережила і її донька. У такий момент почуваєш себе безпорадною, не знаєш, як правильно поводитись, як допомогти.
Розкажіть про своїх колег, з якими рятуєте українців.
— У нас є карети швидкої допомоги для старших людей та людей з інвалідністю. Можна і за лікаря домовитись. Щодо людей, котрі мене оточують останні два роки, то це виключно однодумці: ми один одного розуміємо з пів слова, бо маємо ті самі цінності. Зараз з нами працює багато іноземних лікарів, котрі є у стабілізаційних пунктах та евакуації. Я особисто співпрацюю з мегалюдьми: з поляком, моєю колежанкою Юлею. Найближча подруга — волонтерка Рима — навчалася і працювала у Лондоні на престижній посаді, а під час повномасштабної війни повернулася в Україну. Вона закриває величезні збори для потреб військових, шукає гранти, людей, іноземних донорів. Рима, на відміну від мене, — безстрашна.
Як ваші рідні ставляться до Вашої волонтерської діяльності? І як вдома проводите час?
— Мама і бабуся, звісно, переживали та переконували мене так не ризикувати. Але я вже доросла, тому сама провела аналіз та прийняла чітко усвідомлене рішення. Зараз вони спокійніше до цього ставляться, бо бачать мою комунікацію з військовими та результати роботи. За 20 днів у Калуші я, нарешті, виспалась. Скучила за бабусею, мама приїжджала, але розумію, що хочу повертатися у Краматорськ, де тепер мій другий дім. Крім волонтерства, треба шукати нову роботу.
Про що мрієте?
— Мрію, щоб запрацював наш з подругою проєкт щодо тактичної медицини. Тактична медицина — це розхідник. Якщо немає турнікета, який ти тиждень тому відправила, то хтось або втратив кінцівку, або отримав дуже сильне поранення. Це повинно бути безперебійно, бо кожен запит потрібен на вчора. Наприклад, уже майже 20 днів зараз збираю на 40 турнікетів — і це ціла вічність на лінії фронту. У майбутньому хочу налагодити постачання, знайти донорів для 400 турнікетів, а не 40, щоб доукомплектовувати аптечки. Це має бути великий механізм, що працюватиме і після перемоги, бо армія залишиться. Тому що кожна дружина чи мама хотіла б найкраще дати рідним. Також мали б бути у нашому «дітищі» просвітницькі лекції та допомога жінкам, які постраждали від насильства: сексуального, фізичного, психологічного. На постійній основі працюватимуть психолог та юрист. Зараз ми на етапі реєстрації документів та опису ідеї. Музику я люблю і продовжуватиму для себе нею займатися, але зараз ми потрібні своїй Україні.
Марія з подругою створюють проєкт щодо тактичної медицини
Якщо ви хочете долучитись до збору Марії Семанишин на тактичну медицину, то можете зробити це на Монобанку або на картковий рахунок 5375411223699765.
Чого бажаєте нашому ворогові?
— Бажаю розпастися цій державі, бо вона не дає спокою усім поколінням українців: голодомори, репресії, АТО... Інакше нам доведеться готувати дітей до війни. Мені складно за кордоном перебувати, бо ти все рівно десь перетинаєшся з росіянами. Вважаю, що нема «хороших руських» — вони там живуть своє прекрасне життя. Я ніби маю «радар» на них — можу з натовпу побачити ці обличчя. Звісно, що сказати в очі все, що думаю, не можу, бо ще буду причиною конфлікту, але й посміхатись лицемірно не виходить. Не можу існувати у суспільстві, де чую російську мову, при цьому мовчати та бути толерантною. Емоційно для мене це складно. Також присутнє відчуття небезпеки. Має працювати за кордоном повністю система кенселінгу (скасування, ігнорування. — Авт.) на них, а то на Різдво все одягають у «щелкунчика», хтось від них виступає на олімпіадах під нейтральним прапором… Європейці не до кінця розуміють, що таке радянський союз, що таке репресії. До нас приїхав волонтер з Ізраїлю, але, виявилося, він — з росії. З одного боку, ніби допомагав, а з іншого — не розумів чому ми проти російської мови, якщо схід російськомовний.
Дякую, Маріє, що погодились розповісти про пережите. Бажаю успіхів у реалізації вашого проєкту.
Редакція «Вікон» дякує пабу «Під Ясенами» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
