У жорнах більшовицького беззаконня опинилася в той час і багатодітна сім’я Петра Мельника (із 16 народжених 12 померло немовлятами чи в дитячому віці, вижили Дмитро, Михайло, Настуня та Іван. — Авт.). Його син Дмитро став членом ОУН, брав участь у боротьбі за незалежну Україну. За це довелося розплачуватися рідним. Цьогоріч виповнюється 130 років від дня народження Петра Мельника і 80 років — від дня його трагічної смерті.
У кінці грудня 1944 року представниками влади все родинне майно Петра Мельника конфіскували й передали в державну власність, а на початку січня 1945 року більшовицька влада відправила сім’ю на спецпоселення. У супроводі охорони Петра з дружиною Марією та дітьми Михайлом, Настунею, Іваном повезли на залізничну станцію в Калуш. Розмістили у товарняку, останнім до вагона поїзда мав зайти Петро. Однак чоловік не витримав такої наруги і раптово помер від серцевого нападу. Повернутися в село рідним не дозволили. Петра з почестями поховали на церковному подвір’ї односельці.
Петро Мельник з синами. Фото: з родинного архіву
«Дорогі парафіяни, сьогодні у надзвичайно складних умовах ми проводимо чин похорону покійного Петра, людини поважної, провізора нашої церкви, доброго чоловіка і тата, заможного ґазди, який вірою і правдою служив громаді.
Коли наша церква погоріла в 1911 р., то з часу її відбудови й до освячення в 1916 р. був причетний Петро Мельник. Спочатку він став заступником провізора, свого родича, стрийка Федора Мельника. Після смерті останнього в 1935 р. сам заступив на цю посаду. Вони — фундатори й доброчинці нашого храму св. Василія Великого, обидва вклали велику працю в організацію його будівництва й існування, за що й заслужили бути похованими на церковному подвір’ї. На жаль, попрощатися з дорогою людиною рідні не можуть. Найстарший син Дмитро перебуває в лавах повстанців, а дружина Марія з дітьми в переповненому спецпоселенцями холодному товарному вагоні з важкою тугою на серці прямують у сибірський край.
Велике співчуття всім рідних і близьким. Вічна і світла пам’ять покійному Петрові Мельнику, який лежатиме в могилі поряд зі священниками о. Василем Головацьким, о. Іоаном Каратницьким та о. Михаїлом Олексієм», — такі слова виголосив під час похорону священник Іван Нога.
Доля спецпоселенців спіткала також сім’ю рідного брата Петра Андрія Мельника з дружиною Анною та дітьми Анною, Марією, Іваном (його син Дмитро був членом ОУН). Реабілітовані в 1962 році.
Репресували і шваґра Василя Костіва з дружиною Анастасією й 14-річним сином Василем — старший син Петро був зв’язковим станичної ОУН. За це засуджений на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Казахстані Карагандинської області. Родина Костівих реабілітована 1992 року.
…Понад місяць зайняла дорога в набитих людьми товарних вагонах. Зігрівалися по черзі коло залізної пічки, харчувалися тим, що вдалося забрати з дому. На ніч вагони заганяли на запасну колію, однак виходити з них було заборонено. Люди хворіли, і якщо хтось помирав у дорозі, то конвоїри просто викидали тіла з вагонів.
У лютому 1945-го приїхали в Архангельську область, спочатку в селище Вельське, опісля всіх фірами повезли до місця поселення — лісопункт, що знаходився в селищі Шокша. Розселили прибулих у довжелезні бараки з двоповерховими нарами; годували баландою із червивого гороху, гнилої перемерзлої картоплі та чорним черствим хлібом. Спецпоселенців розподілили по бригадах, і вже через два дні вони працювали на лісоповалах. Чоловіки виконували більш важку роботу, а жінки обрубували гілля на повалених соснах і смереках. Від переохолодження і запалення легень помирає молодою дочка Петра Настуня. У той час з рідного села вони отримують листа, що раптово помер Дмитро, зв’язковий ОУН. Мати Марія так перейнялася смертю дочки і сина, що в скорому часі також помирає.
Від недоїдання, непосильної праці ще хлопцем помер і Михайло. Знайшов своє останнє пристанище у Шокші разом із сестрою Настунею та матір’ю Марією. З такої великої сім’ї залишився тільки 14-річний Іван.
На перших порах хлопцеві допомагали родичі, які також проживали в тому самому бараці. Згодом з дозволу коменданта Івана влаштували в дитячий садок, він допомагав його працівникам та працівникам школи доставляти зі складів продукти харчування, рубав дрова, прочищав узимку доріжки, виконував інші роботи.
У 18 років Іван — учень профтехнічного училища, після закінчення якого отримав права тракториста і весь цей час працював на лісопункті. У 1954 році зустрів свою половину — Марію Марущак із села Новошин Вигодського району Івано-Франківської області. Її сім’я також опинилася в бараках за прихильність до ОУН. У них народилося троє дітей, Петро, Галина, Ольга, з’явилися нові турботи. Молода сім’я проживала в окремій хаті барачного типу. Рятувалися, як могли. Іван на тракторі возив колоди на залізничну станцію, різні матеріали для будівництва школи, лікарні, будинків. Свої обов’язки виконував сумлінно, користувався авторитетом, тож його призначають бригадиром тракторної бригади. Дружина Марія там же працювала обліковцем.
Після смерті Сталіна справи спецпоселенців було переглянуто, вони отримали можливість повернутися додому.
Радісна звістка прийшла і в сім’ю Івана Мельника. Його реабілітацію підтверджує довідка, видана представником МВС Малакіним.
«Громадянин Мельник Іван Петрович 1932 р. н., народжений у с. Довга-Калуська Калуського р-ну Станіславської області, який знаходився на спецпоселенні у Вельському районі Архангельської області, 13 листопада 1957 р. звільнений з-під нагляду органів МВС і знятий з обліку спецпоселення з правом проживання в будь-якому пункті країни.
Довідка є підставою для отримання паспорта в органах міліції».
Таку ж довідку від 28 січня 1958 року про реабілітацію отримує і дружина Марія.
Ще декілька років родина мешкає в Шокші — треба було заробити грошей, щоб назавжди повернутися на рідну землю.
У березні 1962 року Іван із сім’єю приїхав у рідне село, тимчасово поселилися в родичів. Довелося кілька років важко працювати, щоб побудувати хату, облаштувати господарство. Марія за мізерну плату обробляла колгоспну ділянку, Іван влаштувався у Калуші на завод «Нафтобурмаш» (пізніше — «Карпатнафтомаш». — Авт.) газорізальником металу, там пропрацював аж до виходу на пенсію. Тут його, авторитетного, сумлінного робітника, всі поважали й знали за прізвиськом Петрович.
Порядним, чесним, справедливим був Іван Мельник за життя. Таким він залишився у спогадах усіх рідних, близьких, знайомих.
«На серці – гіркий біль і незагоєна рана, коли згадую пережите. Сум огортає душу за тими, хто віддав своє життя в боротьбі за вільну Україну, серед них і мій брат Дмитро. Близькі повстанців стали жертвами безжального більшовицького терору: їх виселяли в Казахстан, Красноярський край, Архангельську область та інші райони Сибіру. День, коли нас вирвали з рідного дому, назавжди залишив болісний слід у моїй пам’яті. Хочу, щоб мої діти, онуки та правнуки знали про ці трагічні сторінки історії, і молю Бога, аби вони були щасливими», — так, витираючи сльози, говорив про свою нелегку долю Іван Мельник.
Багато років пройшло відтоді, як відбулося судилище над безневинними людьми, патріотами рідної землі, котрі прагнули жити у вільній Україні, працювати, виховувати дітей, служити громаді й церкві. Численна родина Петра Мельника пам’ятає і шанує рідних, які пережили страшні роки терору, важкі умови життя і назавжди залишилися в холодній сибірській землі.
Василь ПАРЦЕЙ, краєзнавець, житель села Довге-Калуське
